06:45 25.05.2007 | Все новости раздела "Соцiал-демократична партiя України"
Леонід Кравчук: У 91-му році я мав більше підстав для розпуску ВР
Леоніда Макаровича не треба особливо представляти. Цього разу журналісти попросили його поділитися спогадами про 90-ті роки. Бо, як видається, політичні проблеми, які ми сьогодні маємо, своїм корінням сягають тих часів, коли народжувалася українська незалежність.
– 5 липня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила закон про заснування посади Президента УРСР. Як виникла ця ідея?
– У Верховній Раді було дві групи депутатів: одні вважали, що посада президента не потрібна, що Голова Верховної Ради є найвищою посадовою особою (так було, до речі, записано в Конституції УРСР) і що парламентська республіка забезпечує нормальний ритм роботи всіх державних органів управління. Причому вони посилалися на Білорусь, яка також ухвалила тоді таке рішення – не запроваджувати в систему влади посади президента. Скажу відверто, я погоджувався із цим. Бо не бачив потреби запроваджувати цю посаду за наявності ефективної Верховної Ради та уряду. Але коли Росія ухвалила рішення про запровадження посади президента, то більшість ВР почала схилятися до того, що й нам це потрібно зробити.
– Це був прямий вплив Росії?
– Ні, була система наслідування російських кроків. Вона й досі збереглася. Отже, почалися дебати про запровадження посади президента. Потім група депутатів від Харкова подала відповідний проект. Тоді Кушнарьов очолював Народну Раду, і це йшло за його поданням. А на трибуні стояв Бандурко й доводив, що нам потрібна посада президента. І парламент проголосував.
– Ви пропонували тоді запровадити посаду віце-президента. І досі вважаєте, що така посада була потрібна? Чи варто її запровадити нині?
– Я пропонував посаду віце-президента, бо виходив із досвіду багатьох країн світу. Думав, мало що може статися. Але я тоді пропонував не мати прем’єр-міністра. Віце-президент мав, по-суті, бути прем’єром. Усе інше мало базуватися на цілковитій президентській владі. А те, що запропонувала комуністична більшість, – це якась напівпрезидентська-напівпарламентська республіка.
– Це так склалося випадково чи тодішня еліта мала бачення майбутньої системи влади?
– Верховна Рада, обрана вже демократичним шляхом, виходила з того, що головним суб’єктом управління в країні є Верховна Рада. Депутати прийшли на місце Компартії й хотіли мати абсолютну владу над усім. І мої повноваження як президента були обмежені. Більше того, коли я запропонував представників президента на місцях, то відповідний закон було прийнято, проте в Конституції ми цього не змогли закріпити. Таким чином, увесь час тривала боротьба між місцевими органами влади, радами, і представниками президента.
– Ту систему було зламано, бо прийшов інший президент?
– Так, прийшов Кучма. Він скасував усі мої укази, які торкалися формування влади.
– То чи можна казати, що наша еліта переважно керувалася й керується власними інтересами, замість того щоб розробляти стратегію розвитку на майбутнє?
– Наша політична еліта не керується нічим. Вона є невігласом у справі формування держави, влади. За всієї поваги до творчих працівників, які тоді прийшли (Рух та інші) у Верховну Раду... Коли вони починають говорити про систему управління, у мене вуха в’януть.
– Але ж ви були президентом і могли почати змінювати Конституцію УРСР?
– Почали. Ми створили комісію. Спочатку я був її головою, потім, коли став президентом, запровадили посаду співголів. Ними стали я й Плющ. Ми написали Конституцію. І якщо казати відверто, то в Конституції, яку було написано 1996 року, 60–70% статей – із нашого тексту. Ми пройшли дуже цікавий шлях до Конституції. Спочатку Верховна Рада прийняла концепцію, потім цю концепцію надіслали на місця, обговорили. Але тут ми розійшлися з Іваном Степановичем Плющем щодо філософії Конституції.
– У чому?
– Я все-таки наполягав, щоб це була президентсько-парламентська держава (оскільки я був президентом), а Плющ – навпаки. Я, на відміну від Ющенка й Кучми, був главою держави та главою виконавчої влади. Тобто я міг будь-якого часу перебрати на себе повноваження Кабміну, що я й зробив, коли Кучма пішов у відставку (з посади прем’єра. – Авт.). Тому я стояв на позиції: те, що ми створили, має працювати. Я хотів, щоб була традиція. Іван Степанович стояв на своєму. Ми вперше публічно розійшлися в поглядах з Іваном Степановичем.
– Отже, ви були проти зміни системи влади, вибудуваної за вашого президентства. Чи не було помилкою змінювати її вкотре у 2004 році? І чи потрібно її змінювати тепер знову?
– Якби десь у світі знайшли ідеальну систему влади й перенесли її в Україну, то вона б пішла шкереберть. Щоб виконувати Конституцію, потрібно мати високу політичну культуру, а в нас її немає. Ну якщо двома указами президент не може розпустити ВР... Потрібно підготуватися так, щоб розпустити її одним указом.
– Але ж інша сторона не хоче нічого брати до уваги...
– Конституційних підстав для розпуску ВР не існує, як і не існувало їх 1994 року.
– Ви тоді розпустили парламент...
– Ми домовилися. Коли запропонували розпустити ВР, точилися такі гострі дискусії, такі слова вживали... Я прийшов у ВР і сказав: "Тоді ми йдемо разом". У світі є дуже багато прикладів, коли парламент достроково припиняє свої повноваження. 95% – через неможливість сформувати уряд або більшість.
У нас уряд сформовано.
– Однак із самого початку було закладено конфлікт.
– Тоді треба було відразу розпускати ВР, якщо президент бачив, що закладено подвійні стандарти. Я, до речі, у 1991 році також підготував проект указу про розпуск парламенту. Тоді я мав більше підстав, бо то була ВР, обрана в радянський час. Але коли я прорахував ситуацію в областях, коли мені поклали на стіл документи з Росії, яка тоді тільки й чекала, аби щось спровокувати, а Лебідь поставив питання щодо пропуску армії в Придністров’я через територію України, я зрозумів, що вони хочуть скинути Кравчука. Таке завдання поставив Єльцин.
– А чи існувала тоді загроза розколу України?
– Загрози розколу не існувало. Була загроза втрати незалежності. Тому я побачив, що указ про розпуск не дасть результату, буде тільки спровоковано конфлікт. І Президент Ющенко мав усе прорахувати. Або ж сісти й домовитися, що на вибори йдуть усі.
– Дуже багато тем із нашої історії продовжують визначати сьогодення та є дратівливими для суспільства. Існує така думка, що насправді в часи вашого президентства й президентства Кучми всі ці проблеми було просто законсервовано. Що ви на це скажете?
– Скажіть, хто в мій час якось тиснув, наприклад, на проблему мови. Ми діяли не так, що сьогодні прийняли рішення, а завтра вже зробили. Проблема не в тому, що законсервували, а в тому, що нинішня влада захотіла все вирішити за один рік. Тому ніхто нічого не консервував, це бажання виправдати бездарну політику в цій справі.
– Що б ви сказали тим російським інтелектуалам, які піддають сумніву існування української нації, а заразом і держави Україна як такої?
– Я нині захоплююся Гегелем. Він писав про об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм. Об’єктивний – це абсолютна ідея, яка всім управляє, а людина не має впливу. І суб’єктивний ідеалізм – коли все існує доти, доки я це відчуваю. Стіл є, поки я тримаю на ньому руки, коли ж прибираю руки – його нема. Ці так звані російські інтелектуали, мабуть, живуть теорією суб’єктивного ідеалізму. Вони хочуть заплющити очі й сказати, що нема нації та України. Україна, як і українська нація, була, є й буде, незалежно від того, чого хочуть російські інтелектуали.
– Чи повинна бути якась ідея, котра б об’єднувала суспільство?
– Національна ідея.
– Що таке національна ідея, адже кожен її розуміє по-своєму?
– Національна ідея полягає в тому, щоб побудувати в Україні духовне, політичне й економічне національне життя. Підкреслюю, саме національне, яке б відповідало демократичним цивілізованим стандартам. Тобто наше життя має бути національним, наша політика має бути національною, наші лідери мають бути національними... Для мене є Україна, її традиція, історія, земля, її люди, які прожили тут тисячоліття. От, наприклад, я варю такий борщ, якого ніхто більше не зварить, варю вареники, яких ніхто у світі не зварить. Це не тому, що я талановитий варениковар, а тому, що це прийшло від моєї бабусі й мами. Оце і є для мене національне життя. Ми повинні розмовляти своєю мовою, співати своїх пісень, білити свої хати відповідно, щоб вони були білими, а не чорними – це наше національне життя. Національна ідея полягає в тому, щоб ми створили своє життя багатим і духовним.
Обсудить новость на Форуме