19:48 24.06.2006 | Все новости раздела "Украинская Народная Партия"
Виступ Голови Української народної партії Юрія КОСТЕНКА на VIII позачерговому з‘їзді Української народної партії
Вельмишановні колеги!
Сьогодні 24 червня 2006 року. Рівно через 2 місяці незалежній Україні виповниться 15 років. Всі ці роки саме наша партія була і двигуном і остовом усіх державотворчих процесів. Подивіться навколо себе – майже всі герої вулиць та майданів 80-х та 90-х тут, на нашому партійному форумі. Драч, Павличко, Хмара, Заєць, Мовчан та багато-багато інших піднімали першу хвилю національного відродження на якій постала незалежність. Наші партійці, перебуваючи всі ці роки в меншості у Верховній Раді тим не менше добивалися ухвалення рішень парламенту, які давали українцям перспективу ставати господарями своєї землі. І тим не менше сьогодні вперше за 15 років незалежності у Верховній Раді відсутня саме наша національна політична сила. З іншого боку українська державність ще ніколи так близько не стояла перед загрозою сепаратизму та розчленування, а також знищення своєї національної основи – української мови.
На нашому з‘їзді, який відбувається у тому ж місці, де 17 років тому ми проголосили ідеї незалежності і демократії, маємо зробити глибокий аналіз всього, що відбулося і, головне, сформувати нову стратегію партії, яка повинна дати Україні праву перспективу, а відтак і українську владу.
В першу чергу мусимо визнати той незаперечний факт, що за 15 років незалежності в Україні так і не закладено системних підвалин української державності. Наявність лише однієї Конституції і відсутність десятків державоутворюючих законів на основі яких мала формуватися національна економіка та енергетика, зростати українське село, вибудовуватися національний інформаційний простір та відроджуватися український етнос з його глибинною історією, традиціями та культурними надбаннями є головною причиною неукраїнського сьогодення. Економіка України так і залишається лише уламком радянської і не здатна задовільняти наші потреби у готовій продукції, 2/3 якої завозиться із-за кордону. Енергетична залежність від Росії за 15 років не зменшилася, а навпаки збільшилася, і сьогодні обертається політичною. Українське село сьогодні так і не стало не те що європейською житницею – щороку нам самим не вистачає то хліба, то цукру, то м‘яса. Але найбільш ганебним явищем сьогодення став той факт, що у своїй державі українці замість господарів, поступово стають національною меншиною у якої забирають останнє – рідну мову. Бо все інше національне – землю та власність вже майже повністю захоплено неукраїнськими олігархами.
Ми любимо себе часто запитувати: «Чому у нас не як у Польщі чи Прибалтиці і в чому головна причина наших негараздів?» Відповідь і проста і водночас дуже сумна. Українці у своїй державі так і не змогли взяти політичну владу у свої руки. Тих 226 депутатів-патріотів, які були б здатні ухвалювати українські закони, ми так ніколи й не мали в своєму парламенті. Всі політичні перемоги національної демократії – Акт про незалежність України, Конституція та президент-демократ ми здобували під тиском майдану. Це ніколи не робилося добровільно Верховною Радою, бо там завжди панувала антиукраїнська більшість. Саме ця неукраїнська, непатріотична більшість спочатку замаскована під групу Мороза 239, а пізніше як позапартійні об‘єднання вчорашніх комуністів з олігархами, кількість яких у Верховній Раді від виборів до виборів стрімко зростала, – й стали головною причиною ухвалення законів, які не відповідали національним інтересам. Через ці недосконалі закони й була спочатку розграбована українська держава, а пізніше ці грабіжники через свої приватизовані ЗМІ поступово сформували суспільне невдоволення життям в незалежній Україні. Відтак і національна демократія, як автор цієї незалежності, з року в рік втрачала підтримку своїх ідей серед виборців. Збіднілий народ все більше купувався на мізерні подачки «кіло гречки» чи 20 гривень та масні обіцянки олігархів поділитися своїми статками з народом і все менше підтримував ідейні політичні сили. На останніх виборах лише трохи більше 10 відсотків виборців голосували за ідеологію – решта за безідейні олігархічні блоки.
Це і є першою причиною нашої поразки на парламентських виборах 2006 року. Підтвердженням цього висновку є й політична перемога «Нашої України» на минулих виборах. Адже лідер блоку Віктор Ющенко у більшості виборців асоціювався не з національною ідеєю, а як екс-прем‘єр, що виплатив їм заборгованості по пенсіям та зарплатам, тобто особисто покращив їхнє життя.
Другою причиною поразки був стан національної демократії напередодні виборів. Такої роз‘єднаності правих і правоцентристів ми ще ніколи не мали. Із 45 партій та виборчих блоків більше половини мали правий ухил. Показовим був і той факт, що відсутність національної ідеології трьох олігархічних мегаблоків тим не менше прикривали саме представники національної демократії: Тарас Чорновіл в «Партії Регіонів», Левко Лук‘яненко в БЮТі, рухівці та кунівці в «Нашій Україні». Національна демократія на цих виборах найбільш запекло билася не за «українську Україну», а поміж собою. Прочитайте передвиборчі виступи багатьох відомих депутатів-патріотів. І ви побачите, що для більшості з них гіршої загрози для України, ніж проходження Українського Народного Блоку до парламенту, не існувало.
Мусимо чесно визнати, що така ситуація в Україні, коли патріоти поборюючи один одного відкривають шлях до влади відверто антиукраїнським силам, сформувалася не сьогодні. Причини цього ведуть у 1991 рік, коли українська демократія не ставши в незалежній Україні національною владою, з року в рік все більше і більше втягувалася у процес обслуговування владних інституцій, якими продовжували керувати вчорашні комуністи, пізніше денаціоналізовані ліберали, тепер олігархи. Ми це часто робили задля незалежної держави, яку щойно вибороли, але при цьому все більше й більше нехтували своїми політичними інтересами. Така розмитість позиції національної демократії, яку маскували то конструктивною, то вибірковою опозицією обумовлювала поступове звикання багатьох патріотичних політичних сил чи окремих політиків-патріотів до ролі «політичних офіціантів» влади, а не стимулювала їх до об‘єднання задля боротьби за українську владу. І це стало тепер ключовою проблемою всієї національної демократії.
Тепер розглянемо суто партійні аспекти виборів 2006 року.
Перше питання, на яке нам потрібно дати відверту й принципову відповідь: чи потрібно нам було йти на вибори самостійно, і чи були для нашої партії інші альтернативи?
Ми є правоцентристською політичною силою, яка працює в українській політиці майже 17 років і тому ми не мали морального права зрадити тих виборців, які всі ці роки підтримували національну демократію. Якби нас не було на цих виборах, то в Донецьку, Криму чи Харкові ніхто так і почув би про українські національні економічні інтереси, правду про УПА, європейську альтернативу. Так, сьогодні нас ще не підтримали, але ми вперше так масштабно донесли виборцям суть правої альтернативи, якої ми добиваємося, – і це робота на перспективу, без якої Україна ніколи не матиме свого українського майбутнього.
Тому ми не могли піти й продати національну ідеологію за 10-15 депутатських місць ні лібералам-нашоукраїнцям, ні тим більше соціал-демократам БЮТ. Бо у нашій політичній програмі чітко записано, що УНП є виразником інтересів українців, а не народів України, як декларовано програмами цих мегаблоків. І особисто я, українець, не хочу, щоб на моїй споконвічній землі панували «народи України», а українці у них були вічними наймитами. Я не хочу жити в державі, де я не можу реалізувати своє прагнення бути українцем, бо цього не хочуть «народи України». Саме тому, всі ці 17 років я був з тими, хто воював, воює і буде воювати аби в українській державі влада нарешті стала українською. Бо саме задля цієї справи ми тут зібралися у 1989 році. І це не помилка, що ми на цих виборах продовжили свою жертовну українську справу. Це є свідченням лише одного – послідовної політики, якою маємо пишатися.
Хочу також нагадати партійцям, які зараз так часто нарікають, що ми не об‘єдналися з іншими патріотами. УНП провела переговори практично з усіма правими та правоцентристськими партіями з пропозицією створити один виборчий блок – «Українську правицю». Але якби ми виконали їх вимоги, то не те що в т.з. прохідній частині списку – у першій півсотні кандидатів у народні депутати цього блоку не було б жодного члена УНП. І це чиста правда. З іншого боку згадаймо, які пристрасті щодо місця у партійному списку розгорілися й у нас самих, в тому числі й на з‘їзді. Тому формат нашого блоку – 3 партії – це був той компроміс, якого вдалося досягти зберігши цілісність самої партії.
Друге питання. Чи готова була партія боротися за проходження до парламенту? Судіть самі. Згідно даних обласних організацій чисельність партії сягнула 150 тисяч. Тобто, для проходження трьох відсоткового бар’єру, потрібно було аби кожний член партії загітував всього 5-6 виборців. Це елементарне завдання. Структурованість партії, доходила до кожного 2-3-тього села де був партосередок, що достатньо для ефективної агітаційної роботи. Фінансове та матеріально-технічне забезпечення виборчої кампанії було набагато кращим ніж на виборах 2002 року, коли ми йшли у блоці «Наша Україна». Адже кожна обласна організація ще влітку минулого року отримала транспортні засоби, комп’ютерну техніку, кошти для оренди виборчих штабів та організаційної роботи. Врешті-решт, на всіх без виключення виборчих дільницях працювали представники нашого блоку та більше 25 тисяч членів партії контролювали хід голосування, що також було достатнім аби запобігти фальшуванню результатів народного волевиявлення. Тобто всього вистачало для перемоги. Але, попри все це результати виборів до парламенту для нас стали великою несподіванкою. Отже, чому так сталося і хто має за це відповідати?
Я не буду детально аналізувати всі аспекти причин нашої поразки, бо цьому присвячена співдоповідь Ярослава Джоджика. Я також не хочу персоніфікувати ті чи інші недопрацювання чи помилки, бо результат виборів –це дія або ж бездіяльність усіх без винятку членів партії. Я чудово знаю й те, що лише у перемоги є багато батьків, а у поразки завжди один. І тому, після свого звіту, я складаю з себе обов’язки голови партії, перед нашим вельмишановним зібранням. Моє завдання – це виділити лише принципові речі, які в найбільшій мірі вплинули на остаточний результат.
Головною причиною того, що партія не подолала 3-ох відсотковий бар’єр, була відсутність у більшості партійців внутрішнього переконання щодо безальтернативності нашого політичного рішення йти на вибори правою силою – або самостійно, або ж у складі Української правиці.
Ви всі пригадуєте, що цю стратегію ми чітко зафіксували на з‘їзді в лютому 2005 року. Оскільки до квітня «Правиця» так і не постала, то ми почали активно розкручувати Українську Народну Партію як потенційного учасника виборчих перегонів. І результат був гарний. Наші акції «З Україною в серці», проект Шалімова щодо медичної допомоги, збір підписів на захист вояків УПА та української мови, агітаційні плакати зробили свою справу. Нас почали, нарешті, відрізняти від «Нашої України», на нас почали орієнтуватися українські патріоти. І раптом, у вересні на Правлінні партії виникла жорстка дискусія щодо того з ким іти на вибори, яка пізніше перекинулася на обласний рівень і вже не вщухала в партії практично до дня голосування. Я не хочу витрачати час аби представити з‘їзду усі аспекти цієї жорстокої політичної боротьби щодо втягування нашої партії в інші блоки, або ж щодо спроб нас розколоти перед виборами. Бо це була загальна тенденція останніх виборів – нищити все українське. Зазначу лише одне, замість того аби набирати оберти у виборчій роботі, з вересня по грудень 2005 року партія здебільшого дискутувала з ким іти. Повноцінна агітаційна робота фактично відновилася лише з лютого 2006 року, але вже не за партію, а за блок, що також дезорієнтувало багатьох виборців.
Результати виборів віддзеркалили й реальний стан кожної партійної організації. Не той, що на папері у звітах обласних організацій, а той який побачив і оцінив виборець. Подивіться самі, в Тернопільській області один член партії загітував 15 виборців, а в Луганській – 100 членів партії ледь змогли переконати одного виборця голосувати за наш блок. Я розумію специфіку регіонів, але така разюча відмінність якості агітаційної роботи свідчить скоріше про те, що багато парторганізацій існували лише в уяві їх керівників, а не працювали на виборах. Підтвердженням цьому є інший приклад – це вже не Схід, а Центр України. В Київській області 18 членів партії Вишгородського району загітували 990 виборців, зате 1200 членів Білоцерківської районної організації ледь переконали 600 громадян вкинути свої бюлетені за блок Костенка-Плюща.
З боку це мабуть виглядало так, що 2 члена партії ловили на вулиці виборця і під руки вели його до урни для голосування. Лише в такому разі виборча арифметика буде співпадати.
Така ж ситуація і щодо кількості партосередків. В Покровському районі Дніпропетровської області не існує жодного осередку і тим не менше за нас проголосував 201 виборець. З іншого боку – у Верхньодніпровському районі 40 партосередків загітували лише 107 виборців. Де тут логіка, шановні колеги-керівники? І де Ваша особиста відповідальність за таку роботу?
І все ж таки найбільш показовий і неприємний для партії є той факт, що маючи своїх представників на усіх без виключення 33 тисячах виборчих дільниць, ми отримували протоколи результатів голосування, де проти нашого блоку стояв нуль голосів, а внизу підпис члена УНП підтверджував достеменність такого народного волевиявлення. Жодні коментарі тут зайві. Оце і є головна причина нашої поразки. Ніколи не можна виграти бій коли свої стріляють в спину. Всі інші обставини нашого неуспіху на парламентських виборах мають важливе, але не вирішальне значення. Давайте щиро визнаємо, якби ми всі на цих виборах працювали так самовіддано на перемогу, як позаминулого року на президентській кампанії, то й результат був би зовсім іншим.
Підтвердженням цього є гарні приклади з місцевих виборів. В областях де були реальні осередки та дієві організатори виборці підтримували наших висуванців. Партія ще ніколи не мала такої кількості депутатів місцевих рад (більше 10 тисяч), голів сіл, селищ, міст як після останніх виборів. Два найбільші міста Івано-Франківської області – обласний центр та місто Калуш очолюють члени УНП. Ціла плеяда молодих партійних керівників таких як Богдан Глова з Львівщини, Володимир Болещук та Віталій Шафранський з Тернопільщини на виборах стали і лідерами громадської думки і виграли місцеві перегони. В нас повірили і до нас пішли нові підприємці, фермери, інтелігенція. Ми стаємо не лише ідейною, але й дійсно народною політичною силою.
Але особливим виборчим надбанням стала патріотична молодь, яка саме в нашій партії побачила альтернативу сьогоднішній олігархічній владі. Так, молоді виборчі команди Харківської, Донецької, Запорізької областей чи Кримської автономії на цих виборах лише вчилися боротися за владу. Але вже на наступних перегонах саме за нами майбутні перемоги. Я хочу від імені нашого найвищого партійного форуму привітати усіх тих хто так самовіддано працював на майбутнє України. Низький Вам уклін, та щира подяка.
Завершуючи аналіз виборчої кампанії 2006 року хочу відповідально заявити, що цей політичний бій ми не програли. Скоріше це тактичний відступ але стратегічна перемога. Хіба можна назвати поразкою нашу ідеологічну принциповість та послідовність якої ми дотримуємося ще з 1988 року? Чи можна назвати програшем те, що наша політична команда була взірцем чистоти партійних списків і взірцем чистоти національних переконань? Адже попри виборчий бруд, якого було надмірно багато нам ніхто не наважився закинути, що серед наших кандидатів були корупціонери, бандити, хабарники чи скомпрометовані політики якими аж кишіли інші виборчі списки.
Так, на цих виборах ми ще не пройшли до парламенту, але ми отримали моральну перемогу і цим маємо пишатися.
Врешті-решт, як депутат усіх попередніх скликань я особисто не жалкую, що сьогодні не сиджу у депутатському кріслі поряд з тими, хто мав сидіти на тюремних нарах. Але мова не про це. Хіба правляча коаліція Верховної Ради, причому незалежно від політичного кольору, сьогодні буде віддзеркалювати інтереси більшості громадян? Ні й ні. Так, інтереси найбільших олігархічного та тіньового капіталів України представлені найкраще у трьох мегаблоках. Але це лише третина, і то умовна, суспільних інтересів. А яка політична фракція представляє, наприклад, інтереси селянства, а це ж майже 40% ВВП з урахуванням земельного потенціалу? Або ж хто в парламенті буде відстоювати стратегію розвитку малого і середнього бізнесу – а це майже 60% економіки будь-якої європейської країни? Ну і головне – де в українському парламенті національні інтереси? Ким вони представлені? Двома-трьома десятками депутатів-патріотів, якими олігархи прикривалися на виборах?!
Шановні колеги. Для національної демократії як і для нашої партії, яка є найбільшою правоцентристською силою України, сьогодні настав момент істини. Маємо дуже чітко і відповідально заявити чого далі будемо добиватися в українській політиці. Адже те що сьогодні є у Верховній Раді більшістю – олігархічні мегаблоки, лише віддзеркалює таку ж кланово-олігархічну економіку та політичний режим, який витворила в Україні посткомуністична влада за 15 років незалежності. Але це не та Україна за яку ми боролися.
За таких обставин у партії є два шляхи подальшого політичного життя. Один – це піти на компроміс з олігархічними силами, яким і влада і Україна потрібна виключно для своїх кланових інтересів та виконувати у них роль «політичних офіціантів», як до речі, це вже зробило багато інших патріотичних партій. Другий шлях – це творення потужної патріотичної сили, яка буде здатна боротися не за право обслуговувати владу, а за саму українську владу, за владу українського народу, а не «народів України». Особисто себе я бачу лише в команді, яка торуватиме саме цю тернисту дорогу, але дорогу яка веде до Українського Храму і я пропоную партійцям підтримати і цей вибір і таку перспективу Української Народної Партії.
Отже, якими мають бути завдання УНП аби ми були здатні не лише пропонувати, але й реалізувати праву перспективу для України.
Перше. Мусимо чесно визнати, що той політичний потенціал, який має сьогодні партія є недостатнім для боротьби за владу. Потрібна серйозна модернізація усієї партійної системи та усіх її складових. Політика професіоналізується, боротьба за владу стає все більш цинічною і жорстокою, а ми хочемо вигравати вибори на романтичних рухівських технологіях кінця 80-х років. Чому серед п’яти областей Західної України не найчисельніша партійна організація Тернопільщини тим не менше показала найкращий результат виборів до Верховної Ради. Лише тому, що технологічно та інформаційно вони були підготовлені до виборів найкраще.
Оргроботу потрібно починати з елементарного – щомісячного збору членських внесків. Це світова практика формувати партійну касу спільними зусиллями. Лише тоді партія стає ідеологічною силою, яка віддзеркалює суспільні інтереси. Бо коли людина вкладає свої власні кошти (навіть невеликі) у якусь справу вона відчуває себе причетною до неї. В Україні централізований характер фінансування партій зверху й призвів як до втрати їх політичної свободи, (бо це залежність від «багатого дяді»), так і до партійного заробітчанства, коли в партію часто ідуть не за ідейними переконаннями, а аби підправити сімейний бюджет. Збір внесків має й величезну організаційну роль. Бо партійці хоч раз на місяць будуть збиратися і обговорювати партійні справи. Адже не секрет, що більшість парторганізацій збираються один раз на партконференцію, а другий на з‘їзд.
Другим важливим чинником оргроботи має стати підписка всіма членами партії партійної газети. Відсутність розуміння багатьма партійцями того, чому ми йшли на вибори самостійно, а не в мегаблоці, а це було головною темою «Народного слова» впродовж року, лише підтверджує важливість того аби кожен член партії читав нашу газету.
Докорінної реконструкції вимагає й система організаційного управління. Попри певні позитивні зрушення у роботі секретаріату за останні декілька років, в цілому треба визнати, що у такому вигляді він нездатний забезпечувати функції виконавчого органу партії. Власне кажучи як і управи обласних та районних організацій. Потрібно переходити на сучасні мережеві системи організації та управління партією у міжвиборчий період на основі яких швидко розгортаються виборчі штаби під час перегонів. Важливим елементом нової системи управління має стати партійна вертикаль. Не порушуючи принципів партійної демократії, чого, чого а в УНП її найбільше в порівнянні з усіма партіями України, виконавчі партійні органи мають бути єдиним цілим. Лише за таких оргпринципів можна вигравати політичні бої. Анархія у виконавчій роботі найкоротший шлях до поразки.
Суттєвих змін потребує й організація політичного керівництва партії. Правління попри вимоги статуту так і не стало органом який організовує виконання рішень. Здебільшого діяльність правління зводиться лише до обговорення політичних питань та ухвалення рішень які нікому виконувати. Далі так бути не може. Кожен член правління в першу чергу має на себе взяти відповідальність за напрям роботи та звітувати на засіданнях що зроблено, а не роздавати наряди голові партії.
Ще одним важливим напрямком оргроботи має стати підготовка кадрів. Сучасний парткерівник має бути не лише ідейно переконаним але й добрим організатором. Чому сьогодні на державних посадах такі нездалі керівники? Бо їх ніхто ніколи не навчав елементарним оргнавичкам. Саме партія через системну роботу з активістами й має навчити майбутніх державотворців.
Окремо хочу наголосити на інформаційному забезпеченні партійної роботи. В першу чергу потрібно завершити формування єдиної інформаційної мережі партії, яка повинна дійти до кожного районного офісу. Лише так партія зможе оперативно реагувати на всі події в державі.
Друге. Партія повинна, нарешті, навчитися говорити одним голосом, голосом політики, яку формують керівні партійні органи, а не підміняти політику партії своєю особистою думкою. Згадайте, скільки шкоди завдало на минулих виборах лише одне висловлювання, яке не відповідало партійній позиції.
І третє. Пам’ятаймо, що подія відбувається лише тоді, коли її висвітлюють мас-медіа. Ми дуже часто вкладали величезні партійні ресурси в акції, результат яких з допомогою тих же ЗМІ приписували зовсім іншим політичним трутням. Цю практику, яка фактично працює проти нас, потрібно негайно припинити та замінити її сучасним PR-менеджментом.
Ще один аспект модернізації партійної політики, чи не найголовніший. Потрібно чесно визнати, що у тому вигляді, у якому існують усі без винятку патріотичні партії, навіть якщо їх об‘єднати у єдине ціле, вони не можуть бути конкурентоспроможними в сучасній політиці, оскільки за ними не стоїть українська економіка. З іншого боку, в усьому світі саме через правоцентристські партії, у державній політиці здебільшого віддзеркалюються інтереси національного товаровиробника. Для того, щоб наша партія була не лише національною політичною силою і європейською за рівнем демократії, але й стала правоцентристською за своєю суттю, нам усім без винятку необхідно навчитися бути потрібними українській економіці – малому підприємцю, фермеру, виробнику який працює в державі. Тому першим тестом професійної придатності партійного керівника будь-якого рівня має стати його вміння бути потрібним бізнесу. Лише у такий спосіб партія може стати реальною політичною силою, здатною боротися за владу. Інакше її завжди купуватимуть ті, за якими стоїть економіка.
На завершення теми партійного будівництва ще раз хочу дуже чітко і відверто заявити свою позицію щодо об’єднавчих процесів у таборі правих, про які знову так голосно почали говорити. Причому найбільш палко закликають до об‘єднання всі ті патріоти, які чомусь перед виборами розбіглися до політичних господарів, які ніколи й нічого спільного з національною ідеєю не мали. Шановні колеги. Нагадаю, що саме наша партія не на словах, а у ділах завжди була лідером усіх об’єднавчих ініціатив.
Згадаймо «Українську правицю», перший етап об’єднавчого з‘їзду РУХу, створення «Нашої України» та коаліції «Сила народу». Це все були не просто наші об’єднавчі ідеї. В першу чергу – це була величезна організаційна робота на яку ми витрачали значну частку і свого партійного бюджету. І тим не менше, політична подрібненість правих є найбільшою в Україні, особливо напередодні останніх виборів. І що характерно, саме нашу партію з усіх сторін, а особливо свої патріоти, звинувачують найбільше у небажанні об’єднуватися.
Хочу відповідально заявити, що головною причиною роз’єднаності правих в Україні є не УНП, а неукраїнська влада, яка залишилася незмінною після проголошення незалежності і яка чудово знає що вона може правити Україною лише допоки українські патріоти будуть роз’єднані. Саме тому на кожну об’єднавчу ініціативу правих, ця антиукраїнська влада створює цілу низку клонів, які себе називають патріотами. Підтвердженням цього висновку є безліч прикладів. Подивіться лише, що зроблено перед виборами з об’єднаною УРП «Собор».
Пропоную з‘їздові проголосити нову стратегію об‘єднання правих, суть якої дуже проста і ефективна. Згадаймо, що найбільші політичні перемоги національної демократії в Україні відбувалися не за круглими столами чи на об’єднавчих з‘їздах, а лише тоді, коли ми були разом з народом на вулицях і майданах. Так було в 90-му, коли ми разом із голодуючими студентами добилися вперше відставки комуністичного прем’єр-міністра. Так було в 91-му, коли ми з народом примусили комуністичну Верховну Раду підтримати Акт про незалежність. І саме з Майданом ми добилися перемоги нашого кандидата Віктора Ющенка на президентських виборах 2004 року. Так було завжди і скрізь. Бо це проста аксіома – політична сила перемагає лише тоді, коли її підтримує народ.
Сьогодні наша державність, державність за яку поклали голови скільки поколінь найкращих українців, стоїть перед черговими викликами та випробуваннями. І витримати цей новий політичний бій і тим більше перемогти патріотичні сили зможуть лише тоді, коли ми всі разом знову підемо у народ, на площі і майдани. Отам з народом і має відбутися об‘єднання правих. Бо там на вулицях буде найкраще видно хто говорить про об‘єднання, а хто його робить. Бо на вулиці не треба домовлятися між собою хто буде начальником патріотів, – лідера назве народ. І саме там з народом і в народі і постане та українська політична сила, яка раз і назавжди змете усю політичну нечисть, яка заважає нам бути господарями своєї землі. Такими я бачу і завдання і майбутнє нашої славної партії.
Слава Вам і Слава Україні.
Обсудить новость на Форуме