12:00 17.07.2007 | Все новости раздела "Украинская Народная Партия"
Іван ЗАЄЦЬ: «Ідея української державності з прийняттям Декларації про державний суверенітет, нарешті, переселилася з велелюдних майданів до владних коридорів»
16 липня виповнилося 17 років Декларації про державний суверенітет України. Перший заступник голови Української народної партії Іван ЗАЄЦЬ був не тільки учасником, а й одним ініціаторів прийняття Декларації. В інтерв’ю прес-службі УНП він розказав про ці історичні події.
- Сьогодні виповнюється 17 років від дня прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Ви були учасником того процесу. Як ви оцінюєте значення цього документу?
- З прийняттям Декларації ідея української державності і незалежності нарешті оселилася у владних коридорах. До того вона жила виключно на велелюдних майданах України, в поза владному просторі. Тоді боротьбу за українську державність очолював РУХ. Символом цієї боротьби за незалежність, як і раніше в ХХ ст., був синьо-жовтий національний прапор.
Прийняття Декларації стало важливою перемогою демократичних сил України над комуністичною системою, де стара партійна номенклатура перешкоджала, як могла, прагненням українців до державної незалежності. Тодішня політична активність українського суспільства витворила досить вузький коридор для політичних маневрів представників правлячої влади. Нація прагнула державності. І це прагнення надихало демократів до рішучих дій, а, з іншої сторони, спрямовувало владу в напрямку незалежності України.
У Верховній Раді основна робота над Декларацією велася представниками національно-демократичної опозиції, які були об’єднані у складі «Народної Ради». Опозиції доводилося вести боротьбу з прокомуністичною більшістю за кожне положення Декларації. Прикладом, який яскраво демонструє величезну напругу тієї боротьби, є прийняття останнього речення Декларації. В цьому реченні йдеться про те, що «принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору». Суперечка розгорнулася навколо двох останніх слів: представники більшості наполягали, щоб ці слова починалися з великої літери, а опозиційні політики, - щоб вони писалися з маленької. Логіка обох сторін була прозорою – комуністи хотіли в такий спосіб «прив’язати» Декларацію до договору 1922 року про створення СССР. Національні демократи прагнули, щоб Декларація не проектувалася на СССР і не містила будь-яких зобов’язань перед Москвою. В цих дискусіях перемогла опозиція.
Гостра політична боротьба більшості й опозиції розгорілася вже навколо перших розділів Декларації, зокрема - питання про самовизначення і тип державності. Національним демократам вдалося провести положення про те, що Україна є «суверенною національною державою», яка «розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українськоюнацією свого невід’ємного права на самовизначення». Таким чином, Верховна Рада задекларувала, що українська держава створюється у річищі європейської політичної традиції, для якої характерним є якраз національний тип державності. А це означає, що нова держава формується на традиції і звичаї українців при одночасному гарантуванні прав національних меншин. Звідси й єдина державна мова – українська. Звідси й унітарність держави і багато інших несучих конструкцій української державності.
Саме при прийнятті цього розділу вповні виявився державницький потенціал Івана Плюща, який тоді головував на даному пленарному засіданні. Від його позиції залежала кінцева редакція цього ключового розділу Декларації. Іванові Степановичу вдалося знайти і правильні слова, і процедурні можливості, щоб саме в такій редакції пройшов цей розділ.
- Ви щойно дали загальну оцінку Декларації. А що ви можете виділити найважливішого з цього документу?
- Прийняття Декларації стало переломним моментом в новітніх національних змаганнях за українську державність. Цією Декларацією українці на повен голос заявили, що хочуть мати свою державу і бути незалежною нацією. Значення цього документа полягає ще й у тому, що він окреслив основні параметри держави, визначив програмові завдання для влади, зокрема Верховної Ради. Декларація визначала побудову держави, до того ж правової, як необхідність. Верховна Рада Декларацією проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільністьвлади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Після цього залишилося лише здійснити кроки на здобуття незалежності від Москви, що й було зроблено Актом про Незалежність України у серпні 1991 року та Всеукраїнським референдумом у грудні того ж року. Як я вже зазначав, Декларація запровадила український національний тип створюваної держави через самовизначення української нації. Вона також зафіксувала такий важливий параметр правової, демократичної держави, як організацію державної влади «за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову». Дуже важливе значення мав розділ Декларації про громадянство, в якому проголошується, що Україна «має своє громадянство». Хоч у цьому ж розділі мовиться і про гарантування кожному громадянину права на збереження громадянства СССР, заявлена воля на створення власного інституту громадянства через прийняття відповідного Закону є дуже важливою для створення держави.
Декларація проголосила національне багатство, зокрема «землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони…» власністю українського народу. Декларація ще містить положення, які зобов’язали владу «самостійно створити банкову …, фінансову, митну, податкову системи», самостійно сформувати державний бюджет. Декларація здекларувала право України мати власні Збройні Сили. Цілий розділ Декларації присвячений екологічним правам громадян. Якщо зважити ще й на те, що Декларація проголосила самостійність України «у вирішенні питань науки, освіти, культурно і духовного розвитку української нації», то українська влада одержала з прийняттям цього документа досить цілісну програму на створення держави, зокрема в напрямку створення правової системи та виходу з СССР.
Особливість того часу полягала в тому, що всі необхідні елементи держави мала створити Верховна Рада, бо саме за нею закріплювалася установча функція. Верховна Рада пішла шляхом, накресленим Декларацією. Вже 3 серпня був прийнятий Закон про економічну самостійність України, згодом – рішення про військову службу на території України тощо.
- А з чого все починалося? Хто писав перші положення Декларації?
- Початкову редакцію Декларації написав професор Володимир Василенко з моєї, так би мовити, подачі. Це було ще у квітні 1990 року. Тоді група науковців працювала над можливими змінами до Конституції Української РСР. Зокрема, напрацьовувалися положення, які послаблювали чи ліквідовували б монополію КПРС у владі. Після одного з таких засідань у мене відбулася зустріч в коридорі Верховної Ради з паном Володимиром, якого я знав ще по написанню статутних документів та програми РУХу. Володимир Андрійович розповів, що планується зробити по вдосконаленню Конституції УРСР. Одначе, мені хотілося більш радикальних рішень, які б не обмежувалися окремими змінами до Конституції. В той час дорогу до незалежності твердо торували литовці, латиші та естонці. Непокору Москві вже демонстрував Баку. Я переконував пана Василенка у необхідності якомога швидшої розробки і прийняття Закону про незалежність України. Він відповідав мені, що такий Закон не пройде у Верховній Раді, де конституційна більшість голосів належала представникам старої влади. Але я напирав на нього з усією властивою тоді мені романтичною енергією. Врешті, все звелося до того, що Володимир Андрійович запропонував написати Декларацію, яка, на його думку, забезпечить в існуючих складних умовах значно більше варіантів державницьких дій, маневреності української влади у відносинах з Москвою і світом.
Через деякий час пан Володимир показав мені свій первісний варіант Декларації. Невдовзі ми обговорювали його вже за участю депутатів, зокрема Степана ХМАРИ та працівників юридичної служби Верховної Ради, чільну скрипку від яких вів Федір Бурчак. Врешті-решт, дискусія звелася до форми документу – писати Декларацію чи, все-таки, Закон. Мене тоді підтримав Петро МАРТИНЕНКО, фаховий юрист, викладач Київського університету. Ми з ним й були «покарані» - нам доручили переписати Декларацію у формі Закону. Через день-два проект цього Закону, - МАРТИНЕНКУ як фахівцю, дісталася левова частина роботи, - було нами запропоновано для обговорення. На засіданні депутатів і працівників апарату Верховної Ради сама ідея написання і проголошення Закону не сприймалася більшістю, бо цей крок багатьом видавався занадто радикальним, – негайним виходом України з СРСР. Знову довелося повернутися до ідеї Декларації. З часом, до цієї роботи підключилися офіційні органи Верховної Ради, зокрема комісія з питань державного суверенітету, яка повністю перебрала на себе підготовку проекту Декларації для розгляду у Верховній Раді. До складу цієї комісії входили такі представники демократичних сил, як О.ПІСКУН, С.СЕМЕНЕЦЬ, М.ШКАРБАН, той же С.ХМАРА. Активно над розділом «Економічна самостійність» працювали депутати комісії з питань економічної реформи, зокрема В.ПИЛИПЧУК, О.БАРАБАШ, Т.ЯХЕЄВА і О.СУГОНЯКО. Не покидав роботи над проектом Декларації і я та група депутатів від «Народної Ради». Це забезпечувало активну участь національно-демократичних сил в усьому процесі розробки та прийняття Декларації. Потім з’явилося кілька проектів Декларації від окремих депутатів, які були досить радикальними. Це і варіант Степана ХМАРИ, і Сергія ГОЛОВАТОГО з Іваном ТИМЧЕНКОМ (працівником юридичної служби ВРУ), і мій з Ларисою СКОРИК та інші. Така активність депутатів від демократичних сил додатково підштовхувала більшість до прийняття Верховною Радою опрацьованого за участю опозиції тексту Декларації, а не того, що виношувався у кабінетах секретаріату КПУ.
- Що ви особисто відчували під час прийняття Декларації?
- В залі, під час обговорення і голосування, місця для емоцій практично не залишалось. Важливо було забезпечити прийняття Декларації в найкращій редакції. Тому я перебував у процесі безперервної роботи. Той день, 16 липня 1990 року, запам’ятався мені великою радістю тисяч людей, що стояли під стінами Верховної Ради. Люди обнімалися, співали патріотичних пісень, плакали. Вони сприйняли декларацію як проголошення Незалежності України. Громадянська свідомість тоді випередила свідомість і відповідальність народних депутатів. На підтвердження тогочасних громадських настроїв, я зберігаю маленьку картинку в рамці, яку мені тоді подарувала незнайома жінка біля Верховної Ради. Там намальовано кілька дерев і кущів біля води, а на зворотному боці напис, - «День Незалежності. Депутату ЗАЙЦЮ від автора. Л.ГОШОВСЬКА. 16.07.90 р.».
То були великі часи і великі люди, - як на майданах, так і в політиці. На жаль, нині якось замовчуються ті події. Більше того, спостерігається бажання у багатьох нових політиків почати новітню історію України з їхнього приходу до влади. А це вже переписування історії «під себе».
В цей день я хочу звернутися до тих, хто працював над текстом Декларації, до своїх колег – хто приймав її у Верховній Раді, до тих, хто стимулював політиків до прийняття цього документу з поза стін парламенту своєю вірою в українську державність і майбутнє нації, з побажаннями їм усім добра і щастя.
Обсудить новость на Форуме