20:00 06.04.2011 | Все новости раздела "Социалистическая Партия Украины"

Земельні відносини: що чекати людям і Україні?

(До круглого столуз питань земельних відносин)

1. В парламенті 23.03.2011 проведені слухання «Земля в українській долі: ситуація у земельній сфері, законодавче забезпечення земельних відносин та практика його реалізації».

Не зважаючи на широку тему, дискусія звелась в основному до ключової проблеми – може чи ні земля продаватися. Відповідаючи на це ключове питання, учасники дискусії були майже одностайними – земля сільськогосподарського призначення не може бути товаром. З 25 виступаючих про це чітко заявив 21 промовець. Двоє свою позицію обумовили різними доповненнями, двоє вчених (як завжди) висловились на зразок «треба щось робити».

Доповідь МінАПК в цьому сенсі зорієнтована на позицію президента (його висловлювання «…якщо земля не буде мати ціну і не буде продаватись, тоді сенс земельної реформи втрачається. Те, що не буде мати ціни, не можна пустити в оборот». [Інтерфакс, 10.02.2011, інформація про поїздку в Херсонську обл.]. Проте доповідь заст. Міністра М.Безуглого (як і голови парламентського комітету), зводилась в основному до викладу інформаційно-аналітичних матеріалів, які важко було вважати доказовою базою для утвердження товарного статусу землі. Тому доповідач акцент робив на проекті закону про ринок землі, зміст якого поки що невідомий ні учасникам слухань, ні депутатам. Зрозуміла лише основна мета проекту – визначення правових та економічних засад для ринкового обігу земельних ділянок сільськогосподарського призначення, як крок до зняття мораторію на купівлю-продаж.

Згадуючи про слухання в будь-якій аудиторії, можна переконливо посилатись на те, що і фермери, і керівники успішних господарств, і представники різних аграрних асоціацій, об’єднань, союзів… практично одностайно заявляють про недопустимість перетворення землі в товар.

Зміст інформаційно-аналітичного матеріалу, надісланого учасникам слухань із супровідним листом М.Азарова, наводить на певні роздуми і в цілому підтверджує правильність позиції соціалістів впродовж усіх років злочинних реформувань в аграрній сфері. В доповідях побіжно згадувалось про масштаби спаду виробництва сільськогосподарської продукції, а вони вражаючі. За 20 років реформувань виробництво м’яса зменшилося в 5,5 рази, молока у 8 разів, хліба і хлібобулочних виробів у 3,6 рази, цукру в 5 разів. Поголів’я ВРХ зменшилось в 5,1 разів, свиней у 2,6. Споживання на душу населення м’яса зменшилось в 2,5 рази, молока – в 2 рази, риби – втричі. Зросло лише споживання картоплі, що характеризує структуру харчування – в 1,3 рази (з 322 до 427 кг при науково обґрунтованій нормі – 123) та в 1,5 рази зросло споживання горілки і в 2,5 рази – пива.

Деградацію галузі видно неозброєним роком. Заростають чагарниками поля, фактично до нуля зведені землезахисні роботи, зруйновані меліоративні системи, в більшості колишніх господарств знищене тваринництво. Люди втратили роботу. З чотирьох з половиною мільйонів зайнятих в сільському господарстві двадцять років тому, роботою забезпечені тепер близько 600 тис. чоловік.

А близько 6,3 млн. громадян мають на руках державні акти, що засвідчують їх право приватної власності на землю. Більше половини таких власників або не спроможні самі обробляти землю, або вони одержали її у спадок і в село не повернуться. Такий потенціал бажаючих збути свою власність, оскільки в переважній кількості випадків ці люди не мають віддачі від свого володіння землею і не бачать в цьому відношенні позитивної перспективи.

Звідси можемо робити цілком обґрунтований висновок: розвал аграрного сектору економіки – спланований крок для дармового привласнення основних фондів, в даному випадку землі. Така практика в Україні утвердилася в ході т.зв. ваучерної приватизації, коли підприємства штучно доводилися до банкрутства і за копійки діставалися тим, хто їх до такого стану довів або тим, кого визначала влада.

Є також підстави говорити, що нинішня ситуація із землею – це продумане наперед шахрайство, здійсненням якого займалася влада. Провідником такої злочинної лінії був другий президент України Л.Кучма, видаючи неконституційні укази щодо земельних відносин, особливо на початку своєї першої та другої каденцій.

Прийнятий у 1992 році Земельний Кодекс не дозволяв робити довільні маніпуляції з землею. Тому він весь час піддавався нападкам з боку президента і тих, хто його наставляв. Оскільки закон не передбачав права повної приватної власності на землю (і за час його дії до документу було внесено лише 3 зміни), була використана авантюра з прийняттям нового закону. В жовтні 2001 року, зваблюючи своїх прибічників у парламенті (в тому числі т.зв. національно зорієнтованих депутатів), можливістю зміни керівництва парламенту, там здійснено переворот. Депутати – кон'юнктурники за можливість мати «своїх» у керівництві, фактично зрадили українську землю. Новий закон передбачає право купівлі-продажу землі. Цей документ у сесійній залі не голосувався, підписи до проекту депутати ставили в кабінеті заступника голови парламенту С.Гавриша. В той же день Л.Кучма фальшивку підписав, хоч прийняття рішення було незаконним і підписів депутатів ніхто не бачив.

Звідси випливає кілька важливих моментів.

Треба пояснити, хто саме підписав злощасний проект, тим більше, що ці ж люди (і політичні партії, котрі вони представляють) тепер ніби виступають проти продажу землі. Така інформація важлива і сама по собі, і як аргумент під час наступної виборчої кампанії.

Недосконалість закону в редакції 2001 року видна і з того, що за час його застосування в нього внесено більше 50-ти поправок, уточнень, доповнень.

Знаючи дефективність закону і остерігаючись наслідків сумнівного обігу земель, Л.Кучма легко погоджувався з необхідністю мораторію. Пізніше цю лінію змушений був продовжувати і В.Ющенко, хоч він був і є апологетом права продажу землі.

Є всі підстави для організації подання до КС щодо легітимності закону. Якщо Конституційний Суд змінив протиправно текст Конституції, хоч при внесенні до неї поправок в грудні 2004 року ніяких фактичних порушень не було допущено, то відносно закону у нього єнезаперечна підстава кодекс визнати нелегітимним, оскільки він приймався в спосіб, не передбачений Регламентом Верховної Ради.

Одночасно з тим КС повинен зробити тлумачення статей 13 і 14 Конституції, за якою земля є загальнонародною власністю. Як може забезпечуватися ця норма, якщо право власності буде приватним? (Не згадуємо навіть про власність юридичної чи фізичної особи – нерезидента. Тоді право народу – фікція).

2. Під час слухань не раз висловлювалася поширена думка про необхідність проведення референдуму щодо можливості чи неможливості продажу землі.

В нормальних умовах, з вільним проведенням публічних дискусій референдум був би корисним і для одержання юридичної бази на формування усіх земельних відносин, і для просвітництва. Останнє особливо важливе, бо в свідомості людей легко відкладаються нав ’ язані штампи. А саме: в усьому світі земля продається; якщо земля має ринкову вартість, то в неї без сумніву вкладатимуться інвестиції; земля як товар може бути предметом застави при одержанні банківського кредиту; якщо власник землі не може їй дати раду, він може з вигодою її продати…, що врешті-решт саме таким способом вдасться знайти для землі ефективного господаря.

Такі штампи, в принципі, не брехливі. Але, по-перше, цілі, що відображені ними, можна досягти, не перетворюючи землю в товар. По-друге, при товарному статусі землі вона відокремлюється як категорія від людини, від селянина зокрема. Простіше кажучи, товар має свою природу, своє призначення, вони ніяким чином не перетинаються з інтересами людини, суспільства, соціальної групи – селянства зокрема. Товар експлуатується для одержання додаткової вартості, для збагачення власника. Для прикладу, якщо власнику вигідно вирощувати зерно з високою нормою прибутку, котра залежить від ринкової кон’юнктури, він не буде поглиблювати технологію виробництва, займатися тваринництвом, переробкою, відновленням ґрунтів. Не буде, бо це все додаткові затрати, які погіршують (з точки зору прибутковості) структуру собівартості кінцевої продукції. Додаткові затрати капіталісту зайві. Але ж у них – цих затратах - робочі місця тваринників, меліораторів і т.д., а це – умови життя людей, забезпечення їхніх сімей, їхня перспектива. Адже ми тепер уже бачимо немало сіл, де поля зайняті посівами, дають непогані врожаї, а місцеві жителі при тому не мають роботи, заробітку і надії на переміни в інтересах сім’ї, села, своїх дітей. Сім ’ ї при тому старіють, для задоволення власних потреб вони в міру своїх сил зосереджуються на домашньому виробництві, ведуть натуральне господарювання. Виходить, що власники великих масивів економічно ефективні, продуктивність виробництва (продуктивність праці) там висока, а велика маса самозайнятих примітивним способом, з колосальними затратами ручної, важкої праці намагається компенсувати суспільні (і власні) потреби в певних групах товарів, в продуктах харчування найперше. При цьому суспільна продуктивність праці, ефективність економіки знижується, суспільство деградує. В ньому прискорено розвиваються негативні процеси, - диференціація інтересів соціальних груп, їх матеріального стану, посилюються антагонізми, втрачається можливість консолідації громадянства.

Ці думки, опираючись на місцеві аргументи, можна було б донести людям при підготовці до нормального референдуму. Але наша практика (і не тільки наша) свідчить, що при відсутності демократії референдумом досягаються цілі, в яких зацікавлена влада, а не суспільство. Бо вона, умовно кажучи, «рахує голоси». Рахує так, як їй вигідно.

Тому, вважаючи можливим і загалом корисним проведення референдуму, ми не будемо наполягати на цьому заході, зважаючи на відсутність демократичних гарантій, щоб донести людям суть питання і гарантій для врахування їх голосів.

3. Уявімо, що станеться, якщо земля офіційно стане товаром.

Ніхто із селян землю не купить . Це настільки ясно, що не викликає потреби в переконуванні. Тоді логічним є висновок, що шукаючи «ефективного» власника, держава відбирає землю у селянина, у того суб ’ єкта, який і може забезпечити ефективність.

Приклади Заходу тут не годяться. Ринок земель в європейських країнах складався віками і сьогодні він охоплює мізерну частину земельних масивів (до 1% їх «рухається» впродовж року). Але там купівля-продаж здійснюється між тими, хто на землі працює. Наші «ініціатори» пропонують протилежне: не знайти ефективного господаря серед землекористувачів, а відібрати у них землю.

Ще раз пригадаємо, що значна частина людей зі згаданих 6,3 мільйона готові продати свої державні акти на земельні ділянки через те, що займатися господарством вони або уже не здатні за віком, або ніколи того й не планували, бо вони – міські жителі, що одержали акти у спадок.

Треба мати на увазі два моменти. Навіть при нинішній чисельності населення України лише сьома його частина одержала землю на праві власності. Ця пропорція збережеться і в майбутньому, а процедура успадкування все більше відриватиме власника (суб’єкта) землі від предмета власності (об’єкта) – від самої землі. Вже тепер, а в перспективі тим більше, загострюватиметься протиріччя між людьми, що проживають в селі. Ті, що народяться (а тим більше ті, що не мають земельного спадку, бо для даного населеного пункту вони приїжджі), не будуть мати землі на праві власності. Будучи згодом однаковими зі своїми земляками як односельці і як ті, які на землі не працюють, вони відрізнятимуться у правах: в одних буде у власності велика цінність – земля, в інших її не буде ніколи.

Доречно і в цьому випадку зіслатися на норму Конституції, в якій йдеться про землю як загальнонародну власність. Як це співвідноситься з тим, що для 6/7 населення це право – пуста дефініція? І ще одна важлива деталь. Суспільне право на землю, як і на інші природні багатства реалізовується через привласнення ренти – в основному, тієї частини доходу, яка забезпечується не людською працею, а природою. Механізми для того є різні, їх можна розглядати окремо. Але створений дохід на землі в приватній власності весь іде власнику, включаючи і частину доходу, створену природою. Це явна несправедливість.

Другий момент минулою владою дуже популяризувався як доказ турботи про селян. Йдеться про спрощене і масове видання державних актів на землю. Зовні все так і виглядає. Але робилося це з іншою метою, адже минула влада так само була за ринок землі. Справа в тому, що акт – документ, перехід його в інші руки – є юридичним фактом переходу права власності від нинішнього утримувача акта до нового набувача («добросовісного набувача») права. Хто він – тепер розглянемо.

В Україні знайдеться сотня-друга людей, які зможуть купувати землю. Ні, це не будуть ті, хто сьогодні орендує і ефективно використовує великі земельні масиви. Платити зараз за землю – основний фонд – що є у їхньому користуванні, їм невигідно, бо це відволікання, консервація капіталу. Ці люди в більшості добре розуміють гасло соціалістів, використане ще в 1998 році – «Торгувати хлібом, а не землею».

Купуватимуть землю ті, хто на цьому товарі хоче заробити. Купуватимуть на продаж. Кон ’ юнктура земельного ринку буде приваблива: пропозиція колосально перевищуватиме попит, товар (земля) обезцінений, бо є основним фондом, що погано використовується і в таких умовах ціна його низька. Зате на вторинному ринку ціну визначатиме світова кон ’ юнктура ринку землі. Ціна буде високою, різниця між виручкою від продажу і затратами на купівлю складатиме колосальні суми. Те, що за Конституцією належить усім, продаватимуть як своє – одиниці. Розрахунки показують, що виручка складе близько 400 млрд.$. З цієї суми до половини осяде в кишенях фінансових посередників та чиновників, в т.ч. з органів місцевої влади (це, між іншим, одна з причин небувалої гостроти боротьби та застосування адмінресурсу на минулих місцевих виборах). Така фінансово-корупційна ціна питання.

Байку про те, що земля не продаватиметься неукраїнцям, ми не розглядаємо. У наших сусідів прибалтів є навіть відповідний закон, але вся земля сільськогосподарського призначення уже належить зарубіжним банкам.

Чому саме банкам? Бо вони, посередники між капіталістом і клієнтом, і є фактично власністю капіталіста. Інструмент банку – кредит. В Україні банківська система непевна, ризики величезні. Вони страхуються високою кредитною ставкою, котра зорієнтована на швидкі операції типу «купи - продай». Виробництво такими кредитами користуватися не може, бо треба мати надзвичайно високу рентабельність, щоб обслужити кредит і повернути його (повернути процент і сам кредит). Ось чому успішно працюючі господарства (про це йшлося і на парламентських слуханнях) кредитами не користуються, хоч це нормальна практика для нормальної економіки. Тобто, практика не для нинішньої України. Можна розглядати цілий букет банківських операцій при кредитуванні аграрного сектору під заставу землі, але підсумок буде однаковий: не гроші підуть до землі, земля піде до грошей, в руки новим власникам.

4. Отже, власник землі буде новий. В переважній більшості – зарубіжний. Тоді треба чесно сказати людям: Україна буде 51-м штатом США, автономією Росії, протекторатом Ізраїлю, Саудівської Аравії… Нові господарі землі визначатимуть долю України. А коли вони між собою сперечатимуться, то люди на відповідній території змушені будуть займати цілком певну позицію. Інакше не буває. В кінцевому результаті, це – розкол країни. Така політична ціна питання.

5. Чому у влади так загорілося бажання продавати землю? Вона ж прекрасно розуміє наслідки, про які йдеться у цьому матеріалі. Є, принаймні, дві причини і вони обидві зв’язані з напруженим бюджетом.

Перша стосується прямих відрахувань до бюджету при операціях купівлі-продажу. Йдеться про суму близько 15 млрд. $ (здається така цифра звучала від АП в одному з телешоу). Це справді тимчасова латка до бюджету. Але не більше. Порівняйте цю суму з тією, що стане доходом приватника. Ці гроші швидко зникнуть, але зникне і земля як власність народу, опосередковано – держави.

Друга причина – тиск з боку МВФ і Світового банку, одна з умов надання позичок, нових траншів.

Світовий уряд (а МВФ і СБ – його інструменти) потерпає від чергової фінансово-економічної кризи. Вона знову настане, а проміжок між кризами залежить від того, наскільки наближається світова економіка до балансу між товаром і грішми. Головна причина кризи – домінування у більшості регіонів світу емісійного, нічим не забезпеченого долара. В світі немає більш-менш вартісного товару для часткового «зв’язування» пустого долара. Таким товаром є лише український чорнозем. Цим пояснюється інтерес світового уряду до ринку землі і тиск на Україну.

Враховуючи неймовірну структурну деформацію економіки України (наслідок реформ по-Кучмі, нагадую тим, хто його героїзує), її експертно-імпортну залежність, що повністю відповідає колоніальному стану країни як сировинного придатка і джерела дешевої робочої сили, вона – Україна – і сьогодні є підсобним матеріалом у механізмі світового ринку. Продаж землі назавжди залишить за нею, за її громадянами таку принизливу роль.

Про інший інструментарій впливу світового ринку на Україну та інші пострадянські країни можна вести окрему дискусію, починаючи з зовнішньо-торгівельних відносин, ролі офшорів, механізмів СОТ і т.д. Всі вони теж зорієнтовані на ринок землі, бо цей інструментарій також закріплюватиме переваги над Україною існуючого механізму світового ринку.

6. З втратою контролю над своїм основним багатством – землею – Україна (як держава) не зможе долучитися до вирішення однієї з найважливіших світових проблем – продовольчої. Долучитися на вигідних умовах (не на умовах СОТ!) і для нашої країни, і для тих регіонів світу, де люди потерпають від недоїдання. Населення землі зростає кількісно, проблема загострюється. Хто вирішуватиме її – той буде вирішальним чинником світової політики. Як можна таку перспективу віддавати в чужі руки?!

7. Ми виступаємо проти продажу землі не задля лише критики владної ініціативи. Ті аргументи на користь продажу землі, котрі як переваги подають ініціатори від влади, ми пропонуємо забезпечити іншим чином. Адже і приток інвестицій, і гарантії банкам при кредитуванні, і врахування вартості землі, як основного засобу виробництва в ціні продукції, можна забезпечити введенням закону про використання права оренди землі як предмету застави. Проект закону кілька місяців тому ми надіслали Президенту, Кабінету Міністрів, Верховній Раді, розмістили проект в Інтернеті. Щоправда, ні зауважень, ні відповіді поки що не одержали, окрім відписки з Міністерства аграрної політики, де згадується про те, що наші пропозиції збігаються з нормами проекту закону про ринок землі. Припустимо, що це так (міністерський проект ще мало хто бачив, принаймні, він не надійшов до парламенту). Але сумісність таких законодавчих норм дуже сумнівна. Заставою може бути або земля, або право на її оренду. Якщо у банка буде вибір, то він даватиме кредит тільки під заставу землі, а згодом відбудеться своєрідне перетікання статусу від землі як об’єкта оренди до землі – власності з усіма наслідками, про які ми вже говорили. Можна привести не зовсім коректне для нашого випадку порівняння. Коли нормативно почали вводити платність частини медичних послуг, то з часом для їх користувача, себто, громадянина, вся медицина фактично стала платною. Не роблю відкриття, але маю підстави стверджувати, що якщо в суспільному процесі альтернативно функціонують два або кілька варіантів, то процес розвивається по найгіршому з них. Принаймні, для громадянина. Гратися з варіантами не слід.

Практично усі учасники слухань в парламенті висловилися за згаданий закон щодо застави орендного права. Зрозуміло, що і сам механізм оренди слід вдосконалювати. Очевидно договір оренди повинен укладатися на більший термін (хоч би на 10 щонайменше) років, аби орендар не ризикував зі своїми коштами, мав віддачу від інвестицій. Гарантом у цьому процесі має бути держава, для чого слід створити Державний земельний банк. Саме через державний банк можна забезпечувати підтримкою держави тих, хто займається сільськогосподарським виробництвом. Починати ж цю підтримку слід з вмотивованої, значно меншої ніж у комерційних банках, ціни кредиту, його процентної ставки.

Вплив банка, отже і вплив держави на поліпшення використання землі стане відчутним, а укладання договорів оренди передбачатиме низку взаємних зобов’язань, контрольованих державою. Однією з обов’язкових умов має бути контроль за збереженням і збільшенням родючості ґрунтів. При погіршенні контрольованих показників (як і при угодах, що стосуються фінансово-економічних складових), банк може накласти санкції на орендаря або ж повністю позбавити його права орендувати землю і передавати це право іншому орендатору. Така практика є в багатьох країнах, вона веде до концентрації земельних угідь, до створення крупнотоварного виробництва. Цього якраз і потрібно добиватися, аби ми остаточно не були відкинуті на узбіччя технічного і технологічного прогресу. Так розвивається аграрний сектор у передових країнах світу. Не випадково ж там виробляються і експлуатуються широкозахватні потужні агрегати (трактори, сівалки, комбайни тощо). В сьогоднішній Україні така техніка використовується лише на землях, де працюють інвестори «по-українськи». Навмисне беру в лапки це слово, бо при багатьох прикладах їх ефективної роботи, значна частина інвесторів формують латифундії, концентруючи в своїх руках сотні тисяч гектарів землі, організовують вузькопрофільне виробництво, позбавляючи селян, у котрих вони орендують землю, роботи і будь-якої перспективи. Латифундії – загроза і при землі, що продається, і при орендованій землі. Проте механізм оренди цю загрозу суттєво зменшує, а при сприянні держави повністю її знімає.

8. Законодавчо слід знайти умови протидії створенню латифундій. Для України вкрай принципово забезпечити використання землі так, щоб виробнича структура своїми масштабами збігалася, в основному, з територією, що знаходиться під юрисдикцією окремої громади. Це торкається цілої низки питань, які треба розв’язати, розпочинаючи зі зміни ролі місцевого самоврядування. Адже латифундизм змушує людей, особливо продуктивного віку, залишати село.

Вся аграрна політика держави, в т.ч. концепція земельних відносин в своєму центрі повинна містити не стільки важливі економічні категорії, скільки людину, умови забезпечення її прав та інтересів, її перспективу. Якщо такою буде державна політика, тоді не виникатимуть потреби «оптимізації» шкільної і медичної мережі, соціального облаштування сіл, а затим демографічні та інші проблеми. Це має бути стратегія держави. Вона стимулюватиме відродження і сучасний розвиток цілих галузей економіки, даючи перспективу і мешканцям міст. Для довідки: за 20 років в Україні зникло понад 1500 сіл, чисельність школярів зменшилася на 40%, головним чином за рахунок села.

9. Пропоновані переміни передбачають справді реформаторські кроки в зміні політики цін, зарплат і пенсій. Орендна плата (правда, в значно меншій мірі, ніж купівля землі) передбачає перенесення її частки на вартість продукції, на її відпускну ціну. Отже зростуть і споживчі ціни. Це справедливо, але соціально справедливо це буде тоді, коли споживач матиме зарплату чи пенсію (стипендію, соціальні виплати), що дозволятиме витримувати ціновий бар’єр. При інтегрованості в світовий ринок не можна і далі виїжджати на експлуатації селянина і міського працівника. Реальну ціну мусить мати саме те, що є найбільш необхідним для людини, а саме – продукти харчування. Так є в Європі, в інших країнах. А коли цей принцип не вдається забезпечити повністю, тоді держава шляхом дотацій забезпечує баланс цін і доходів громадян. В собівартості продуктів харчування в 24-х розвинутих країнах бюджетні дотації складають 50%, в Японії і Фінляндії – до 80%. А ми все оглядаємося на умови СОТ, при тому ціна на продукти харчування за останні п ’ ять років виросла в Україні в середньому в чотири з лишком рази. Доходи ж сімей зростали незрівнянно меншими темпами.

Підкреслимо, що це відбулося в умовах, коли земля ще не стала товаром. Коли ж вона продаватиметься, то її вартість відразу буде переноситись на продукцію АПК, через що продукти харчування одномоментно подорожчають вдвічі. Це не залякування, це якраз економічна об’єктивність. Така соціальна ціна питання про товарний статус землі. До нього не можуть бути байдужими ні сільські, ні міські жителі.

10. Нарешті, про кардинальне питання щодо стратегії розвитку земельних відносин і розвитку АПК.

Світ іде до концентрації агропромислового виробництва і посилення державного контролю за використанням землі. Зрозуміло, що успішність цієї закономірної тенденції вирішальною мірою залежить від того, в чиїх руках земля. Так от, можна з повною переконаністю говорити про вибір, зроблений провідними країнами світу – земля має бути власністю держави.

Коли дискусії про товарний статус землі лише розпочиналися (а це був початок 90-х), беручи в них участь, я використовував дані про обсяг скуповування державою сільськогосподарських угідь в США. Тоді приводилася цифра «близько 50%». Пройшло 15-17 років. Цифра змінилася: 63%. У Франції і ФРН вона ще вища – 67%. В Британії майже вся земля фактично належить державі, вона на правах оренди надається користувачам. Це логічний, об ’ єктивно необхідний процес. Про нього говорили близько двадцяти економістів – лауреатів Нобелівської премії– в листі Генсеку М.Горбачову, застерігаючи його від намірів зруйнувати існуючу на той час систему господарювання на землі, бо, вважали вони, повна приватна власність на землю – гальмо в ефективності її використання, тим паче, загроза для всього населення.

В середині 90-х я зустрічався у Вашингтоні з керівництвом асоціації фермерів у штаті Айова. В розмові виявилося, що один з гостей викупив землю у більше двадцяти фермерів. (В Україні тоді лише зароджувалось фермерство і керівництво держави бачило в ньому середовище тих ефективних власників, які зроблять революцію в галузі, піднімуть її на небачений рівень ефективності).

- А скільки було у кожного фермера землі, - запитав я.

- 150 - 200 га.

- Тобто, тепер Ви ведете господарювання на площі 3 - 4 тис. га?

- Так.

- Отже, Ви справді маєте оптимальну структуру диверсифікованого, ефективного господарства. А фермери продовжують працювати на своїх ділянках?

- Так, звичайно.

- То який у них статус?

Співрозмовник не зовсім зрозумів запитання. А відповідь напрошувалася сама собою, - фермер став або найнятим працівником (уникаю слова «наймит», бо в українському лексиконі воно викликає негативні асоціації), або господарем, що орендує землю. Тоді – у нового власника, сьогодні – у держави.

Отже, власник землі – держава. Здавалось би таку формулу реалізувати простіше простого, - прийми закон, визнай недійсними (справді нелегітимними) нормативні акти, укази, той же Земельний Кодекс, наприклад… і ефективний варіант забезпечений. Одначе не все так просто. Люди мають на руках акти, видані державою. Якими б акти не були і якою б не була держава, але вона – н а ш а. Дурити людей не можна.

Тому пропонується варіант викупу землі державою за ціною, що складається під час продаж. Це процес поступовий. Якщо власника акта ціна не влаштовує, він може її не продавати, а сам здаватиме в оренду, знаючи, що землею він володіє, користується, але розпоряджатися не буде ніколи. Можна передбачити ще низку стимулів до прискорення цього процесу. Зовні все це може виглядати підставою для критики, але з позиції суспільства це і справедливо, і перспективно, і ефективно. Забезпечується чітка і всіма зрозуміла схема: держава – власник, вона через державний земельний банк викуповує землю і передає її в оренду. На конкурсних умовах, з гарантіями для інвестора, контролюючи збереження родючості ґрунтів, контролюючи і ефективність використання землі. Бо вона – не тільки власність окремих громадян, а й власність народу.

Це магістральний шлях, яким щодо землі рухається світ. Влада пропонує Україні рух у зворотному напрямку. Ми не можемо з тим погодитися, тим паче, що ринок землі не вирішує жодної проблеми, озвученої як причина перетворення землі в товар.

Учасники слухань одержали проект рекомендацій, котрі очевидно мали би вплив на прийняття рішень щодо землі владними інститутами, найперше парламентом. В пропозиціях до змісту рекомендацій від представників СПУ та спілки власників земельних паїв передбачено:

  • вилучити з тексту агітацію за «цивілізований ринковий обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення…» і те, що з таким ринком зв ’ язане;
  • включити наполягання про розгляд і прийняття закону про використання оренди землі як предмету застави;
  • передбачити законодавчо врегулювання розмежування юрисдикції органів місцевого самоврядування на всій території землеволодінь;
  • створити єдину державну службу контролю за відновленням та збереженням родючості ґрунтів;
  • забезпечити гласність в обговоренні і прийнятті земельних законів, залучення до їх підготовки профільних громадських організацій, асоціацій, фермерів, власників земельних паїв, - тих, хто має безпосередній стосунок до земельних відносин.

Наші пропозиції застерігають від необдуманих, поспішних рішень. Земельне законодавство особливо потребує ясності, стабільності і зручності у застосуванні. Адже воно стосується основного багатства України, стосується долі держави, народу і кожної людини.

Олександр МОРОЗ

P.S. Земельні відносини – не вузько партійне чи суто політичне питання. Ми можемо вести будь-які дискусії, сваритися, шукати компроміси, ставати друзями чи недругами. Але… якщо буде на чому стояти. Перетворення землі в товар вибиває в усіх ОПОРУ. Опору для життя. Саме тому щодо землі «… обнімітеся, братове…».

Источник: Социалистическая Партия Украины

  Обсудить новость на Форуме