15:16 14.09.2009 | Все новости раздела "Социалистическая Партия Украины"
Потрібна зміна влади, зміна внутрішньої і зовнішньої політики держави. Держави для народу, а не для злочинців
Звітна доповідь Голови СПУ ХV з’їзду партії
Товариші делегати!
Звітний двохрічний період в житті нашої партії став своєрідним етапом випробувань на її стійкість, на її справжність. Вперше перебуваючи за межами парламенту (а вичерпну оцінку нашого неуспіху дав ХШ з'їзд СПУ), не маючи доступу до найвищої трибуни в країні, відчуваючи дефіцит присутності в інформаційному просторі, нам складно було доносити свою позицію до свідомості суспільства, тим паче, впливати на політичну владу. Втрачено важливий фактор функціонування політичної партії, який значною мірою спрощував роботу нашого активу, коли негайна реакція на будь-яку ситуацію в житті країни знаходила відгук серед людей, вона поширювалася без особливих складнощів, створювала ефект присутності в політичному житті, той ефект, якого сьогодні не вистачає.
Треба сказати, що наш актив і партія в цілому звикли до комфортних (у політичному сенсі) умов. При зміні цих умов довелося шукати нові форми життєдіяльності партії. Їх застосування вимагало іншої якості роботи комітетів усіх рівнів, кожного партійця. Виявилося, що чимало активістів не змогли перебудуватися, інерція попереднього стилю роботи долається повільно, занадто повільно.
Це стосується найперше Політради, її секретарів та секретарів обкомів. Одних опанувала апатія, другі зайняли споглядацьку позицію, треті взагалі виявилися п'ятою колоною в партії, дбаючи не про партійні чи суспільні інтереси, а винятково займаючись власним облаштуванням. Маскування приватних інтересів здійснювалося під велеречиві розмови про т.зв. «оновлення», більшу «соціалістичність» Соціалістичної партії, потребу об'єднання лівих сил. Врешті, тут нічого нового не трапилося. Зрадники і розкольники таким чином діють завжди, вже досвід нашої партії дозволяє в цьому відношенні робити мало не методичний посібник.
Шкода часу і сил, витрачених на нав'язану кампанію. Шкода тих людей, які вірили демагогам і відступникам, а тепер прозрівають, бачачи, що консолідація політичних сил будь якого ідеологічного спектру можлива не через його подрібнення та винесення на торги окремих вождів без війська, а через усвідомлення реальними партіями, їх членами потреби правильно скористатися суспільними настроями і піти назустріч суспільним потребам. Бо об'єднуватись, блокуватися можуть реальні партії, а не партійні печатки. Людям потрібна не галаслива тріскотня довкола ідеї об'єднання, а прагматична відповідальна і чесна робота в цьому напрямку. Якщо є готовність до такої роботи відповідних суб'єктів, тоді можливий об'єднавчий ефект. Якщо нема, то нічого «город городити», дурити людей, займатися пустопорожньою пропагандою.
Нам багато чого не вдалося зробити саме через нав'язану внутріпартійну лихоманку. Але і в ній було раціональне зерно. Колотнеча дозволила, в основному, вияснити хто є хто, відсіяти тих, що в партії вбачають лише інструмент для задоволення власних, кар'єрних найперше, потреб. І хоч як не старалися ініціатори афери розколоти партію, постійно заявляючи про те, що «залишилися її рештки», сьогодні можемо відверто заявити: «Ні! Соціалістична партія живе і житиме!». Це підтвердили і партійні конференції. Принаймні ті, де вдалося побувати мені: в Херсоні, Миколаєві, Донецьку, Києві, Чернівцях, Житомирі, Одесі, Білій Церкві, зустрітися з активом у Рівному, Хмельницьку, І.Франківську, Черкасах, Світловодську, Полтавській області. Загалом враження одне – структури живі, занепадницькі настрої минають, люди готові працювати і хочуть працювати.
Але потрібне і оновлення партійної роботи, справжнє оновлення. Воно не в процедурних моментах, не в рекламних затратах на висвітлення вождів та проголошенні правильних гасел. Воно в конкретиці роботи з конкретними людьми.
Наступив новий період функціонування усіх партій. Традиційні форми роботи (мітинги, акції, листівки, реклама тощо) мають значення, повинні застосовуватись, але вони – загальний фон для демонстрації присутності партії. В час, коли люди розчарувалися в партіях, їм не довіряють, коли в багатьох випадках партії стали оздобою бізнесових структур, коли вплив їх на людей визначається сумнівними грішми, ефект дає діяльність партії, спрямована на згуртування громадян для захисту їхніх прав та інтересів.
Інструментарієм в такій роботі є самі партійні структури і громадські організації, створені за ініціативою партії. Організації, що спираються на власні юридичні особи, створені на низовому рівні, тобто, на рівні населених пунктів, виробничих колективів, мешканців гуртожитків і т.д., тобто, там, де реалізується інтерес людини, громади, частини суспільної групи. Без таких ланок наші зусилля будуть лише імітацією роботи, бо вони не зачіпають душу людини, її почуттів, не впливають на її потреби. Ми розглянули це питання на серпневому ц. р. засіданні Політради і в її постанові відмітили виняткову важливість цієї справи, котру, можна вважати, ми лише розпочали.
Це справді важко. Ми за взірець завжди мали досвід КПРС. Часто посилаємось на нього, робимо порівняння. Але забуваємо, що то досвід партії, котра була віссю держави, котра, власне, державу уособлювала. Методи діяльності такої партії корисні, школа там багата, але ми знаходимось в принципово іншій ситуації. Сьогодні «партія = держава» - не парна категорія, проте населення звикло до того, що «держава щось дасть», щось вирішить. Таке ж ставлення і до партій. Цей стереотип потрібно ламати. Треба, щоб люди ставали громадянами, вміли самі організовуватися на захист власних прав. А допомагати їм повинна і може (!) партія. Наша партія. Бо інші не мають структур на місцях, поміж людей. Бо в них інші цілі, які розходяться з інтересами трудящого народу.
Така діяльність вимагає подвижництва, мало не самозречення. Для такої діяльності треба вчитися, треба шукати людей, здатних (за переконанням!) служити загальній справі. Їх багато є, а ще більше не вистачає. В тому полягає суть і складність оновлення партійної роботи.
Безпосередньо ми зіткнулися з її особливостями під час розгортання руху за захист прав дітей війни. Майже мільйон позовів до суду, виграні більше 300 тис. справ, зверх 15 тис. громадян одержали законні добавки до пенсій. Крига недовіри до партії скресла. Але тільки скресла, бо зламати її повністю можна лише торуючи багато разів доріжку до серця і совісті кожної людини, охопленої нашим впливом, пропагуючи позитивні наслідки нашої боротьби за її права, залучаючи цих людей до суспільних і партійних справ. Тобто, навіть у цьому конкретному напрямку нашої діяльності у звітному періоді ми не досягли ще того рівня взаємин із людьми, який формує довіру партії та її політичну підтримку.
На згаданому засіданні Політради названі громадські структури, де потрібно діяти подібним чином: жінки за майбутнє дітей, спілка власників земельних паїв, об'єднання мешканців гуртожитків, спілка молодих соціалістів, правозахист. На прикладі жіночої організації (голова спілки В.Семенюк) видно, що в громадській роботі можна знайти багато важливих тем, до яких люди не можуть залишатися байдужими. Адже контроль якості продуктів харчування, безпека дорожнього руху, захист материнства, боротьба з алкоголізмом чи наркотиками - ці теми турбують кожну сім'ю. Вміло проведена дискусія, вчасно донесена листівка чи буклет, тематична передача на радіо з участю голови СЖУ або активіста спілки – це спосіб досягнення мети в головному, для чого покликана спілка – захист дітей. Але, окрім того, це можливість «засвітити» партійців, та ще й у нетрадиційний для партії спосіб, що для нашої політичної організації надзвичайно важливо. Треба тільки, щоб партійні комітети діяли заодно зі спілкою, скоординовано, планово, щоб інформаційна хвиля з приводу окремих акцій була високою і раз-по-раз повторювалась.
Жіночий актив разом із правозахистом розпочав також важливу справу захисту прав мешканців гуртожитків. Не вдаючись у деталі цієї надзвичайно запущеної справи, від якої відвертаються і центральна, і місцева влада, а спритні ділки прагнуть нажитися на безправ'ї сотень і тисяч громадян (в гуртожитках мешкає понад 2 мільйонів людей), ми знайшли єдино можливий спосіб згуртувати, об'єднати їх на захист їхніх же прав. Такий спосіб – створення юридичних осіб – товариств мешканців гуртожитків. Це клопітне завдання, але без нього нічого не вдасться. Посилання на те, що це непосильне завдання, що це обов'язок держави і т.д. зрозумілі, але ж ми розуміємо, що державі, владі тим займатися не вигідно, тому, крім нас, тим теж ніхто опікуватися не буде. Треба лиш, щоб про роль партії у цій справі знали і ті, задля кого все це робиться – проживаючі в гуртожитках. Забезпечити це можна лише одним способом, - товариство має очолювати небайдужа, відповідальна людина з лідерськими якостями. Краще, щоб це був член СПУ (або, щоб він згодом ним став). Тому роль партійного комітету (частіше райкому партії) зводиться до головного – підбору таких кадрів.
Подібним чином треба організовувати на захист своїх прав і власників земельних паїв. Із землею взагалі визріває, напевне, злочинний і найбільший за масштабом скандал, за яким видно всю гнилу суть попереднього і нинішнього владного режимів.
Про земельні питання скажемо пізніше, тут нагадаємо, що багатомільйонна маса селянства все більше усвідомлює, що вона ошукана «кучминою» земельною реформою. Що соціалісти були праві, борючись з 1994 року проти цієї реформи, особливо проти її прискорення, освяченого указом 1999 року і фактично узаконеним Земельним кодексом 2000-го року. Тепер від кодексу намагаються відхреститися ті, хто його протягував шахрайським способом: нинішні «нашоукраїнці», «литвинівці», «заєдисти», «тимошенківці». Але ж «рукописи не горять». Одна з найреакційних афер новітньої історії ними провернута під сподівання одних нажитися на земельних торгах, інших – скористатися підтримкою президента в приватизаційних справах, а національно стурбованих – можливістю побачити в кріслі прем'єра В.Ющенка. Вдуматися лише, - на терезах порівняли нікчемну (для такого випадку) тимчасову посаду і найбільше у світі багатство – українську землю. І ці люди сміють називати себе патріотами України!
Тим часом справжні патріоти, українські селяни одурені. Щоб хоч частково їм допомогти, захистити від сваволі нових панів чи навіть ефективних інвесторів, треба об'єднати їх в юридичні особи – товариства власників земельних паїв. І цим теж треба займатися соціалістам. Іншим партіям те не важливе, а владі – чим мутніша вода, тим улов більший.
Юридичні особи базового рівня – це опора для партійної роботи, це мережа для цільової агітації і пропаганди, в тому числі (і найперше) силами самих же членів товариств, їхніх лідерів. І чим успішніше захищатиметься інтерес і права об'єднаних в товариства людей, тим помітнішим буде партійний вплив на формування свідомості населення, тим легшими будуть завдання для активістів партії.
А сьогодні це справді важко. Впливають стереотипи, інерція мислення. Інколи просте небажання чи навіть явний спротив.
Два роки тому з'їзд зобов'язав комітети надати допомогу в створенні системи т.зв. народного бізнесу. Перший етап на цьому шляху – організація кредитних спілок і їх всеукраїнського об'єднання. Пройшов час. Ми лише на початку цього шляху. Одним не хочеться вникати в зміст завдання. Другі прикриваються місцевими прикладами щодо фінансових афер під виглядом спілок. Третім не підходить манера розмовляти О.Фокіна – ініціатора проекту. Четверті сліпо слідують настановам одного з «оновлювачів», якому все, що стосувалося конкретики в організаційній роботі, муляло: бо це не праймеріз, не гола агітація. Бо в кожному випадку треба знайти тямущу людину, пояснити їй суть ідеї, звести з ініціаторами, створити систему, яка під патронатом партії почне працювати на благо людей, охоплених цією системою. В деталі не вдаюся, це велика самостійна тема. Але одну її грань варто висвітити: створиться велике електоральне поле активних людей, які при допомозі партії навчилися самі собі давати раду в нинішніх непростих умовах. З цими людьми можна буде вирішувати будь-які завдання, політичні в тому числі.
Скільки ж можна гальмувати цю справу, посилаючись на різноманітні обставини, іноді вдаючи з себе абсолютного знавця усіх сфер суспільного життя, особливо тих, з якими не доводилося стикатися? І чому тоді автор пропонованої системи (системи мікрокредитування) став недавно лауреатом Нобелівської премії, нині нагороджений найвищою відзнакою США – золотою медаллю Свободи?
Система все одно буде створена, але вона повинна стати візитною картою партії. Нашої партії! Це стратегічний напрямок, ми розглянемо його суть на найближчому засіданні Політради, щоб зняти всі недомовки.
Треба не втрачати час. Вдумайтесь лише: декілька років тому ми зайнялися соціальними комунікаціями. Наші ж активісти піддали їх шельмуванню, назвали мало не єдиною причиною неуспіху на виборах 2006 року (забувши при тому, що половину навчених на спеціальних курсах самі замінили ще до початку кампанії).
Сьогодні соціальні комунікації – провідний напрямок в роботі БЮТ і Партії Регіонів.
Ми з великими потугами, долаючи спротив, запроваджували складну, правда, річ – громадські приймальні партії (частіше: приймальні О.Мороза).
Сьогодні всі помітні партії користуються цим методом комунікацій.
У нас не було жодного засідання Політради чи наради перших секретарів, де б не було нестриманої критики на реалізовану вперше в Україні ідею партійного медіа-холдінгу, - справи конче необхідної, не доведеної до завершення через об'єктивні обставини.
Сьогодні медіа-холдінги створені і успішно функціонують у комуністів, БЮТ і Партії Регіонів.
Ми з таким запалом піддавали остракізму рекламу з висловом «…врятуємо Україну», як виявилось, що провідні міжнародного рівня політичні менеджери заполонили весь рекламний простір такими ж слоганами. Тепер це нікого з нас не обурює. Ми спокійні, напевне тому, що знаємо: «Вона працює…».
Те ж саме було з гаслом «Збудуємо Європу в Україні». Що це таке? – тикали мені межі очі ті, хто ще вчора розсипався в компліментах. Запитайте тепер в Юлії Тимошенко. Вона сьогодні повторює це гасло як власний винахід. І правильно робить, бо гасло вірне.
То, може, нам пора навчитися прислухатися одне до одного і тоді легше буде добиватися успіху в партійній роботі? Адже вона важлива сама по собі, та набагато важливіше її призначення – боротьба за соціалістичні переміни в Україні, за справедливість в усіх сферах життя народу.
За звітній період проведено два етапи позачергового ХIV з'їзду партії. Розглянуто проект «Справедлива Україна», ставлення до проблеми земель сільськогосподарського призначення. З'їздом на 1 етапі схвалена угода про об'єднання СПУ та партії “Справедливість» та про наступну президентську кампанію.
З відстані часу видно, що останні два питання були складовими задуму, який не мав нічого спільного з інтересами партії. Ці питання нав'язані «оновлювачами», і моя, найперше, вина в тому, що, підозрюючи нещирість у пропозиціях, я не відмовився від них. Йшлося про зовні благородну і необхідну справу об'єднання близьких політичних сил. На перевірку виявилося, що об'єднуватися було ні з ким. ВОЛ “Справедливість» створене було при підтримці президента Л.Кучми для розколу Соцпартії. Розкол не стався, від нас відійшло близько двохсот членів, вони, схоже, і називалися партією. Тепер цей бренд вдруге використовують з попередньою метою, долучивши до нього нових «поборників єдності лівих сил» з учорашніх членів СПУ. Який буде результат – відомо. Але це не може нас втішати, зокрема, не викликає у мене зловтіху. Йде політична гра, де нехтується воля багатьох, ігноруються інтереси народу задля задоволення інтересів одиниць. Шкода, але це так. Визнаю свою вину, бо в справі єдності партії і підбору кадрів не повинно бути надмірних компромісів, а роль Голови партії тут провідна.
Розгляд питання про президентську кампанію із тієї ж обойми. Ми підставили тим самим В.Семенюк-Самсоненко як мішень для недругів, а їх у нас вистачає. Будучи підлеглою по службі, вона змушена була нами позиціонувати себе конкурентами тих, чия воля (інколи на законній, частіше на надуманій основі) була імперативом для Валентини Петрівни, себто, обов'язковою для виконання.
В таких умовах вести відкриту пропаганду за партію чи за себе і одночасно виконувати державну функцію – нелогічно і неможливо. А втратити роботу, де можна було певною мірою відстоювати загальнодержавний інтерес, виявилось легко, - постать і посада попали під приціл багатьох.
На з'їзді внесені невеликі зміни до Статуту партії з метою уникнення зволікань тими секретарями комітетів, хто не хоче або не може працювати. Додатковими правами голови партії я користувався лише у виняткових випадках, і ніхто не запідозрить мене у зведенні рахунків. Вважаю, що цю норму Статуту потрібно залишити і застосовувати її так, як вимагає час і політична ситуація в країні. А практика підказує: норму слід використовувати частіше, підстав вистачає.
Актуальність програми «Справедлива Україна» з’їздом визначена правильно. Те, що за ініціативою обкомів, зокрема Вінницького, до неї приєднані карти місцевих проблем, виявилось доцільним. Обласні, міські і районні програми набули живого вигляду, хоч використовуються вони лише на кілька відсотків. Це застаріла наша хвороба, - прийняти рішення і чекати, поки воно саме по собі дасть результат. Так не буває. Потрібні скоординовані, послідовні зусилля комітетів, наших депутатів і висуванців у виконавчій владі. Ми не створили із карти проблем джерело суспільної напруги, інформаційний безперервний привід.
А це якраз і має бути елементом модернізації партійної роботи.
Другий етап з’їзду узагальнив роботу партійних організацій в напрямку підготовки до виборів, прийняв резолюцію «Про здійснення повороту до соціалізації всіх сфер внутрішньої та зовнішньоекономічної політики України». Резолюція увібрала в себе пропозиції партії щодо виходу з економічної кризи. І хоч ці пропозиції ми обнародували, направили у владні інститути, влада діяла інакше, дбаючи не про виробництво, а про банки. Дивуватися з того не варто: влада дбає про те, що їй ближче. А європейські країни тим часом прислухалися до пропозицій своїх соціалістів і соціал-демократів, посилюючи вплив держави на фінансово-економічну ситуацію, захищаючи власного виробника, що допомогло зменшити наслідки кризи.
За звітний період проведено 10 засідань Політради, 24 засідання Політвиконкому. Увага приділялась актуальним для суспільства (отже і для партії) питанням. Серед них виділимо ті, що стосуються земельних справ і долі села, а також про єдність дій лівих і лівоцентристських сил (Декларацію з цього приводу прийнято в квітні 2008 року), про взаємодію партійних комітетів з депутатськими фракціями, селищними і сільськими головами, представниками партії в органах виконавчої влади.
Йшов пошук форм роботи в позапарламентській опозиції. Виявилося, вузьким місцем для партії в таких умовах є кадрова робота. Поверховий підхід до підбору кандидатур від партії на різні посади і в депутати різних рівнів, коли на партію, як впливову силу, розраховували шукачі владних місць, призвів до того, що загалом в політичному просторі бракує єдності партії і своїх висуванців у владу. Там наші представники знаходяться за результатами виборів 2006 року і призначень 2005 року, а після того, як партія стала непарламентською, значна частина наших людей у владі забула, як вона туди потрапила. Забула, що партійні принципи справедливості і захисту прав людей – не лише передвиборні гасла, а й щоденний обов’язок. А це далеко не проста справа в умовах, коли, наслідуючи приклад «нагорі», місцева влада зайнялася «гарячими» питаннями землі, оренди, тендерів, конкурсів і т.д.
Лише офіційно партійними рішеннями відкликано більше 40 депутатів обласних, районних та міських рад, що є невеликою частиною тих, кого варто було б відкликати з 20-ти тисячної армії наших висуванців. Про представників у виконавчій владі не згадуємо, картина там не краща. Мені особливо прикро про це говорити, адже це брак і моєї роботи, адже керівництво партії не стало прикладом партійної принциповості і послідовності. Мало не весь в недалекому минулому секретаріат Політради тепер знаходиться за межами партії і в міру своєї підготовки, здібностей і власної моралі клює партію, вислужуючись перед владою і бізнесом, ставить власний меркантильний інтерес вище інтересів суспільства. Якими б аргументами вони при тому не прикривались, їхню сутність приховати не вдасться. Люди їм оцінку дали і ще дадуть. Але ми повинні усвідомлювати: поведінка цих відступників наносить найбільшу шкоду партії, її іміджу, заважає партійцям на місцях вести організаційну і пропагандистську роботу.
Бачу, принаймні, дві відповіді на згадану проблему.
Перша. Наполягаю на виборах голови партії таємним голосуванням на альтернативній основі. Голові партії повинні довіряти і вірити. І не тоді, коли він має депутатський статус чи високу державну посаду, а тоді, коли він просто людина зі своїми переконаннями. Знаю про що кажу, бо 18 років відданих спільній справі, чесне перебування на передовій дозволяють мені бути відвертим у розмові з будь-ким, в т.ч. і партійцями. За два останні роки довкола мене велося стільки розмов, стільки спроб приймати за моєю спиною рішення, а прийняті в статутному порядку рішення більше коментувалися, ніж виконувалися, що це виходить за межі норм партійного життя і людської моралі (принаймні, в моєму розумінні). В мені говорить не образа, говорить почуття відповідальності за те, чим ми займаємось і чим ніхто, крім нас, займатися не буде. З’їзд повинен обрати лідера, слово якого важить більше, ніж посада. Наперед зобов’язуюсь допомагати йому у всьому, що стосується життя партії.
При тому вважаю (повторюю ще раз), що норми статуту, які дозволяють йому відсторонювати від роботи деяких секретарів комітетів потрібно залишити. Вони демократичні, бо демократія мусить бути відповідальною.
Друге. Надалі в партії треба ввести практику, при якій перед кожним засіданням сесій рад відповідного рівня фракції соціалістів (чи окремі депутати, якщо фракції немає) повинні питання порядку дня сесій і позицію соціалістів погоджувати з комітетами партії. Слід визначати межі компромісів і обставини, при яких компроміси неможливі. Для депутатів це буде привід глибше проробляти питання, для активістів партії – практична школа управління, предмет для пропаганди, набір аргументів для популяризації позиції партії.
Приклад Березівських соціалістів в Одеській області, Пирятинських у Полтавській, Хотинських у Чернівецькій, Канівських у Черкаській, Первомайських у Харківській, Білоцерківських, Маріупольських і багатьох інших доводить, що тільки співпраця комітетів з представниками соціалістів у владі дає ефект, а при вмілій пропаганді цієї співпраці виправдовує і складання карт проблем, і боротьбу за права дітей війни, і створення товариств у гуртожитках, і підготовку бази даних на виборах… Бо цим займається партійна організація, що має свій авторитет. Його не можна похитнути телевізійними чи інтернетовськими брехнями, бо всупереч їм стоїть реальна позиція порядних і спроможних до діла людей. Так має бути скрізь.
Підготовка до таких взаємин повинна вестися скрізь і завжди. А особливо вона важлива тепер, коли очікуються вибори до місцевих ланок влади. У кожному комітеті відповідного рівня треба мати об’єктивні підстави для висування депутатами, головами громад наших кандидатів. Тих людей, які чесно служитимуть виборцям і які не соромитимуться регулярно звітувати за свою роботу перед однопартійцями.
Не може бути такого, щоб у змаганні за місцеву владу не брали участь соціалісти, як це було під час довиборів у звітному періоді. У 485 позачергових виборах соціалісти брали участь лише у 217-ти (40 %). Те, що результати в них загалом пристойні, - ще одне свідчення необхідності серйозно займатись цією справою. Тоді будуть успіхи, як наприклад, на довиборах голів сіл і міст в Сумській області (перемогли соціалісти в 7-ми із 12 випадків), у Донецькій (в 5-ти з 13), Рівненській (в 5-ти з 10), Чернівецькій (в 4-х з 6), Київській (в 4-х з 13) і т.д. Причому, перемогли наші представники з солідним запасом довіри: Лариса Андріюк з Рівненщини – 51 %; Людмила Андрущак з Вінниччини – 75 %; Валентина Маляренко з Сумщини – 89 %; Валентин Гончаров з Криму – 70 %; Ніна Підгура з Полтавщини – 70 %; Андрій Кріпак з Крюківщини, що під Києвом, одержав потужну підтримку своїх 44-х членів партії, яких очолює, вони допомогли йому перемогти; Валентина Шипанова з Харківщини – 53 %.
У нас добра нагода привітати і названих товаришів, і всіх новообраних соціалістів з перемогою. А всім нам зрозуміти, що успіх досягається там, де є конкретна робота партійців, де висуваються кандидатами авторитетні серед земляків люди. І що до наступних виборів треба готуватись завчасно, серйозно ставлячись до підбору кандидатур. В людях основа успіху!
Товариші!
Аналізуючи особливості партійної роботи в звітному періоді, ми бачимо їх у зв’язку з соціально-економічною і політичною ситуацією в країні. А ця ситуація так само невідривно зв’язана зі світовими процесами, зі все більшою, однак специфічною, інтеграцією України в світовий простір.
Зроблю невеликий відступ. З В.Ромащенком ми працюємо над підготовкою випуску збірки доповідей на всіх з’їздах партії. Переглядаючи матеріали наших з’їздів, ще раз переконуєшся, що наші висновки і прогнози справдились. Мушу сказати, на жаль. Бо інтеграція вже самостійної України в світовий простір відбувалася під абсолютним впливом олігархічних структур і від них залежної, всуціль корумпованої, влади. Здеформованому базису відповідала політична надбудова. Разом вони визначили рух України в нікуди, в країни третього-четвертого світу. Рушійною силою такого поступу був не інтерес держави чи суспільства, а винятково меркантильний інтерес капіталіста і жадоба наживи чиновника. Через це відбулася катастрофічна деформація вітчизняної економіки. Розвиток одержали лише сировинні галузі та виробництва першого-другого технологічного переділу з відповідною продукцією: метал, енергія, хімічні матеріали, зерно. Тут можна було підлаштовуватись під кон’юнктуру світового ринку, легше здобувати астрономічні доходи, знижуючи затрати виробництва, найперше, за рахунок оплати праці і соціальних виплат. Це стало провідним мотивом функціонування української економіки, знищення високотехнологічних і менш прибуткових галузей (машинобудування, радіоелектроніка, переробка, легка промисловість, тваринництво в сільськогосподарському комплексі). Продукції цих галузей, зорієнтованих на потреби людей, на потреби внутрішнього ринку, стало не вистачати, і вона замінюється імпортом. Україна створює робочі місця за кордоном, куди влаштовуються наші трудові емігранти.
Звідси повна залежність української економіки від зовнішніх факторів. Звідси найбільший за всю історію України «исход» населення, величезне безробіття, невлаштованість і невпевненість людей у власній перспективі.
Не випадково соціологія свідчить, що більше половини старшокласників бачать своєю перспективою життя за межами України.
Все це ми прогнозували, бачачи, куди веде нашу країну влада. Сьогодні це підтвердилося з виразною очевидністю, оскільки світова фінансова криза витравила всі маскування істини, всю облудність підходів, які мало не з релігійною фанатичністю проповідували ліберальні владні режими України: приватизація, дерегулювання і скорочення всіх виглядів соціальних витрат. В сумі це називалось ринковою економікою, вільним ринком. За приказкою, вільний ринок став війною, лихом для 95% населення, рідною матір’ю для купки сімей, підтримуваних владою.
За останні два роки процес розмежування інтересів народу і влади прискорився. До нього долучилося майже не приховане звичайнісіньке злодійство бюджетних коштів, обкрадання людей, перекладання на їх плечі корпоративних зовнішніх боргів. Простіше кажучи, борги комерсантів через політику уряду і банків стають боргами населення (приблизно по 3 тис. доларів винен кожен громадянин, хоч він ні в кого і нічого не позичав). А Ю.Тимошенко при цьому заявляє: «Треба брати і брати кредити», мовляв МВФ має стратегію для України. Та не має він ніякої стратегії, окрім власних інтересів, окрім захисту долара.
Це вбивча політика, ворожа для України.
Вона має вже і соціально-економічну підставу. Річ у тому, що в Україні відбулася концентрація капіталу і в багатьох випадках інтерес капіталіста збігається з інтересом держави. Але цей інтерес вступає в конфлікт з приватновласницьким характером присвоєння продуктів праці. В умовах тісного зв’язку еліт (читай: партійно-фінансово-промислових груп) згаданий конфлікт «розв’язується», породжуючи звичайнісіньку вульгарну корупцію, з якою не здатна справитися олігархічна, антидемократична держава, її владні інститути. Адже вони - ще й персональне втілення інтересів крупного капіталу.
Тому зміна влади і зміна системи влади, переміщення її на місцевий рівень – вкрай необхідні. Особливо це відчувається в кризовий час, бо впливи кризи, накладені на інтереси корумпованої влади можуть привести до жахливих громадських конфліктів.
Важко сказати, чи розуміє суть того, що відбувається у світовій економіці наша влада, президент і прем’єр зокрема. Не може не розуміти, не такі ж вони як з виду. Але один повністю дотримується західних настанов, догоджаючи світовому уряду, а друга колотить суспільство, збагачуючись від того, що «вона працює». Про це ведеться небувала пропаганда по всіх усюдах, але без пояснення, що означають гасла. А суть їх проста: «вона працює, збагачуючись за ваш рахунок». І саме для цього їй потрібна влада. Вся влада.
В Україні ніхто з влади навіть не намагається позначити ставлення до світових процесів, визначити, побачити місце України в них і сказати – що ж будемо робити?
Не видно, щоб українська влада серйозно аналізувала характер світової кризи та її наслідки для нашої України. За своїми масштабами криза небувала, потужніша набагато за кризу 30-х років минулого століття. Сьогодні криза поки-що фінансова, вона не перейшла в наступні фази – економічну і політичну. Але ознаки переходу уже є. В Україні повсюдно можна зустріти не задіяні, морально і технологічно застарілі основні фонди. Там немає умов для роботи, навіть дешевизна української робочої сили (останнє місце за розміром оплати праці в Європі) не створює мотивації до праці ні у власників основних фондів, ні у колишнього виробничого персоналу.
Цілком реальним стає залишення виробничих потужностей, як це відбулося із землею, фермами. А якби в 1997 році ми не зупинили продаж землі через земельні сертифікати, нав'язані парламенту і опротестовані секретарем аграрного комітету В.Семенюк, то сьогодні всі не знали б хто є власником землі. Так як не знаємо здебільше, кому належать безліч підприємств та інше багатство України. Саме за той спротив злочинному наміру за вказівкою Л.Кучми стали збирати підписи депутатів на зняття Голови ВР О.Мороза. Ця згадка – ще одне свідчення специфічної уваги зарубіжжя до України і повністю залежної від зарубіжжя влади. Це ще один доказ правильності політики, яку відстоюють соціалісти.
Є небезпека кризи на ринку нерухомості. Попереду можна очікувати ситуацію, коли реалізація новозбудованого житла не покриє затрат на будівництво нового.
Влада умила руки від кредитної політики, котра руйнує будь-яку мотивацію розвитку виробництва, продуктивної праці.
Є цілі сектори і галузі економіки (енергетика, зокрема), де держава зайшла в глухий кут, знищивши схеми, створені в радянські часи. Право на них монополізоване банками і окремими суб’єктами, що своє привілейоване становище використовують в кримінальному порядку, витягуючи гроші з бюджету, обдираючи народ. З такою ж метою здійснюється рефінансування банків з бюджету і використання позичок МВФ.
Витратна модель управління для уряду частково виручає ситуацію на сьогодні, але загрожує повним крахом вже на наступний рік. В енергетиці нічим не обґрунтовані тарифи і ціни, а при стягуванні податків – їх передоплата («винахід» української влади) душать виробництво і бізнес, глушать економічну активність, будь-яку мотивацію праці.
Щоб нейтралізувати вплив кризи, соціалісти пропонували заходи для підтримки дрібного бізнесу і підприємництва. Уряд діє в протилежному напрямку через податки, ціни, заборони реалізувати власну продукцію (заходи щодо заготівлі і торгівлі молоком і м’ясом домашнього виробництва). Це один з прикладів здійснення антиукраїнської політики.
Не створивши ніяких умов для дрібного товаровиробника, звузивши тим самим до краю попит на продукцію, що затоварює металургійні та хімічні підприємства, влада цілеспрямовано нищить трудові традиції українців, трудову мораль. Всі стають залежними від охлялого бюджету, замість того, щоб реалізувати свої потреби роботою, люди шикуються в черги за бюджетною подачкою як безробітні. Це тупик.
В цей же час МВФ диктує свої умови, вимагає підвищення пенсійного віку (такі наміри соціалісти відбивали ще в середині 90-х). МВФ вимагає повного контролю над золотовалютним запасом. Виникає питання: а нащо тоді в Україні влада взагалі?
Все це не можна лише спостерігати. Ерозія економіки небезпечна. Світова криза 30-х була локалізована мілітаризацією багатьох країн, а завершилася світовою війною. Який шлях буде вибрано тепер, невідомо. Але повністю не можна відкидати перспективу, при якій хтось захоче «захистити в Україні демократію» і тим дати замовлення на продукцію ВПК, на оживлення свого виробництва.
Безпорадність уряду, влади взагалі, схоже, нікого уже не дивує. Хоч підозра є, що безпорадність, постійні посилання на світову кризу – маска.
Влада знає, що робити, коли йдеться про приватний інтерес наближених до неї. Уряд, вся правоохоронна і контрольна системи не можуть не знати, що податок на додану вартість став інструментом збагачення чиновників і способом переслідування «не своїх». Що податкова служба працює часто, як кримінальний рекет. Що закупки і послуги за держаний кошт криміналізовані жахливо і все громадянство утримує на своєму горбі узвичаєне владою злодійство. Не може цього влада не знати! А не робить нічого, бо вона й сама нічим не відрізняється від криміналу: методами і цілями.
Такий стан все більше переконує громадян в тому, що метою усіх претендентів на президентство є контроль за наступним етапом «дерибану». І вони мають рацію! Мова не йде про кредити НАК «Нафтогазу Україна», рефінансування банків, про свару за дачу в Пуща-Водиці. То лише деталі, прояви методів взаємної конкуренції. Конкуренції на знищення. В цьому сенсі боротьба ймовірних суб’єктів кампанії робить їх подібними, майже однаковими. Бо до тих пір, поки перебування у владі (у виконавчій владі) буде більш рентабельним, ніж будь-яке виробництво, держава не стане державою. До тих пір всі розмови про газову війну, національну ідею, історію, голодомори, церкву, про патріотизм тощо – лише маскування мети – доступ до ресурсів, якими володіє держава.
Невипадково і приватизація, і подальші реформи зводилися не до збереження і розвитку виробничих комплексів, а до контролю за природними монополіями з гарно організованими радянською владою централізованими потоками фінансування, бюджетного особливо. Бізнес виріс на газовій трубі, металі, зв’язку, функціонуванні та продукції монопольного виробництва, що було раніше пріоритетом держави. Існуючий раніше, відверто кажучи, державний капіталізм свою спадщину передав владним кланам. Державні монополії, природні ресурси стали власністю окремих людей, а влада теж стала власністю.
Якраз тому потреба розмежування бізнесу і влади загострилася до краю. А в нинішніх умовах єдність бізнесу і влади не залишає ніяких шансів у подоланні кризи. Для ідеологічної партії тут безпосередньо поєднується політична мета розмежування бізнесу і влади з економічною – подолання кризи. Інші партії таку мету переслідувати не будуть.
Ми дали свою схему часткового вирішення цієї проблеми: децентралізація влади і вибори з відкритими партійними списками. У звітному періоді ми використовували найменші можливості для реалізації такої потреби. Розуміючи таку потребу, ні президент, ні уряд, ні парламентські партії займатися тим не хочуть. У них інші інтереси.
Причина світової кризи знаходиться у фінансовій політиці США, сказати б, у доларовій глобалізації, коли одиницею вартості береться грошова одиниця, нічим не підкріплена, а інструментами глобалізації виступають МВФ, Світовий банк і ВТО.
Двадцять років тому ідеологія чікагської школи економіки з її інструментом – шоковою терапією – почала перетворювати світ. 150 країн користувалися її рецептами, і скрізь її наслідок був лише один, - шок для населення. Від нього намагалися захиститися самі ідеологи реформ. Тетчер і Рейган вели свою політику, підвищуючи роль держави, однак на «експорт» викидалася перспектива дерегулювання, лібералізації та інших принад т.зв. вільного ринку. Наші ж «реформісти» до нинішнього дня в ейфорії від лібералізації, від можливостей ін’єкцій з боку МВФ. Бо вони персонально з того виграють. Бо за своїм складом влада в Україні і є бізнесом, тому вона кричатиме про безальтернативність радикальних ринкових реформ. Вона пропагуватиме не національну ідею, так і не спробувавши її сформулювати. Вона пропагує на всі заставки процес здобування приватного прибутку, людей, що роблять гроші. І робити це їй не важко, бо пропагує вона себе, своїх людей. Багатство – її ідеал. Власне, особисте багатство. Йому служить і ліберальна економічна політика, і тісно поєднаний з нею, отже, з владою, кримінал.
Тому, як уже не раз згадувалось, дивуватися ігноруванню владою наших антикризових пропозицій не слід, бо, по перше, посилення впливу держави – це складний процес, нинішні владці на свої вершини прийшли навпрошки, не знаючи ні планування, ні організації, ні технології виробництва. Не знаючи виробництва взагалі. По-друге, будь-який крок в цьому напрямку зменшує можливості і масштаби крадіжок при покриванні їх владою, зменшує джерело особистого збагачення. Влада з такими цінностями з кризою не боротиметься, бо вона в ній має особистий зиск. По-третє, дії влади знаходяться в руслі якраз тієї глобальної фінансово-економічної політики, якій потрібні донори, подібні Україні. Творці цієї політики розуміють її згубність. Зібравшись «двадцяткою» у Лондоні, вони відобразили в своєму меморандумі багато правильних речей, але всі їхні реальні кроки зорієнтовані на збереження вибраного раніше напрямку. Вони продовжуватимуть рухати ним корабель глобальної економіки, у якого замість прапора є зелений порожній долар. До тих пір, поки в світі будуть держави, подібні Україні, з її сировиною, дешевою робочою силою, незахищеним внутрішнім ринком і жадібною до наживи владою, цей напрям не зміниться. Не зміниться і колоніальний стан України навіть тоді, коли з неї видеруть останнє – землю, а продуктивна робоча сила – люди другого-третього сорту – за копійки долучаться до збагачення «золотого мільярда». Тоді у США появиться новий долар для внутрішнього вжитку, еквівалентом якого буде реальне тамтешнє багатство, а Україні та таким, як вона, колоніям доведеться тішиться тим сміттям, яке сьогодні зводить з розуму нашу владу.
Вихід з ситуації очевидний: потрібна зміна влади, зміна внутрішньої і зовнішньої політики держави.Держави для народу, а не для злочинців. Буквально так стоїть проблема, і наше завдання полягає в необхідності донести розуміння такої небезпеки до кожної людини.
Загалом зміна влади майже не залежить від виборів президента. Його функції і набір претендентів на цю посаду свідчать: вони за інерцією робитимуть те, що й нинішній президент. Зміни зможе розпочати новий парламент. Розпочати, бо процес змін буде тривалим і не завжди тріумфальним. І стартом для нього може стати розробка засад внутрішньої і зовнішньої політики, проект яких ми пропонуємо суспільству в своїй програмі. А складовою цих засад повинні бути наші пропозиції щодо виходу з кризи.
Як ви чудово розумієте, ніхто, крім соціалістів, не розпочне того процесу перемін. Одним він чужий, інші – в прислузі олігархам. Справедливе (по можливості) співжиття в суспільстві може організовувати лише партія, для якої це її мета. Не імітація цілі, а сама ціль!
Товариші делегати!
В нинішніх українських реаліях розгорнута боротьба за президентство – це боротьба за неконтрольовану владу і за землю. Перспектива переділу землі – головний приз президентської гонки і мета, за якою «соціальне партнерство», «соціальна держава», «мирний процес державного будівництва» стають міфом, а ситуація стає некерованою.
При цьому слід розуміти, що принципова постановка цього питання не вигідна жодному з угруповань, які прагнуть президентської влади і влади загалом. Особливість питання в тому, що в технологічному (щодо кампанії) плані це питання невигідне і нам. Поясню.
Найбільш активний виборець – обиватель – боїться принципових заходів, які йому здаються поверненням у минуле, і десь у душі все ще сподівається стати власником, що має вигоду з володіння, а не з виробництва. (Та й виробництвом він здебільше займатися уже не може, до того ж і держава знищила для виробництва майже всі умови).
Велика кількість власників земельних паїв ще наївно сподівається продати їх за пристойні гроші і вирватися із безробітного села, чи хоч вирвати з нього своїх дітей.
Орендарі великих земельних масивів не мають грошей на придбання цієї землі і поки-що в тому не зацікавлені, але й не хочуть ніякого контролю за орендними відносинами з власниками паїв, а тим паче не хочуть їх реальної участі в розподілі прибутку.
Всі хочуть щось вигадати, вичікують. І всі залишаться «з носом», бо нова влада, адміністративна влада ні з ким не порахується, а розділить землю з міжнародним капіталом (під той же пустий долар) винятково за власним інтересом. На фоні паніки, викликаної кризою, це зробити не важко. А вибух інтересудо кінцевих, невідновлюваних ресурсів (один з них – земля) при обезціненні долара, падінні ринків буде черговою фазою світової кризи, перед цим добивши нашу економіку через поглиблення її доларизації. Це спостерігається сьогодні, коли НБУ ніби крадькома, порціями викидає в продаж долар, курс якого лихоманить.
Уявімо, що гасло президента, яке він висловив в День незалежності про ринок землі, реалізується. Явний або прихований викид на ринок близько 30 млн. га землі та її продаж за 150 – 300 млрд. доларів (хоч селянство нічого не одержить), означає глибокий структурний перелом в українському суспільстві з іще не прогнозованими, але очевидно негативними і незворотними наслідками.
(Між іншим, коли націонал-патріоти на початку 90-х добивалися руйнування колгоспів, вони не зрозуміли, що, викидаючи форму, вони знищують зміст –землю, яка є основою держави. Дехто (Ю.Костенко – НПУ) аж тепер схаменувся. Виявляється, соціалісти були праві.).
Тому наш лозунг «не допустити торгівлі землею» абсолютно правильний. Але він може не сприйматися великою частиною населення. Люди ще не відчувають, звідки чекає їх лихо. Проте вони легко сприймуть заклик щодо дотримання конституційної норми про те, що природні ресурси належать народу.
Це треба використати обов’язково.
Розв’язання земельної проблеми в Україні – це історичний виклик часу. Притому, це ключ до певного соціального порозуміння, політичного зміцнення суспільства і держави, знаходження одного з найважливіших векторів міжнародного розподілу праці і завдяки цьому – зміцнення авторитету України.
Як розв’язувати це завдання? Концептуально ми визначились з цього приводу на минулому з’їзді. Прийняту концепцію обговорили на місцях і на з’їзді Спілки власників земельних паїв. Проблема багатопланова і надзвичайно складна. В ній найскладнішим є право власності на землю. А ще – ситуація, в якій прийшла пора братися за цю справу.
Цілком очевидно, що зовнішнє кредитування нашої економіки в ближчій перспективі не передбачається, і в Росії, і на Заході вистачає своїх клопотів. Гроші на земельний ринок можуть прийти «сірим шляхом», або – при знятті обмежень для нерезидентів – відкрито і при нинішній паніці осядуть в офшорах.
Одночасно при падінні виробництва і, відповідно, дефіциті бюджету так чи інакше виникне потреба емісії у великих масштабах. Було б величезною
дурістю емісією фінансувати бюджет і соціальні програми, залишаючи без змін структуру економіки. (Приблизно таке ми спостерігаємо останні два роки з кредитами МВФ, що за змістом є віддзеркаленням емісії, причиною інфляції і здорожчання вартості життя при збагаченні окремих сімей).
Ми пропонуємо не протидіяти купівлі землі. Але єдиним її покупцем повинна бути українська держава! Вона стає власником землі (від імені народу), здає її в оренду або використовує сама через державні підприємства (насіннєві, селекційні та інші господарства), контролює збереження її родючості.
Інструментом для того може бути спеціально уповноважений державний Земельний банк. Банк купує землю у власників земельних паїв за реальними, досить високими цінами (які є на ринках Європи). При цьому власник земельного паю може землю не продавати, самостійно здаючи його в оренду, а при продажу матиме переважне право її орендувати. Орендна ставка має бути зв’язана обов’язково з рентою (яка є загальнонародною власністю).
Якщо буде по-нашому, то через певний час в Україні ніхто не зможе продати свою землю інакше як Земельному банку, ніхто не зможе її орендувати інакше, як у Земельного банку. Факт володіння землею дає дохід лише державі, опосередковано – народу. Людина може мати дохід лише з використання землі, тобто, з виробництва.
Це чесна, справедлива і прозора політика. Наслідком її стане:
- забезпечення емісії найдорожчим і ліквідним еквівалентом – землею;
- гарантування ефективності довготривалої оренди з цілеспрямованим поліпшенням якості землі;
- створення стартового капіталу для тих, хто в селі, або виїхавши з нього, хоче створити власну справу;
- депозитами і деривативами Земельного банку стабілізується внутрішній фінансовий ринок;
- розв’язання проблем залучення іноземних інвестицій в сільськогосподарське виробництво;
- припинення спекуляції землею.
Це вигідно селянам, фермерам, крупним і дрібним інвесторам. Це вигідно державі і всім громадянам. Це, по великому рахунку,умова національного порятунку.
Звичайно, потрібна буде і складна правова та організаційна підготовка цієї, справді радикальної, переміни. Потрібен і кадастр земель, і реєстр всіх попередніх операцій із землею та її власників. Потрібне юридичне забезпечення перемін (уточнення Земельного кодексу, змін і прийняття близько двадцяти законів тощо. Потрібне прийняття статуту товариства власників земельних паїв, аби в цей час і надалі захистити права селян, допомогти їм організуватися. Проект статуту ми розробили, він має стати нормативним документом).
Одержавши таке суспільне завдання, парламент не буде імітувати свою роботу, а займатиметься своїми прямими обов’язками. Представникам виконавчої влади доведеться припинити всі сумнівні операції із землею, бо держава за землю питатиме і каратиме. Так має бути.
Задля вирішення цієї назрілої проблеми на виборах можна поєднати свої зусилля з тим (чи тими), хто пристане на проголошену нами перспективу. Підкреслю слова «назріла проблема», бо вона справді така і те, що вона збіглася в часі з фінансово-економічною і політичною кризою та виборчою кампанією якраз і дозволяє правильно, швидко і рішуче її розв’язати.
З такими переконаннями і треба йти до людей.
Товариші!
З усього масиву проблем, які не дають людям нормально жити, нам треба взятися за основні, які, безумовно, корисні людям і вирізнятимуть нашу партію серед інших.
В політичному плані йдеться про завершення реформи системи влади, зміцнення статусу органів місцевого самоврядування. Це наша стратегічна лінія, яку ми ведемо близько 15 років. Вона доповнюється боротьбою з корупцією, що можливо при зміні виборчого закону.
В економічному плані за основу ми беремо вирішення на користь народу всього, що зв’язано із земельними відносинами. А це і збільшення попиту на внутрішньому ринку, оживлення підприємств промисловості, відновлення цілих галузей економіки.
В соціальній сфері і захисті прав людей наша позиція незмінна. Вона стосується зайнятості, оплати праці, освіти, медичного захисту, соціальних гарантій, підтримки молоді.
Визначена наша позиція і в інших сферах суспільного життя. Але реалізована вона буде успішно лише при наявності соціалістів у владі, в першу чергу, при наявності фракції в парламенті.
Вирішення цього завдання зв’язане з оновленням партійної роботи за напрямками, які ми узгодили в звітному періоді. Повторювати їх ще раз не бачу потреби.
Окремо хочу сказати про справу виняткової ваги, яка на ближчі роки повинна стати провідною. Вона має надзвичайно важливе соціально-економічне і політичне значення. Нам потрібна стратегія діяльності, що забезпечує перемогу.
В нинішніх умовах боротьба за виборця, за його підтримку передбачає роботу безпосередньо з ним. Причому, тут не підходить гола агітація, нехай навіть приваблива. Спрацьовує раціональне правило: «Не вчи, не закликай – допоможи вижити». «Допоможи матеріально», - це зміст більшості письмових звернень до Політради чи до мене. Лікування, навчання, житло… Людям треба допомогти самостійно задовольняти свої потреби.
З першого спілкування з людьми їх треба переконати, що ми прийшли з важливою для них пропозицією. З реальною пропозицією. В даному випадку йдеться про програму «Народний бізнес».
Щоб викликати у співрозмовника зацікавленість, щоб він повірив у справжність наших намірів, треба дійти до сім’ї, до домашнього господарства, до подвір’я, вивчити потреби і можливості сім’ї, запропонувати їм роль в одному з проектів кредитної спілки.
Коли людина бачить свою перспективу, вона з бажанням скористається кредитом спілки, долучиться до загальної справи. Але реалізацію кредитів слід весь час супроводжувати: від виробництва до збуту готової продукції.
Тільки в такому живому і безперервному колі спілкування створюється відчуття взаємодопомоги на основі особистого інтересу кожного.
Звісно, виникає сумнів, адже це надзвичайно масштабне завдання. Проте воно нам під силу, тим паче, що функція партійного активу – підібрати авторитетних людей, здатних очолювати ланки спілок, вести роз’яснювальну роботу.
Заснування спілок та надання мікрокредитів багатьом зацікавленим людям – лише перший крок. Він буде ефективним, якщо вдасться максимально зменшити ризики неповернення кредитів, банкрутство спілок. Тому необхідно весь час відслідковувати освоєння кредиту. Це функція будь-якої фінансово-кредитної установи. Не партії, а спілки, - хочу відразу підкреслити для тих, хто шукає контраргументи. Але це справа і для партійних активістів, бо йдеться не про пасивний банківський контроль, а про додаткові, мотивовані комунікації з людьми.
Кредитні спілки разом з нашими координаторами мають вибудувати замкнуті ланцюжки руху кредитних коштів: від отриманої готівки до її перетворення в товар, одержання виручки при реалізації товару і повернення кредиту. І все це під контролем та при увазі наших активістів.
Чому? Щоб не було невдач, розчарувань, зневіри. Щоб той, хто взяв гроші у «нашій», скажемо так, спілці, бачив, - його не покинули наодинці з труднощами, що спілка дбає про повернення кредиту і про прибуток від праці члена спілки.
Структура згаданого ланцюжка складається з власне кредитних спілок та великої кількості афільованих (пов’язаних з ними) ділових суб’єктів з числа середніх та дрібних бізнес-партнерів: сімейних кооперативів, підприємців-індивідуалів тощо. Вони теж зацікавлені в забезпеченні гарантій набувачу кредиту по всьому ланцюжку. Для прикладу, в сільськогосподарському виробництві це ті, що займаються вирощуванням розсади, молодняка тварин, виробництвом кормів, заготівлями, транспортуванням, переробкою, торгівлею.
Таким чином, невеликий індивідуальний кредит, перетворюючись працею в товар, залучає велику кількість учасників процесу, оживлює ринок, пропозиції і попит на самому нижчому, найважливішому рівні. Це найбільш реальна у сприйнятті людей економіка. Сприяючи вибудові та розширенню виробничих ланцюжків, ми збільшуємо простір живої комунікації, охоплюючи спочатку набувачів кредиту та їх сім’ї. Без перебільшення, всі вони – можуть бути нашими симпатиками, а кількість їх не складно порахувати.
Для обслуговуванням всього процесу освоєння кредиту долучиться велика кількість учасників, теж зацікавлених у збільшенні обсягу власного виробництва і розміру доходу. Кількість їх теж можна визначити. Закономірно створюється ефект мультиплікації: член спілки, який одержав кредит, стає зацікавленою особою а з ним, природно, вся його родина (вважаємо 4 чол.). Реалізуючи кредит, він стає партнером ще близько п’яти суб’єктів згаданого ланцюжка (заготівельники, транспортники, торгівельники та інш.). У них теж є сім’ї, де важить слово того, хто заробляє гроші. Таким чином, в добрій справі, розпочатій одним мікрокредитуванням, стають зацікавленими щонайменше 24-25 чол. (4 + 5 х 4 = 24)*, а інформація про цю справу набирає іще ширшого
розголосу. Коли ж готову продукцію реалізувати через соціальний магазин (а в нас є досвід їх створення і функціонування), за цінами, на 20-30% нижчими від ринкових, то про суспільно важливу справу та її ініціаторів дізнається практично все населення, тим більше, що в проектах асоціацій кредитних спілок передбачається постачання продуктами харчування шкіл, лікарень, дитсадків, будинків пристарілих. Перспективним є постачання в такий спосіб «спальних» районів великих міст – через споживчі кооперативи.
Здавалось би, в доповіді з’їзду не місце для приземлених міркувань щодо методів вирішення таких питань. Але це якраз ті життєві питання, що найбільше турбують людей. Загалом вони визначають спосіб як люди можуть зарадити собі з роботою, доходами, дешевшими товарами і послугами. Це самодопомога в її буквальному розумінні. І в широкому суспільно-політичному значенні.
Адже тисяча мікрокредитів змінює свідомість щонайменше ста тисяч людей, котрі, як мінімум, матимуть позитивне уявлення про Соціалістичну партію. Мова ж то йде про сотні тисяч кредитів, про мільйони задіяних у спільній справі чи обізнаних про неї людей. І як би не розподілялися їхні симпатії чи політичні уподобання, але ми одержимо сталу електоральну підтримку з тенденцією до розширення. Тоді входження до влади перестане бути проблемою, завданням стане розпорядитися владою!
Я кажу не про утопічні речі, а про стратегію, яка через два-три роки мусить дати нам 15-20% підтримки на виборах, через п’ять років зробить партію владоутворюючою.
-------------------------------------------------------------
* маємо на увазі, що при аналогічному використанні мікрокредиту партнери одного набувача кредиту стають партнерами і для інших. Іншими словами, 10 мікрокредитів не збільшують число зацікавлених і формула матиме приблизно такий вигляд (10 х 4 + 5 х 4 = 60)
Але трудитися доведеться надзвичайно. Щоб цей напрям координувався цілеспрямовано, очевидно, що відповідальний за нього повинен мати відповідний статус у Політраді, а сама Політрада регулярно має розглядати хід реалізації вибраної стратегії.
Щоб з цього приводу не вести зайвої дискусії, опонентів хотів би запитати: а чим займалася КПРС 70 років? Згадайте структуру її апарату, у віданні його підрозділів були всі галузі економіки. І так від ЦК до райкому.
Хтось скаже: тому-то і програла, що не партійною справою займалася. Ні, програла тому, що суто партійно-політичні питання вирішувала формально, схоластично, у відриві від реального життя людей, від їхніх першорядних інтересів. Ми зобов’язані засвоїти попередні уроки.
Мікрокредитування може серйозно змінити образ нашої держави, надати їй прогресивного поступу. Для цього з’явиться інвестиційний ресурс, створений, в основному, членами спілок та тими, хто користується їхніми послугами.
Розрахунки показують, що при середньому розмірі мікрокредиту в 5 тис. гривень інвестиційний (чи кредитний) портфель асоціації обчислюватиметься кількома мільярдами гривень, по 100 і більше мільйонів на область. В кожному районі для того має появитися до тисячі користувачів кредитами. Це люди, яких мають знати, підбирати, агітувати наші активісти.
Треба знати, що стратегія реалізовуватиметься в умовах продовження кризи і вона – стратегія – сама є засобом захисту від кризи, засобом виходу з-під її впливу. Такі кредитні спілки – перспектива для України, найбільш демократична та прозора форма поєднання людей задля підвищення їхнього добробуту, задля суспільної злагоди і зміцнення стабільності та авторитету країни.
На завершення скажу так.
Аналізуючи пройдене, ми думаємо про перспективу. Якщо підсумувати наші наміри, то вони зводяться до наших практичних завдань:
- пройти в парламент впливовою фракцією, щоб коригувати політику влади від ліберальної до соціальної, відновити соціальні гарантії ветеранам, пенсіонерам, дітям війни, іншим пільговим категоріям населення;
- добитися реформування влади і виборчого закону (партійні відкриті списки), щоб змінити персональний склад влади, подолати корупцію, розмежувати бізнес і владу;
- розв’язати земельну проблему, не допустити перетворення землі в спекулятивний товар, створити гарантії для власників земельних паїв, основу для розвитку сільських населених пунктів;
- ввести практику тісної взаємодії соціалістів-депутатів місцевих рад, голів населених пунктів та представників виконавчої влади з партійними комітетами відповідного рівня;
- зареєструвати юридичні особи низового (базового) рівня громадських організацій, створених при допомозі соціалістів, в першу чергу жіночих організацій, мешканців гуртожитків, власників земельних паїв, для керівництва ними підібрати відповідальних активістів;
- до кінця нинішнього року зареєструвати асоціацію кредитних спілок, за наступний рік забезпечити видання не менше 1 тисячі мікрокредитів, відпрацювати методику і технологію розвитку системи «Народний бізнес»;
- відновити протягом року функціонування повноформатної газети «Товариш» та обласних партійних газет, організувати їх співпрацю за правилами медіа-холдингу; довести передплату на газету «Товариш» в обсязі 100 тис. екземплярів;
- до 30.12.2009 року завершити підбір кандидатур на вибори голів населених пунктів, скласти списки кандидатів від СПУ на виборах до місцевих рад, добитися збільшення участі депутатів-соціалістів в місцевих радах за результатами виборів 2010 року.
Ці та інші завдання для партії ми відобразимо в своїй постанові.
Товариші делегати і гості!
Кожен з’їзд – це підсумок зробленому і план на майбутнє. Ще більше те стосується звітного з’їзду.
Вперше за багато років ми мали змогу подивитися на себе – таких, як ми є насправді, без парламентської оздоби.
Так, ми знаємо, що нас не пропустили в парламент, використавши (не вперше проти СПУ) злочинні засоби. Знаємо, як в Закарпатській, Черкаській, інших областях переписувалися протоколи виборчих комісій, як в Одесу був направлений спеціальний авіарейс зі «спеціалістами», що забезпечували пониження нашого результату після завершення голосування. І так по всій Україні.
Попередній і нинішній режими в стосунку до нас однакові. Без помилки можна вважати, що однакові вони і по своїй суті. Оскільки ми знаємо, що вони діють на шкоду Україні, на зло переважній більшості населення, і при тому по-ворожому ставляться до Соціалістичної партії України, то це ще один аргумент на нашу користь. Значить, ми такій владі заважаємо. Отже, ми потрібні людям, які хочуть жити в справедливій країні.
А ще ми одержали підтвердження того, що ми були, є і будемо! Такий висновок ми робимо не на підставі дій влади. Бог з нею, як говориться, бо влада, її посадовці, - тимчасові. Наш потенціал підтвердила звітно-виборча кампанія, підтвердили сотні і тисячі наших активістів, в т.ч. делегатів з’їзду, яким можна поклонитися за їхню невдячну, але таку потрібну справу – утвердження в Україні ладу, при якому людина буде вільною, захищеною і житиме достойно.
Сьогодні нам важче, ніж було декілька років тому. Але, проходячи випробування, ми стаємо сильнішими. Не буду називати прізвищ, бо скрізь в Україні мені доводилося спілкуватися з нашими активістами, особливо жінками. В нелегкий час іспиту на зрілість і стійкість в їхніх очах я не побачив апатії, байдужості і зневіри. Вони готові до боротьби. І це головний підсумок звітного періоду.
Спасибі вам за роботу, яка часто межує з подвижництвом. Витрачені на партійні справи дні, місяці і роки залишають слід за кожним, а разом торують дорогу до кращого життя всього народу. Це свята справа, бо зайняті нею ви за переконанням і за покликом серця. Бо інакше не можете, ви – соціалісти!
І за все те ще раз вам велике спасибі!
Олександр Мороз
Обсудить новость на Форуме