19:00 03.09.2007 | Все новости раздела "Соцiал-демократична партiя України"
Соціал-популізм: економічна база
Через своє бізнес-походження і прагнення отримувати доходи у першу чергу від вкладення капіталу в різні проекти, ці партії орієнтовані на ліберальну ідеологічну модель. Водночас і "Наша Україна", і Партія регіонів, і БЮТ активно використовують ліву, соціальну риторику. Більш того, вони реалізують соціальні програми.
За словами політолога Андрія Єрмолаєва, зараз більшість політиків лівого спектру розуміють, що з одного боку вони стикаються з проблемою модернізації, і їм необхідно відповідати вимогам часу, а з другого - у них з'явилися конкуренти – соціал-популісти. Це ті політичні сили, які фінансує великий капітал і які використовують ліву риторику для електоральної мобілізації. За словами експерта, це серйозна загроза лівим силам, адже саме соціал-популісти "можуть стерилізувати" українську політику від лівих.
На думку автора, проблема куди серйозніша, а поява соціал-популістів прямо пов'язана з олігархізацією української державної машини. Щоб прослідкувати історію виникнення соціал-популістів і зрозуміти їхні мотиви, варто повернутися до минулого. У дискусіях щодо сутності найманої праці та її вартості один із класиків політичної думки Фрідріх Енгельс висловив погляд, що робітник повинен отримувати за свою працю стільки, щоб мав змогу задовольнити свої основні потреби і, що найважливіше, - забезпечити своє відтворення.
Тобто народити дітей, які згодом теж можуть узяти участь у виробництві товарів і послуг, забезпечуючи розвиток держави і утримання того самого робітника в старості. Саме ця теза лягла в основу такого економічного показника, як "споживчий кошик", який в країнах СНД був істотно урізаний з політичних міркувань, і швидко перестала відповідати вимозі "забезпечити відтворення".
Наслідком для України разом з іншими державами СНД стало зниження рівня життя і країна опинилася на межі демографічної катастрофи. Найменш захищеними виявилися саме люди, задіяні в реальному виробництві, — їх зарплати падали, а прив’язаність до одного підприємства або до однієї професії робила їх повністю залежними від волі нових власників підприємств.
Звісно, власники періоду первинного накопичення капіталу прагнули максимально збільшити свій прибуток — тим паче, що в переважній більшості випадків для робітника вони були монопольними працедавцями. Профспілки в цій ситуації свою роль захисника інтересів трудівників не виконували зовсім. І це стало ще однією причиною зниження рівня життя, передусім, простих робітників.
Побічним ефектом в цій ситуації стало дике зростання попиту на професії, які не зв'язані прямо виробництвом: менеджери, юристи та економісти менше прив'язані до конкретного підприємства, а тому легко можуть змінити роботу. Власникові куди важче утримувати цих працівників, і саме тому спочатку виник "перекіс" у зарплатах виробничих і управлінських кадрів. Утім нині цей "перекіс" вирівнюється.
Ситуація, за якої працездатне населення поволі вимирає або швидко виїжджає для бізнесу, якийсь час була не дуже небезпечною, адже до певного моменту працівників знайти можна було. Проте збільшені вимоги до якості персоналу та розширення бізнесу в країні, що потрохи виходить із постперебудовного шоку, вимагали нових і нових людських ресурсів.
Донині майже всі більш-менш помітні підприємства перебувають у руках великих фінансово-промислових груп, аналітики яких, звісно, бачать проблему і нинішньої, і майбутньої недостачі кваліфікованих кадрів. І бачать два шляхи розв’язання цієї проблеми.
Шлях перший пов'язаний з виплатою працівникові зарплати, адекватної його внеску в продукцію, яку продає власник підприємства. Проте такі "правила гри" означають зменшення сум, що проходять через органи державної влади і що перерозподіляються під виглядом податків, і, по суті, створюють рівні умови для бізнесу, що має представництво в органах влади і бізнесу незалежного.
Другий шлях будується на тому, щоб диктувати всім власниками українських підприємств занижені зарплати, які не відповідають реальному внеску працівника в створення продукції. Відповідно, держава підвищує податки, а кошти через державний бюджет йдуть на соціальні програми, завдяки яким і виживають українці.
Здавалося б, це допустима схема для життя соціально орієнтованої держави. Проте якщо придивитися до неї уважніше, стає очевидним, що з двох платників - власника підприємства і простого працівника, куди більше потерпає саме працівник. Доказом цього є величезний розрив між добробутом робітника і власника.
Крім того, і працівник, який періодично отримує дотації з бюджету, і ті громадяни, які не працюють і живуть на допомогу та пенсії, залежать в Україні не від людей праці, що заробляють ці кошти, а від чиновників і політиків, які їх перерозподіляють.
Звісно, схожа практика існує в усіх державах. Проте ті країни, де при владі перебувають уряди соціал-демократів і ідеологічно близькі до них політичні сили, проводять соціальний перерозподіл засобів не за рахунок працівників, а за рахунок власників капіталів.
Саме тому за однакової або майже однакової вартості виготовленого продукту шведський робітник отримує в кілька разів більше ніж український.
У нашій країні ж перерозподіл засобів здійснюється так, щоб якомога менше зачіпати утримувачів капіталу. І це дає ґрунт для розквіту соціал-популізму: адже все одно велика частина сімей може жити на зарплату її глави, ледве зводячи кінці з кінцями.
А це означає необхідність "доплати" до певного рівня, як правило, у формі соціальної допомоги. Інакше капітал втрачає працівника, а нового йому узяти ніде.
Саме тому власники підприємств, чиї прізвища легко знайти в списках великих політичних сил, охоче йдуть на соціальні за формою, але популістські по суті, кроки.
Це просто прихована форма виплати частини зароблених українцями грошей, здійснювана "картелем промисловців". Проте вона дозволяє "монополізувати" владу, оскільки саме представники цієї групи мають змогу проводити соціальні виплати.
Змінити цю ситуацію, змусивши державу збирати гроші на соціальні потреби з власників капіталу, а не робітників, можна лише якщо змінити правила гри і домогтися приходу до влади політичних сил, які готові захищати права працівників. І ключем до встановлення нової системи соціальної справедливості є саме блокування нинішньої системи, за якою за рахунок праці найнятого робітника процвітає великий власник, і існує вся соціальна система.
Захистити працівника — це означає домогтися виплати йому заробітної плати відповідно до тієї праці, яку він вклав. Це означає забезпечити не "паперову", а реальну роботу профспілок, що представляють інтереси працівника.
Це означає дати право робітникові відстоювати свої інтереси не тільки в кабінеті начальника, а й через ЗМІ, суди, громадські організації.
Саме працівник, який безпосередньо отримує реально зароблену ним суму, а тому зацікавлений в ефективності виробництва і своєму професійному рості може стати однією з головних рушійних сил української держави.
Крім того, це означатиме крах соціал-популістської схеми, коли великі утримувачі капіталу та їхні представники в органах влади як "передвиборну подачку" під виглядом соціальних виплат передають українцям ними ж зароблені гроші.
Ці зміни відкриють дорогу новій соціальній моделі держави, коли чиновники і політики не зможуть більш для забезпечення своїх соціал-популістських програм залазити до кишені тих, хто насправді, а не в передвиборних листівках, збільшує валовий внутрішній продукт. Адже саме ці люди сплачують соціальні збори і податок на прибуток; як кінцеві споживачі, купуючи товари, сплачують і ПДВ.
На мою думку, саме великий капітал, що працює в країні і отримує прибуток, має стати основним джерелом коштів, що йдуть на соціальні потреби.
Обсудить новость на Форуме