17:30 20.09.2007 | Все новости раздела "Украинская Народная Партия"
Юрій КОСТЕНКО - “У горах ти підкорюєш не вершину, а себе”
Щоразу, ідучи на зустріч із такими монолітно-захопленими людьми, як лідер Української народної партії Юрій КОСТЕНКО, злегка потерпаю: як в одному інтерв’ю розповісти про ту глибочінь і широчінь, які являє їхнє хобі? Адже воно сягає не тільки глибини душі, а й -- глибини життя, нараховуючи не один десяток років, і не один кілометр намотаних доріг. Та це просто інша філософія буття!
Народний депутат України чотирьох скликань, колишній міністр охорони довкілля, а затим – екології та ядерної безпеки, кандидат технічних наук, Юрій КОСТЕНКО – відомий спелеолог, скелелаз, альпініст, майстер спорту з альпінізму, капітан збірної команди України за часів СРСР. На його рахунку – два семитисячники: вершини Хан-Тенгрі та Пік Леніна. Його ім’ям названо маршрут найвищої категорії складності на вершину Ак-Су (Паміро-Алай) -- це був першопрохід, 13 діб підйому по вертикальній стіні 2, 5 кілометра на висоті майже 5 тисяч метрів.
Його не просто манили гори. Він обирав ті сходження, які випробовували альпініста по повній програмі -- на мужність, на силу духу, на витривалість і фізичний та моральний гарт.
Він підкорював не гори. Бо їх, авторитетно стверджує, не можна підкорити. “У горах ти підкорюєш себе”. А хто не розуміє цього, того гірське могуття безжально опускало вниз. Інколи – назавжди...
“Мій підйом на гірські вершини почався через спуски у печери”
–Юрію Івановичу, як виник альпінізм у вашому житті, це, без сумніву, принадне, але таке реально небезпечне захоплення?
–Хочу зауважити, що альпінізм – це дійсно хобі, бо коли мене називають професійним альпіністом, то це не зовсім так. Професійно – як науковою діяльністю, а далі – політикою – я цим ніколи не займався. Це було захоплення і можливість відпочити від основного виду діяльності. А почався мій підйом до гірських вершин через спуски підземні – через спелеологію. Цим захопився ще у студентські роки. Привів мене до печерного світу брат, який на той час уже досить серйозно займався спелеологією і спелеотуризмом. А оскільки спелеологія – це, так би мовити, альпінізм униз, тому що використовується та сама техніка і практично те ж спорядження, і багато навиків, які повинен мати спелеолог, майже такі, як і альпіністські, зокрема, вміння дряпатися по скелі, то наші тренування відбувалися спільно: спелеологів, скелелазів, альпіністів. Це було або на схилах Дніпра, де Зелений театр, на його стіні, або на масивах гранітних кар’єрів на Житомирщині, зокрема – в селі Денишах, де природні “виходи” граніту. Отак поступово і відбувалася моя переорієнтація з підземного – до гірського світу. А до суто альпінізму наблизився впритул у 1980 році, тому вже маю 27 років гірського стажу. Тоді була моя перша поїздка у високі гори -- на Памір, хоча до цього я вже побував у багатьох гірських регіонах, тому що вертикальні печери також знаходяться на гірських масивах – на Кавказі, у Криму. Активно займався тоді й скелелазінням, брав участь у змаганнях. До речі, моє спелеологічне життя тісно переплело мене з тими людьми, з якими я потім довгі роки був разом в альпінізмі. І наша команда, а вона днями зустрічалася, тому що мала вирушати в альпіністську експедицію в Чилі, народилася теж тоді, на початку 80-х, коли ми починали перші сходження. Оце з того часу мої найкращі, найвірніші друзі і справді на все життя – альпіністи, з якими я усі ці роки вирушаю в гори.
–А ви як пояснюєте, чому саме таке захоплення полонило вашу душу?
– Мабуть, усе зародилося не на порожньому місці. Згадую з дитинства: мене весь час манила висота. І якщо дряпався на дерево, то – на найвище і на найвищу гілляку, і дуже любив з тієї висоти споглядати землю. А дитинство проходило у мальовничому хуторі на Черкащині, де проживали мої дідусі й бабусі по лінії й тата, й мами. Найвищою була шовковиця, на якій я годинами міг сидіти. І оця дитяча мрійливість поєдналася з великим бажанням споглядати з висоти природу й світ. І чим вище я забирався, тим цікавіше й комфортніше мені було. А спелеологією зайнявся, тому що манило щось незвідане і особливо там, де дістатися до нього можна було з великими труднощами. От чогось у такий спосіб – через випробування – хотілося йти до невідомого. Бо ж і в спелеології, і в альпінізмі дуже багато треба працювати над собою, над удосконаленням свого тіла й духу. Бо це й робота у важких екстремальних умовах (в печерах – під водою, водоспадами, а спускалися ми до кілометрової глибини, у горах – лавини, льодопади, каменепади). Але саме в переборюваннях цих труднощів відчував особливу насолоду і зовсім по-іншому дивився на світ і розумів його красу, коли піднімався на поверхню. Хоча й під землею є свої неповторні прикраси – сталактити, сталагміти, багато різних кристалів, але це не те, задля чого ти йдеш туди. Ідеш задля того, щоб себе у такій боротьбі, часто навіть на виживання, “витесувати”, самовдосконалювати. Тому це дуже гармонійно вплелося у переростання “печерного” захоплення в альпіністське, коли через підйом на вершину ти долаєш себе.
І в печерах, і в горах я помітив одну обставину, яка мені завжди давала наснагу до нових і нових сходжень: у тих екстремальних умовах люди стають самими собою. Отам дуже швидко видно, хто ти є насправді. Бо тут, на рівнині, як ми кажемо, у звичайних умовах, дуже просто грати якусь роль, ти її будеш грати все життя, і ніхто так і не зрозуміє, що ж ти за людина. А там, у горах, роль не зіграєш, там треба бути таким, як ти є. І якщо маєш певну червоточинку, вона моментально проявляється, тому що там усе по-справжньому, а найголовніше – справжня небезпека для життя, і це одразу відкриває людину. Тож дуже жорстоко розплачується той, хто йде у гори задля чогось амбітного: не для самовдосконалення, щоб через такі труднощі робити і себе кращим, і світ навколо себе, а для якоїсь власної вигоди: щоб вивершитися над кимсь чи щось близьке цьому. І тоді гори дуже швидко й жорстоко карають, вони можуть забрати те найцінніше, що ти зневажив, – життя...
От я вам наведу такий приклад. У Радянському Союзі була дуже добре відпрацьована система підготовки альпіністів. Тоді від початку – від так званих “значкістів”, коли людина-новачок проходить етапи навчання (до речі, справді хороша школа, щоб навчитися виживати і менше траплялося ЧП в горах), і до першого розряду – відбір був один із тисячі, а то й, може, один із десятків тисяч. Розумієте? Оце був природній відбір горами тих, хто здатний підніматися до вершин. І коли я чую від когось “горду” фразу: “Я підкорив гору”, то внутрішньо тихо посміхаюся, тому що її могла сказати людина, яка просто не розуміє, що гору підкорити неможливо. Ти підкорюєш себе на горі, свої страхи, свої фізичні й моральні вади. І коли гора тобі дозволила піднятися, то ти стаєш трохи кращим -- розумнішим, мудрішим, бо це вона поділилася з тобою своєю силою і мудрістю. Звичайно, це ті глибинні речі, які в побуті важко зрозуміти. Як і те, чого це людина витрачає свої кошти (а до кожної експедиції збирали по копійчині, особливо в радянські часи – на зарплатню молодшого наукового співробітника), свій час, відмовляється від багато чого, постійно виснажливо тренується, іде на ризик...
“В альпінізм ти йдеш, щоб піднятися на вершину своєї душі”
– Яким чином ви утрималися в цьому хобі десятиліття?
– Відомо, що в людині, у кожному із нас, є хороше й погане, і є постійна боротьба між ними. Так от те, що тягне в гори, – це те, що краще і воно переважає . Поясню на декількох прикладах. У горах трапляються різні ЧП і зокрема, з трагічними наслідками. І от під час одного сходження на Еверест двоє з української команди, які вже спускалися, загинули, а один залишився ночувати на стежці. Він не міг спускатися сам, і можливо, вперше за історію підкорення найвищої вершини світу, переночував без намету при температурі вночі десь мінус 60! А вранці друга група наших колег, яка вже мала підніматися на вершину, знайшла його. До вершини залишалося всього-на-всього 400 метрів! Вони відмовилися від сходження і, завантаживши на себе товариша, хоча він був уже практично напівживий, спустили вниз. В історії підкорення Евересту це був перший і поки що єдиний випадок, коли з такої висоти і в такому стані людину спустили на землю. А самі відмовилися побувати на найвищій вершині світу, до чого йшли, можливо, все своє життя, бо це дуже важлива, а то й ключова подія у їхньому житті. Це є дуже показовий приклад, що в альпінізм ти ідеш не тільки для того, щоб піднятися на вершину гори, а й для того, щоб піднятися на вершину своєї душі. І я маю такого товариша, з яким ходжу в гори вже майже тридцять років, який теж відмовлявся від сходження на вершину, рятуючи життя інших. І маю власний випадок, коли ми вже не життя рятували, а спускали тіло нашого товариша, відмовившись від підйому, коли до вершини залишався один день підйому.
Це був семитисячник. От саме такі речі роблять людину людиною. Чому, до слова, раніше були лицарські бої, турніри? Бо за таких умов виховувалася набагато краще людська якість, ніж у звичайних ролях, які виконує людина у повсякденному житті. Оце, мабуть, і тягне вгори. Нині я не можу вже робити ті екстремальні сходження, які здійснював ще вісім-десять років тому. Останнє моє, надзвичайно складне технічно, сходження, було у 1997-му, коли я вже був міністром п'ять років, і це був рекорд для такого роду політичної діяльності. Ми майже два тижні піднімалися по стіні (гора Ак-Су) висотою два з половиною кілометра, і я дуже пишаюся цим сходженням (бо ж і вік уже не юнацький). До речі, ця стіна в колишньому Радянському Союзі вважалася однією з найскладніших. На тій же стіні у 1988 році ми виграли Чемпіонат України, стали призерами чемпіонату СРСР. Це був першопрохід, і цей маршрут сьогодні носить моє ім'я. Отакими речами й можна пояснити, що в гори ідуть не за рекордами і не за медалями, а щоб ставати глибиннішим і відповідальнішим. І якщо перекинути місток на політику, то те, що я в ній – біла ворона, це тому, що до сьогоднішнього дня займаюся альпінізмом, чи, я б сказав, горосходженням. Бо саме там переживаєш ті особливі моменти, коли, повертаючись зі снігів, у яких перебуваєш два чи три тижні, радієш звичайній квіточці, траві. Тоді так гостро відчуваєш насолоду від життя, яку ніколи не відчуєш не те що у скверику, а й навіть виїхавши за околиці міста.
А взагалі у горах дуже багато таких душевних речей, які тільки за тих умов дають оцю – повну -- емоцію насолоди життям...
– Чого навчили гори вас?
–Бути лідером. Бо це чи не найважча в горах місія. Людини, яка першою піднімається до вершини, прокладаючи таким чином маршрут для всієї команди. Тому що тут треба відкривати невідоме, а це завжди лякає. І до цієї важливої й надзвичайно відповідальної місії ти дуже довго готуєшся, проходячи різні щаблі самовдосконалення і навчання, поки не стаєш лідером команди. У радянські часи були Книжки альпіністів, куди записувалися відомості про всі сходження, і ти закривав ці клітинки для чергових розрядів. І давалася характеристика кожному альпіністу. Так от найважливішим її моментом був запис інструктора, що ця людина може працювати першою в команді. І дуже рідко хто мав такий запис.
–Які ж мають бути риси у такої людини?
–Це най-най у всьому. Найбезстрашніший, найспортивніший, наймайстерніший, найвідповідальніший, найвитриваліший і т.д. Я не кажу, що це – вершина загалом людини, але у конкретних, дуже непростих, обставинах, ти маєш бути саме таким. І на якомусь етапі твого спортивного сходження ти і стаєш “най”. Далі – інший етап.
–Для вас – стати першим було природнім, чи ви багато працювали над собою?
–Думаю, що і природно, і працював, хоча ніколи не ставив це собі за мету. Бути сильним, витривалим -- так, уміти приймати швидкі й правильні рішенні – так, але не тому, що прагнув до лідерства, а просто виховував і вдосконалював себе. Лідерські якості, мабуть-таки закладаються природою, а вже чи розвиваються вони в тобі чи ні, багато залежить від людини. І тому в політиці мене дуже дивують постулати на кшталт: “Оця людина – харизматична, а ця – ні”, особливо, коли кожному зрозуміло, що ця, так звана, харизматичність -- штучна, котру відверто й цілеспрямовано формують. А для мене як для альпініста харизматична людина та, яка може стати лідером на екстремальному сходженні, бо тільки така особистість за подібних умов досягне мети. І це стосується не лише альпінізму, а й будь-якого виду діяльності. Бо треба дуже багато працювати над собою, щоб стати лідером тоді, коли вимагатимуться певні надзусилля. До того ж – поза камерами і людським поглядом. А коли учора хтось, умовно кажучи, пив горілку, а сьогодні став харизматичним лідером, то це у мене викликає велику іронію.
Бо все моє спортивне життя свідчить саме про те, що тільки тривала і вперта робота над собою шліфує і вирізьблює людину. І маю багато прикладів, коли багато альпіністів-початківців сходили з дистанції іще на тренувальних циклах. На скелях де ми тренуємося маршрути навішуються так, щоб якомога важче тобі було і якомога більше труднощів доводилося долати. І сотні разів зірвешся, і за той виступ, що на стіні, пообдираєш у кров усі руки, позриваєш нігті, але знову й знову чіпляєшся за нього й таки підтягуєшся, бо тільки оте – я повинен це пройти! – дає тобі сили, коли їх уже, здавалося, немає зовсім.
“Тільки одиниці-щасливчики доходять до вершин”
–Отак усе взаємопов'язано: спочатку внутрішнє бажання перемогти дає людині фізичну силу, а вона зі свого боку -- нову якість твого духу?
–Абсолютно точно, й тому увесь мій тридцятилітній шлях у гори пройшов у щасливому бажанні долати й долати його. Більше того, у нас виробилася міцна традиція: як тільки закінчується експедиція, ми одразу складаємо план наступної. І наш традиційний тост на святкуванні з нагоди завершення сходження -- “За експедицію!” -- і за ту, котра щойно відбулася, і за майбутню, котра неодмінно буде. І от зараз, коли ми ведемо з вами цю розмову про гори, мої друзі з команди летять в літаку до Сантьяго у чергову експедицію, і моя душа там, із ними.
–Як відомо, “Краще гір можуть буть тільки гори, у яких ти іще не бував”. Для вас це які?
–Більшість гірських масивів я уже об'їздив. У колишньому Радянському Союзі – всі: Кавказ, Тянь-Шань, Памір, Саяни. Побував у європейських Альпах, у гірських масивах Північної й Південної Америки, у китайських Каракорумах, які поступово переходять у Гімалаї. Торік ми побували в Пакистані, але експедиція моя закінчилася через два з половиною тижні у зв'язку з політичними подіями в Україні. Дуже хочу відвідати Тібет, передгір'я Гімалаїв із китайської сторони, прагну підійти в базовий табір під Еверестом, бо якщо уже не зможу піднятися на цю вершину, оскільки не ті фізичні можливості, то хоча б наближуся до неї. А, до речі, з роками вже не тільки самі гори захоплюють, а й починаєш дивитися, що навколо них. І в Перу, приміром, для нас стало відкриття унікальної, просто незбагненної цивілізації інків. Ви б бачили ті кам'яні глиби – в половину цієї кімнати! -- і побудовані з них споруди – без будь-якого розчину для з’єднання! І це у сейсмічно-небезпечній зоні! А ще вони набудували у гірських масивах понад 25 тисяч кілометрів гірських доріг, які й по сьогодні служать усім. Та в будь-якій країні – свої традиції й культура, пізнавати які надзвичайно цікаво. Тож нині для мене подорож у гори стає все більш цікавою і з погляду пізнання світу.
–Тобто альпініст стає гірським туристом?
–Ну от така переорієнтація, оскільки для висотних сходжень потрібна більш інтенсивна система тренувань, ніж та, яку можу собі дозволити нині, хоча за кожної нагоди й намагаюся виїздити в гори. Мій світ наповнився іншим, коли зрозумів, що час тих складних сходжень, які любив, саме через брак часу на серйозну фізичну підготовку, скінчився.
–А чому вас так манили саме важкі шляхи до вершин? Ви ж розуміли, що це пов'язано з ризиком...
–Взагалі-то ризик у горах є на кожному рівні, навіть у базовому таборі, коли не відаєш, що тобі готують природні умови, а там вони екстремальні природно – можуть сходити лавини, сельові потоки... Тому гори – це вже підвищена небезпека. А чому саме стіносходження? Можете, до речі, обернутися й побачити на фото, що це таке. Оті три крапочки на гірській вертикальній стіні – альпіністи, отаке стіносходження ми робили два тижні на горі Ак-Су. І тут вам – максимум волі, енергії, мужності – всього того, що нині називають модним словом “екстрим”. І в цьому сенсі це була вершина альпіністського бажання – на цьому найскладнішому маршруті витримати, здолати, перемогти, стати іще досконалішим... А ще ж із собою все тягнеться, зокрема, й гамак, на якому спатимеш уночі
–А що страшніше: дряпатися по цій стіні чи висіти всю ніч у гамаку, думаючи, витримає гак чи ні... ?
–Вночі відключаєшся, інакше ніяких сил на завтрашнє сходження не залишиться. За подібне сходження і так втрачаєш одразу з десяток кілограмів. Бо ж і харчування у нас -- так зване кишенькове: горіхи, родзинки, курага, вода – десь там струмочок тече по горі, або ж тягнеш флягу із собою, а ввечері – бульйон із концентратів, бо найбільша проблема в горах – поповнювати організм водою. Там відбувається дуже швидке обезводнення організму: на висоті разом із кожним видихом видихаєш і вологу із клітин. При підйомі на Еверест – інші проблеми: там дуже непросто переносити висоту і взагалі-то мало людей, які можуть це робити, бо це і головні болі, й нудота, і ти просто нічого їсти не можеш.
–Тому, якщо організм не витримує, альпініст відмовляється від сходження на вершину?
–Ну звичайно, більшість людей не піднімається на вершину. Тільки одиниці-щасливчики здатні на це. І я вдячний своїм фізичним силам, які давали змогу зробити ті сходження, якими нині можу пишатися.
–Так ви під щасливо зіркою народилися, якщо Господь вас управив таким здоров'ям!
–А я загалом під щасливою зіркою народився, коли мені поталанило жити таким наповненим і різнобарвним життям!
“Ми бачимо те, чого не бачать мільйони людей”
–Як формувалася ваша команда?
–Ми зібралися у спортивному клубі заводу “Арсенал”, там була потужна альпіністська секція, та й збилися докупи, виїжджаючи на тренування в оті гранітні кар'єри на Житомирщині, про які я розповідав. А одного разу мене запросили влітку в альпіністський табір. Так і почали їздити разом.
Кістяк і досі залишився, і багато хто ще активно ходить у гори. А найближчі мої друзі, з якими я починав, це Олексій ДАЛЕЦЬКИЙ, математик, професор Йоркського університету, нині проживає у Британії, з ним я часто ходив у зв'язці, і спільно у наметі в базовому таборі жив. Другий мій товариш, із яким я найбільше горосходжень зробив, це Ігор ЧАПЛИНСЬКИЙ, майстер спорту міжнародного класу. На його рахунку -- немало сходжень на вісьмитисячники, і саме він, ризикуючи своїм життям, допомагав спускатися тим, хто не міг це самостійно зробити, а сам уже не піднімався на вершину. З Ігорем ми були капітанами команд, і на чемпіонатах Союзу страхували один одного, коли його чи моя команда робила сходження. І якби при цьому трапилась якась проблема аж до загрози життю, то кожен був готовий прийти на допомогу - по іншому маршруту, щоб скоротити час. Наскільки ця система була ефективною, важко сказати, але морально це слугувало дуже великою підтримкою, котра давала наснагу на долання труднощів і повернення на землю: бо твій друг стоїть на чатах, він уболіває за тебе, а це – могутня сила! З чотирьох років я з собою в гори брав і сина, він чекав на мене у базовому таборі, нині зі мною всюди -- дружина. Ще один товариш – Андрій РОДІОНЦЕВ, з яким я ходив у гори понад 10 років. Торік вони зробили дуже вдале сходження – першопрохід в Гімалаях, а цей маршрут багатьом експедиціям не вдавалося пройти, і я дуже радий, що мої друзі його здолали.
–Як стверджують альпіністи, далеко не з кожним підеш у зв'язці...
–Так, це той природній відбір, який відбувається ще під час тренувань. Бо зв'язка вимагає дуже багато – розуміння уже на рівні біохвиль. От я вам наведу конкретний приклад. З Ігорем Чаплинським нинішнього року традиційно на травневі свята робили сходження в Криму -- 500 метрів вертикальної стіни. І коли по ній “дряпалося” кілька зв'язок, то та стіна “вкривалася” суцільними криками. “Страховка готова? Га? А скільки метрів іще? Залишилося мотузки стільки-то!” і т.д. А ми практично не перегукуємося, майже беззвучно піднімаємося, відчуваючи і кожен порух друга, і до автоматизму відшліфувавши необхідні рухи. Оце вже й є повна гармонія і повне взаєморозуміння. Але знову ж таки все починається з виснажливих тренувань, бо зв'язка – це величезна робота. І чим більше сходжень, тим простіше цю роботу виконувати. І тільки тоді відчуваєш: твоя це людина чи ні, і чи можна їй довірити своє життя. Бо у такій зв'язці кожен із нас готовий ризикувати своїм життям задля іншого. З Олексієм ДАЛЕЦЬКИМ та Ігорем ЧАПЛИНСЬКИМ ми маємо й досвід участі у багатьох рятувальних роботах, зокрема, у вірменському Спітаку після землетрусу. Отак життя якось розпоряджалося, що ми з другом по зв'язці опинялися там, де потрібно було рятувати інших.
–А на якій горі ви були найщасливішим?
–На першій. У вісімдесятому році – це підйом на одну із вершин Паміру. Не семи- і навіть не шеститисячник, десь п'ять з половиною тисяч, але я тоді піднімався, не маючи ще ні досвіду, ні альпіністських розрядів, ні потужних навичок. Умів, щоправда, добре користуватися альпіністською технікою, наприклад, ходіння по вертикальному льоду, бо це ми робили взимку на тих же кар'єрах, коли водоспади замерзали. І от на Памірі це була вершина, де частина маршруту пролягала по досить стрімкому льоду. І коли я перший пройшов і фактично вивів на вершину всю групу, яка складалася з таких же новачків, як і я, то це, мабуть, і був найемоційніший підйом, що я це зміг.
А в цілому хочу сказати, що відчуття щастя приходить не на вершині, бо там або страшенна втома, або дуже сильний головний біль (якщо це “висотка”), а якщо це технічно складний підйом, то останні метри до вершини – це просто подолання себе. Щастя – коли спустився і радієш, що всі випробування витримав і повернувся на землю. От після того супер-сходження ми відчували найбільше щастя, коли опинилися посеред альпійських лук і побачили травичку й квіточки. У багатьох тоді сльози виступили на очах. У цих мужніх, сильних, загартованих людей...
Але є дуже мальовничі вершини, коли перед тобою відкриваються дивовижні краєвиди. Останнє таке потрясіння я переживав в Андах, у Перу: вершина близько 6 тисяч метрів, це був першопрохід наших колег, ми йшли двома маршрутами... А кожне сходження з роками стає все складнішим, особливо взимку, хоча зимові гори просто вражають...
–Отже, вони роблять вас не тільки мужніми, а й романтичними...
–Безперечно. Бо ж ми бачимо те, чого не бачать навіть не тисячі, а мільйони людей.
“Дружина завжди чекає мене у базовому таборі”
–Сина, я так зрозуміла, ви теж “прив'язали” до гір?
–Він не займався так затято, як я, альпінізмом, хоча й навчався у школах альпінізму і скелелазіння, побував зі мною практично на всіх гірських масивах колишнього Радянського Союзу. Найважчим для нього було моє сходження на Пік Леніна, коли він чекав мене у базовому таборі, а це три з половиною тисячі метрів, йому ж було тільки вісім років. Але він справді любить гори, тільки більше є гірським туристом. Бо нині серйозно займатися альпінізмом набагато важче, ніж коли ми починали: тоді це хобі можна було поєднати з роботою.
–А дружина які етапи великого альпіністського шляху пройшла з вами?
–З перших днів нашого знайомства була вражена цим, другим, боком мого життя, бо ж знала мене просто як політика (це мій другий шлюб). Її це також захопило, і вона стала їздити зі мною. Спочатку – у Крим, на тренування на скелях, а згодом – і в гірські експедиції. А вони, звісно, були різні: комфортні, як у Тянь-Шані, де базовий табір у лісі, де сорокаметрові ялинки і все дуже гарно й мальовничо. А були й інші, приміром, на горі Мустагата, це семитисячник у Китаї, де базовий табір на висоті 4 тисяч метрів, і росте там тільки невеличка травичка, а все інше – камінці, а вночі сніг випадає... Тож місяць життя у таких екстремальних умовах – це дуже непросто. Та дружина рятується тим, що має своє захоплення – вона малює, і завжди бере в експедиції етюдник. Найбільш складним для неї є, звичайно, чекання, тим більше, що на її очах були трагічні випадки, коли гинули альпіністи. І був у нас на Кавказі такий випадок, коли ми спускалися 12 годин під проливним дощем, а зв'язок перервався.. Але Іра впевнена, що її чекання – це запорука нашого успішного підйому і спуску, й тому завжди разом зі мною..
Але тепер, коли обговорюю наступну експедицію, я, крім спортивної частини, думаю й про інше: як зробити максимально комфортним перебування дружини у цих гірських умовах, адже час виключно спортивних сходжень минув, і розумію, що гори повинні давати наснагу і дружині, й мені.
І якщо мандруватиму в майбутньому, то відкриватиму для себе не тільки нові гори, а новий світ. Іще не був у Португалії й Іспанії, прагну ще раз побувати в Норвегії, бо ми там робили сходження на кілометровій стіні, але не завершили через нестабільну погоду, тож дуже хочеться відвідати цю містину, навіть якщо те сходження й не повторимо: водоспади, скелі, ліси... А ще хочу поїхати в Тібет, набратися мудрості від тих древніх традицій. Іще душа просить побувати в Антарктиді. Там дуже цікаві гори, але ж коротке літо і поїздка туди – справді дороге задоволення.
–Дружина книгу ще не пише?
–Поки що ні, але щоденник у всіх походах-поїздках вела, адже вона журналістка. Час від часу ми залюбки читаємо ці записи, щоб поновити в пам'яті події й відчуття: вона ж зберігає найбільш вразливі моменти, а записи -- усі нюанси і нюансики, бо ж кожна експедиція має свої родзиночки. Тобто матеріал для книги у нас уже є.
–Що дала вам дружба з горами?
–У першу чергу – відчуття себе – людини -- як органічної складової світу. Продемонструю прикладом. Учора ввечері відходжував одну з абрикосок, які ростуть біля того будинку, де ми жили раніше. Цей садочок не ми посадили, але, побачивши, що він не доглядається, почали його поливати й відходжувати. А тут у справах довелося поїхати на тиждень, і деревце майже засохло... Повз нього десятки людей бігають туди-сюди, але вони його не помічають. А я помічаю. Оце – бачити все те, що тебе оточує, і розуміти його проблеми, я навчився в горах. А ще дуже щасливий від того, що шість років працював міністром охорони довкілля (яке гарне українське слово!) і це дало мені абсолютно новий пласт знань про природу, про цей живий організм. Дуже люблю спілкування з нею, і дуже страждаю, якщо цієї можливості немає. Посидіти біля багаття до майже рання і випустити весь негатив, який збирається за тиждень, -- що може бути кращим?. У Чаплинського, до речі, є свій будинок, який він почав будувати з ... каміну, і ще й даху не було, а камін уже працював, бо це невід'ємна складова того світу, в якому ми відчуваємо себе комфортно і без чого не уявляємо свого життя...
Людмила МОМОТ, журнал “Хобі”, вересень 200
Обсудить новость на Форуме