13:45 27.08.2008 | Все новости раздела "Украинская Народная Партия"
Особливий ресурс хто буде володіти землею, від того залежатиме доля нації
Степан ХМАРА, український політик, правозахисник, народний депутат Верховної Ради України І, ІІ та IV скликань, спеціально для «Дня»
Рідко трапляється нагода, коли нація, держава знаходиться у стратегічній точці вибору, від якої, залежно від вибору, розходяться два діаметрально протилежні шляхи: цілеспрямованого поступального розвитку — максимально використовуючи наявні та потенційні можливості й ресурси, досягати дуже вигідного становища в світі, перетворитися у важливого суб’єкта міжнародної політики; і другий — змарнувати час, бездарно розтринькати ресурси, даючи можливість скористатися ними іншим націям, державам і, нарешті, перетворитися у принизливу маріонетку інших держав, зійти з політичної арени.
Україна зараз переживає саме такий момент. Вона володіє колосальною сукупністю багатющих ресурсів, які просто диктують українцям нашу національну мету, яка має перетворитися в національну ідею усіх українців, сущих в Україні й поза нею: Україна повинна стати однією з найбагатших, найпотужніших і дуже впливових держав у світі.
Особливий ресурс — українська земля! Хто буде володіти українською землею, від того залежатиме доля української нації.
Україна підійшла до межі визначення, що робити з землею сільськогосподарського призначення. У всіх нинішніх владних структурах домінує думка про необхідність запровадження ринку землі, тобто про дозвіл торгувати нею, перетворивши у звичайний товар.
Тривожить, що дискусії точаться виключно навколо того, коли виставляти землю на продаж, але навіть не ставиться під сумнів необхідність існування такого ринку. Варто зазначити, що такий погляд домінує у влади, але аж ніяк не в суспільстві.
Небезпека в тому, що через засоби масової інформації пропагується нав’язлива думка необхідності якнайшвидшого запровадження ринку землі. Альтернативна позиція майже не з’являється у ЗМІ. Звісно, що така ситуація нав’язливо створює ілюзію, ніби в суспільстві існує консенсус з цього вкрай важливого питання. Зрозуміло, чому так відбувається. З одного боку, в цьому зацікавлена влада, а з іншого — олігархи, які є власниками більшості ЗМІ, чи фінансово «підтримують» їх.
Замовні так звані експерти, недобросовісні вчені-неуки, продажні політики в один голос — за ринок землі. В хід пускаються «аргументи» політиканів:
— все вже й так розібрано за тіньовими схемами, то краще запровадити прозорий ринок;
— прийдуть інвестиції із-за кордону, і Україна знову перетвориться у житницю не тільки Європи;
— при ринку землі селяни отримають доступ до дешевих кредитів.
Або й таке: «втягування в українське агровиробництво великих іноземних інституціональних інвесторів... призведе не тільки до «сільськогосподарського ренесансу», але й прискорить процеси євроатлантичної інтеграції України...»
Що можна сказати про ці казочки для наївних, але смертельно небезпечні для нації? Як до цього питання ставиться вища влада в Україні? Це дуже добре розкриває законопроект про ринок землі, підготовлений і поданий до Верховної Ради України Кабінетом Міністрів України. Що ж пропонує наш уряд? Якщо цей проект став би законом, то українську землю мали б право купувати юридичні особи (іноземні й вітчизняні, спільні підприємства), іноземні громадяни, особи без громадянства та навіть іноземні держави (!).
В цивілізованій державі за подібне відношення до найціннішого національного багатства такий уряд мав би всі шанси піти на ешафот! Не дуже відрізняється від урядового законопроект, запропонований групою народних депутатів і підтриманий Комітетом ВРУ з аграрної політики.
Ще є законопроект, запропонований Асоціацією фермерів України і підтриманий народним депутатом І. Зайцем. Ним пропонується дозволити купівлю землі тільки фізичним особам — громадянам України — і не більше 50 Га в одні руки. Однак він не має жодних шансів на підтримку нинішнім складом ВРУ. І навіть якби сталося чудо, і подібний законопроект пройшов, то він не став би запобіжником від того, аби значна частина української землі не потрапила в руки іноземцям вже на першому етапі торгівлі нею.
Про який цивілізований ринок нині може йти мова при наявності бездарної зверху до низу, в значній мірі корумпованої влади. При наявності Міністерства з питань агропромислової політики — хто чув про його політику, стратегію розвитку аграрного сектору економіки й долю такого надважливого сегменту, як українське село? Ніякої політики, стратегії розвитку села і аграрного сектору не було і нема, і наївно сподіватися, що з’явиться за нинішньої влади. Всю цю компанію цікавить лише одне: якнайшвидше торгувати землею, бо всі вони сподіваються на тому добре заробити.
А тепер поміркуймо, кому потрібен ринок землі і що він дасть українцям, які наслідки він принесе Україні.
В світі завжди йшла боротьба за ресурси. Чим вони були багатші, цінніші та очевидніші, тим боротьба була жорсткішою. Багатства України завжди приваблювали наших близьких і далеких сусідів, були головною мотивацією агресивних посягань на Україну. В першу чергу, найбільш привабливою була українська земля.
В сучасному світі цілком очевидна тенденція наростання дефіциту найнеобхідніших для існування людей ресурсів. В найближчому майбутньому в ієрархії цінностей на першому місці буде земля і вода. Це цілком очевидно, і особливо переконувати в цьому не має потреби. Українська земля як ресурс найцінніша в світі, розміщена у сприятливій для сільгоспвиробництва кліматичній зоні й географічно вигідно розташована для широкого доступу на світові ринки, тому вона стає надзвичайно привабливою. В нинішньому глобалізованому світі до неї прикута увага не лише сусідів, але й людей із різних куточків нашої планети.
Одних вона манить можливістю знайти тут засоби для ситого життя, причому людей навіть з найвіддаленіших країв, інших — як джерело здобуття стабільних надприбутків. Все впирається у механізм, як заволодіти нею. Ключ цей відомий — виставляти землю на ринок, перетворити її в товар і вільно торгувати.
Як тільки українська земля стане товаром, то це буде початком національної катастрофи для української нації та держави. Ось це та точка неповернення, з якої Україна котиться у прірву.
Як тільки земля опиниться на ринку, головні глобалістичні гравці — транснаціональні корпорації (ТНК) не зупиняться ні перед чим, щоб заволодіти цим найціннішим ресурсом, значення якого для стабільного викачування надприбутків вони чудово розуміють і вже чекають на старті.
Ось що писала англійська «Файненшил таймз» 19.06.08 у статті «Бізнес кладе око на родючі землі України»: «Реформістське лобі, що здіймає усе більший галас, наполегливо проштовхує зняття обмежень (на продаж землі. — Авт.) з наступного року. Компанії сьогодні жорстко змагаються за ці землі... Якщо мораторій буде знятий, то почнеться велика лихоманка на землі в Україні».
Сьогодні глобалістичні монстри (ТНК) мають усвідомлену мету — заволодіти найціннішим ресурсом — землею. Фінансові можливості у них необмежені, тож грошей вони не пошкодують, щоб змести будь-які перешкоди на шляху до заповітної мети, в тому числі українських олігархів-конкурентів.
Наші нещасні селяни, які кинуті державою напризволяще з їхніми паями, кому їх продадуть? Правильно. Хто більше заплатить. Дрібні й середні фермери, які заледве зводять кінці з кінцями, їм не конкуренти.
Наші вітчизняні олігархи середньої руки тішать себе, що вони задешево придбають якісь сотні гектарів угідь, бо, дійсно, їхня ціна у нас сміхотворна. Можливо й так, на перших порах. А у чиї руки потраплять інші мільйони гектарів? Звісно, не в їхні. Кишка затонка. На наступному найближчому етапі їх зметуть акули-конкуренти.
Наші мільярдери теж не конкуренти ТНК. Єдине, на чому вони можуть заробити — це на перепродажі землі на вторинному ринку...
Палкі агітатори за прихід великих іноземних інвесторів чомусь забувають, що якщо земля опиниться у їхній власності, то це вже будуть інвестиції у їхні надприбутки, а не в українську економіку чи українське село. Хіба вже зараз не видно, що роблять деякі іноземні компанії, які взяли в оренду сотні тисяч гектарів угідь? Сіють на прекрасних чорноземах ріпак і вивозять насіння за кордон на переробку. Або, надмірно збільшуючи площі під соняшник, виснажують дорогоцінну землю. Хіба це не злочин? Ми нарешті повинні зрозуміти, що інвестори не альтруїсти, а шукачі своєї вигоди, надприбутків.
На жаль, Міністерство аграрної політики не має самої агрополітики і стратегії розвитку. Бо якби було інакше, то, наприклад, будучи одним із найбільших виробників соняшникової олії, ми могли б суттєво впливати на світовий ринок у своїх інтересах, регулюючи його об’єм так, щоб підтримувати вигідну нам ціну. Натомість ми з дуру зменшуємо вивізне мито на соняшникове насіння.
Треба по-діловому думати і діяти, виходячи з національних інтересів.
Ринок землі, особливо на нинішньому етапі, — катастрофічна загроза українським національним інтересам, що може перетворитися в національну катастрофу.
Ринок землі, якщо його допустити зараз, неодмінно закінчиться тим, що Україна втратить найголовніший життєво-необхідний ресурс, який нічим не може бути компенсований. Іноземний капітал зруйнує українське село, запровадить практику вирощування вигідних для його надприбутків монокультур, виснажуватиме нашу землю і диктуватиме нам свої умови. Україна втратить потужний ресурс, за допомогою якого ще має шанс стати процвітаючою і впливовою державою в світі.
Наївними видаються твердження, що ринок землі полегшить інтеграцію України до євроатлантичних структур. Виникає запитання: хіба євроінтеграція для України є самоціллю, метою за будь-яку ціну туди потрапити в якості пасинка, чи інструментом для ефективнішого відстоювання наших національних і державних інтересів. Для справжніх державників це питання риторичне. Маємо враховувати чужі й власні помилки, щоб не повторювати і примножувати їх у майбутньому.
Хіба африканські держави, які не вміли розпорядитися багатими ресурсами, стали багатшими за допомогою іноземних інвесторів?! Україна «покращила» свою безпеку, відмовляючись від ядерного статусу в обмін на нічого не варті паперові обіцянки? Або, що виграла Україна передчасно, під тиском закривши Чорнобильську АЕС?!
Звичайно, ці приклади неспівставні з загрозою втрати через ринок власної землі. Обурює те, що це може статися за допомогою нікчемних і продажних доморослих політиканів.
Мусимо пам’ятати, що боротьба за ресурси не зменшується, вона значно посилилась і стала більш жорсткою, підступною і добре скоординованою. Тепер не треба посилати армію завойовувати чужі території, вивозити родючі грунти вагонами. Замість армій є всюдисущі глобальні ТНК, замість танків і гармат — гори паперових грошей і продажні нікчемні чиновники.
Нас не повинно тішити те, що Україна може стати однією з світових житниць. Звісно, таке цілком можливе. Головне, хто цим скористається. Подібне вже було у нашій історії, коли Україна була житницею Європи. Хто цим користався, теж відомо, як і те, що українські селяни їхали на край світу в пошуках клаптика землі. Плодами української землі має користуватися український народ і тільки він.
Є великою помилкою твердження, що ефективність господарювання залежить від форми власності на землю. Що нібито приватна власність на землю є умовою найкращого господарювання на ній. Наприклад, в Ізраїлі, Данії практично майже вся земля у всенародній, тобто державній власності, але у цих країнах надзвичайно високоефективне сільське господарство. У багатьох розвинутих країнах світу значна частина земельних ресурсів — у державній власності, а крім того, держава пильно контролює, як використовується земля у приватному секторі, чи дотримуються жорстких умов її збереження.
Світова практика спростовує твердження, що великі приватні володіння землею є умовою для ефективного сільгоспвиробництва. Приклад латифундій у Латинській Америці засвідчує протилежне. Натомість, є добрий приклад в українській історії: в міжвоєнний період минулого століття в Галичині був добре організований кооперативний рух, який показав надзвичайно хороші результати господарювання дрібних власників.
Отже, все залежить від добре організованої господарської діяльності. Є сучасний досвід, гідний наслідування. В цьому сенсі може послужити добрим прикладом Австрія. Там невеликі господарства, об’єднані в асоціації, акціонерні товариства тощо, забезпечують повний цикл: від вирощування сільгосппродукції до найглибшої її переробки та реалізації харчових продуктів. Обходяться без сторонніх, чужорідних посередників-скупщиків сировини і монопольного диктату переробників та торгових монополістів. Така система організації сприяє максимально справедливому розподілу прибутків серед усіх ланок комплексного аграрного ланцюга, забезпечуючи сталий розвиток усієї системи, і не створює дискримінації окремих його ланок, в тому числі й тих, хто безпосередньо вирощує сировину. Це дозволяє концентрувати ресурси і здійснювати виробничо-господарську діяльність на високому технологічному рівні, дотримуючись високих якісних стандартів. Це дійсно хороший приклад ефективного функціонування цивілізованого ринку.
Тут хотілося б нагадати нашим горе-політикам і їхнім прислужникам-«експертам» застереження лауреата Нобелівської премії Дж. Стігліца. Ось що він пише: «Світ був добрим до неолібералізму... ідей, які грунтуються на уявленні фундаменталістів про те, що ринки — це саморегулюючі системи, які ефективно розподіляють ресурси, а також добре слугують інтересам суспільства... ті, що програли, очевидні: країни, які дотримувалися неолібералізму, програли гонку не лише в економічному зростанні, у той же час коли вони дійсно зростали, економічний ефект розподілявся непропорційно серед тих, хто знаходився вгорі» (ТНК. — Авт.) І далі: «Подібна риторика вільного ринку зіграла особливо погану роль у країнах, що розвиваються. Їм було сказано припинити втручання в сільське господарство, піддаючи своїх фермерів знищувальній конкуренції з США та Європою. Тягар нестимуть країни, що розвиваються, особливо бідні». (За часткою ВВП на душу населення Україна підпадає під категорію таких. — Авт.) Ми не повинні повторити чужих помилок, а навпаки — використати свої ресурси і в першу чергу багатющу землю для добробуту наших людей, відродження українського села — національно-культурної колиски української нації...
Обсудить новость на Форуме