21:30 23.04.2007 | Все новости раздела "Соцiал-демократична партiя України"
Олексій Мустафін: Ми знову повертаємось до проблеми відповідальності політиків
В інтерв’ю "НГ+" заступник Голови СДПУ(О), заступник голови правління ЗАТ "ММЦ-СТБ" Олексій Мустафін аналізує та оцінює політичну ситуацію в Україні, розмірковує про роль ЗМІ в умовах політичної нестабільності та прогнозує, у що виллється процес переформатування української політики.
- Що, на вашу думку, стоїть за Указом Президента України Віктора Ющенка від 2 квітня цього року про розпуск Верховної Ради та проведення дострокових парламентських виборів?
- Якщо коротко, то, з політичної точки зору (я не кажу про юридичну оцінку – це не моя справа), 2 квітня відбувся державний переворот або спроба державного перевороту. Здійснив її Президент України Віктор Ющенко. Що спонукало його до цього? Поведінка вітчизняних політиків – тих, що входять у коаліцію, тих, що вважають себе опозиціонерами, тих, що взагалі не входять до парламенту, але доклали руку до створення передумов для політичної кризи. Проте головна відповідальність – і на цьому Ющенко наголосив у своєму телезверненні одразу після підписання указу – лягає на самого Президента.
- Дехто вважає цю заяву Ющенка свідченням його твердості і навіть мужності, до чого останнім часом українці, чесно кажучи, не звикли…
- Як на мене, підписання указу говорить радше про безсилля Ющенка. Він і справді виявився безсилим розв’язати проблеми, з якими зіштовхнувся, демократичними засобами і вдався до засобів, які більше личать диктаторам. Фактично це банкрутство Ющенка як демократичного лідера, а саме на це він претендував, коли балотувався у президенти. Адже демократичний лідер – це політик, який сповідує демократичні цінності і досягає своєї мети демократичними засобами. Заклинань щодо вірності ідеалам ми чули багато, але справи говорять краще за слова. Врешті-решт, "Не словом, а ділом" було гаслом виборчої кампанії самого Ющенка.
- А може, коаліція просто спровокувала Ющенка?
- Звичайно, спровокувала – свідомо чи несвідомо. Але Президент не повинен піддаватися на провокації. А для Ющенка це дуже характерно. Згадайте його поведінку у вересні 2005-го, коли він відправив у відставку Тимошенко з посади прем’єра, а Порошенка позбавив портфеля секретаря РНБО. Тоді він зробив майже так само. Як у відомому анекдоті про перукаря, що ніяк не міг поголити клієнта і так роздратувався, що зі словами "все одно нічого не виходить" порізав його обличчя навхрест. Щоправда тоді "нульовий варіант" був у його компетенції, а ось розпуск парламенту – це вже щось інше.
- І ви вважаєте Ющенка диктатором?
- Чому ж? Насамперед, ми не знаємо, чим це все закінчиться. Але якщо Ющенко і далі буде робити такі кроки, він мимоволі буде скочуватися на шлях авторитаризму. Державний переворот – це ж не унікальний український феномен. Але досвід інших свідчить: порушивши Конституцію один раз, лідер – хай в душі він найкраща і найчуйніша людина – починає більше думати не про країну, а про те, як уникнути відповідальності за це порушення. За одним хибним кроком робить інші, долучається оточення – і пішло-поїхало… Сильна особистість, звичайно, може зупинитися. Вчасно чи відразу після перших помилок. А ось слабкі натури…
- Чи був у Президента вибір?
- Ми знову маємо повернутися до проблеми відповідальності політиків. Відповідальний політик повинен прораховувати наслідки своїх дій. Він повинен розуміти, що буде далі. З цим у Ющенка, як ми всі бачимо, великі проблеми. Він розпустив парламент, не прорахувавши наслідки цієї дії. Зараз зрозуміло, що він сам себе загнав у глухий кут. Бо у нього фактично не залишається правового виходу з ситуації без втрати обличчя.
Президент мені чимось нагадує відомого ковбоя з анекдоту. Той, якщо пам’ятаєте, постійно дослухався до свого внутрішнього голосу. А коли його оточили вороги і він вирішив, що це вже кінець, голос сказав: "Ні, не кінець, вбий ватажка". Коли ковбой виконав пораду, констатував: "Тепер і справді кінець". Схоже, Президентові зараз підказали: мовляв, це не кінець, підпиши указ. І я не впевнений, що підказав саме внутрішній голос.
- Але ж тепер говорять про можливі політичні домовленості як про спосіб виходу з кризи…
- Це добре. Але домовленості повинні мати хоча б якусь правову основу. Якщо кажуть про призупинення указу – хтось може пояснити, що це таке? Чи розмірковують про перенесення дати виборів. Яким чином? Адже в Конституції є чітка настанова – дострокові вибори у межах 60 днів з дня підписання указу – і все! Навіть "призупинення" указу не відміняє факт і дату підписання указу! Як би там не було, але для розв’язання проблеми доведеться скасувати указ, хоча б для того, щоб підписати новий… Чи ідея "регіоналів" про те, що Верховна Рада може нібито призупинити дію низки статей Конституції. Знову призупинення? На якій підставі? Можна, звичайно, змінити Конституцію, але для цього потрібні дві сесії і – знову ж таки – вердикт Конституційного Суду!
Всі ці маневри зводяться до того, що сторони звинувачують одна одну в порушенні Конституції, а компроміс бачать у тому, щоб порушити її разом за обопільною згодою. Як на мене, це шлях у нікуди.
- А якщо погодитися на президентські вибори, як це зробив у 1994 році Леонід Макарович Кравчук?
- Ну, Ющенко – не Кравчук. І ми це чудово знаємо. А хто не знав раніше, то тепер нарешті зрозумів і побачив. До того ж, у 1994 році були зовсім інші правові умови... Зараз це майже неможливо узгодити з Конституцією.
- Але ж погодьтеся, депутати теж останнім часом мало зважали на Конституцію...
- Я не хочу виправдовувати жодну зі сторін. Депутати теж зробили дуже багато помилок і чимало кроків, у яких право, так би мовити, і не ночувало. Але кожен крок повинен мати належний рівень відповідальності. Підписавши указ, Президент фактично спробував ліквідувати – хоча й тимчасово – одну з гілок влади. Це те саме, що Верховна Рада спробувала б на власний розсуд здійснити імпічмент Президента. Для цього, звичайно, є процедура, якої депутати повинні дотримуватися. Але ж своя процедура є й для розпуску парламенту, і Президент так само має її витримати. Інакше ми отримуємо хаос – правовий і політичний.
Знову ж таки, навіть якщо Президента спровокували (союзники чи опоненти), він повинен діяти в демократичному полі. І бути послідовним. Ющенко сам почав бавитися у недемократичні інструменти, коли намагався створити цю "помаранчеву більшість" під себе. Тоді він не заперечував проти норм регламенту, які передбачали індивідуальне членство в коаліції. Він ніяк не прореагував на відсутність в коаліції, скажімо, двох депутатів від соціалістів. Тепер його ж граблі вдарили Президента по лобі. А він хапається за болюче місце і каже: "Ну бачите, у мене нічого не виходить".
- Але якщо порівняти ситуацію з 1994 роком...
- Я б не став порівнювати. До того ж, усі ми знаємо, що сьогодні від нових парламентських виборів мало що зміниться. Розклад політичних сил, які мають шанси потрапити у Верховну Раду, приблизно такий самий, який ми отримали у березні минулого року. Навіть якщо чинний парламент не викликає у нас ніяких позитивних емоцій і ми погоджуємося, що він відстає від самого українського суспільства, у разі виборів ми просто ще на п’ять років продовжимо каденцію тих самих політичних сил, тих самих людей. Хіба щодо до Ради не потрапить СПУ Мороза. Але тоді ми маємо вирішити, чи варта така "шляхетна" мета того, щоб погодитися ще п’ять років терпіти політиків, які мало чим відрізняються від нинішнього спікера.
З президентськими виборами справа трохи інша. Результати деяких соціологічних досліджень свідчать, що у разі виборів Віктор Ющенко не вийде навіть у другий тур. Але, знову ж таки, за умов, що склалися, президентські вибори, як, між іншим, і парламентські, відтворять парадигму 2004 року. Тобто Україну знову розколюватимуть. Про це говорять вже не лише технологи, але й самі політики і навіть журналісти, які жахалися цього два роки тому. Тому я особисто проти подвійних виборів – від них буде більше шкоди, ніж користі для громади.
До того ж, як для одних, так і для інших виборів немає жодних підстав. Хіба що Віктор Ющенко піде у відставку за власним бажанням. Якщо він саме так сприйме рішення Конституційного Суду – це його право. Але з погляду національних інтересів це буде, на мою думку, хибний крок.
- Якою, на вашу думку, в такій ситуації буде роль ЗМІ, телебачення?
- ЗМІ мають певні обов’язки. Вони полягають у тому, щоб інформувати суспільство про те, що насправді відбувається, при цьому штучно не роздмухуючи пристрасті, не гіперболізуючи ситуацію. Інформувати, не намагаючись встати на бік тієї чи іншої політичної сили чи перетворитись на політичного гравця самим. Бо як тільки ЗМІ починають грати у політичні ігри, вони перестають бути засобами масової інформації. Так було у 2004 році, коли вони перетворилися на інструмент у руках політиків. І дуже б не хотілося повторення.
- А як зрозуміти, де інформування, а де роздмухування?
- Якщо говорити про межу, то це дуже складне питання. Крайні випадки, звичайно, на поверхні, проте важливо не припускатися маніпуляцій навіть у найдрібніших деталях. І дуже важливо, особливо з огляду на відновлення дискусій про розкол, щоб ЗМІ не сприяли зміцненню суспільних стереотипів, які, на жаль, дуже стійкі у деяких громадян. Цей принцип, до речі, чітко прописаний у редакційних правилах СТБ.
- Сьогодні політологи, експерти, аналітики багато говорять про переформатування політичної матриці…
- Якщо надто часто переформатовувати політику, то це загрожує втратою будь-якої форми…
- Йдеться про інше – про вихід на політичну авансцену політиків, партій, які не ідентифікуються з "помаранчевим" чи "синьо-білим" табором.
- Безумовно, сьогодні в суспільстві є потреба, є запит на появу нових сил, які не пов’язуються безпосередньо з "помаранчевими" чи "біло-синіми". Потреба є. Наскільки вона гостра, точно сказати важко. Але принаймні таку ситуацію вже намагаються використати. Яскравий приклад – створення "Народної самооборони".
- Тобто "самооборонці" просто використали суспільну потребу?
- Намагалися використати. Однак не дуже вдало. Адже врешті-решт вони таки пристали до "помаранчевого" табору. І в цьому виявилася певна штучність претензій Луценка на роль "третьої сили". Звичайно, виникли підозри, що так задумувалося від самого початку. Цілком ймовірні спроби створення схожих "нових політичних проектів" і з боку "синьо-білих".
- Ви не вірите у природність нових ініціатив?
- Чому ж, вірю. Але для того щоб ця нова сила з’явилася, визріла і встала на ноги, потрібен час. В умовах політичного цейтноту це неможливо. І якщо вибори відбудуться восени чи навіть навесні наступного року, все одно вони пройдуть за сценарієм минулих виборів. Тому, власне, я й не вважаю вибори самі по собі виходом із ситуації.
- Чи можливий новий соціал-демократичний проект?
- Якщо говорити про "третю силу", то, безумовно, соціал-демократія – цікава ідеологічна пропозиція на цей попит. Але саме ідеологічна пропозиція, не озираючись на певні партійні форми чи назви.
- СДПУ(О) таким проектом не стане?
- Насамперед, СДПУ(О) не може бути рівновіддаленою силою, бо є частиною "синьо-білого" табору вітчизняної політики і саме так сприймається пересічним виборцем. Врешті-решт, представники партії є в уряді і несуть відповідальність за цей уряд.
Ми маємо бути чесними. І з собою, і з партнерами, і з виборцями. До того ж, СДПУ(О) зараз перебуває у сплячці. Можливо, результати парламентських виборів стали занадто великим ударом для керівництва партії. Але, на мою думку, незважаючи на це, ми дуже затягнули з партійною дискусією, ми дуже затягнули з проведенням з’їзду, ми дуже затягнули з визначенням стратегії нашої діяльності. Як соціал-демократ я дуже цим занепокоєний і вважаю, що через брак активної ролі СДПУ(О) в українській політиці втрачають не лише члени партії. Втрачає весь лівий спектр і втрачає країна. Ні, звичайно, вона не втрачає через відсутність у політиці Віктора Медведчука чи Олексія Мустафіна. Вона втрачає через брак лівоцентристської альтернативи.
Не секрет, що весь лівий фланг вітчизняної політики зараз у кризі. Це стосується і СДПУ(О), і СПУ, і інших. Головні політичні гравці - "Регіони України" і БЮТ – звичайно, використовують у своїй політичній діяльності лівоцентристську риторику, але це партії великого капіталу і за сутністю вони залишаються такими. Саме це закидали й нашій партії, а останнім часом закидають і соціалістам. А Україні потрібна лівоцентристська політична сила.
- Ви говорите про переформатування лівого спектру?
- Я не виключаю можливості переформатування лівого спектру української політики. І це врешті-решт відбудеться. Інше питання – з нами чи без нас. Якщо хочемо, щоб з нами, треба діяти, а не спати в очікуванні героїчних звершень.
- Ви вважаєте, що виборці готові голосувати за програми, а не за лідерів?
- Гадаю, що виборці практично готові голосувати за лідерів з програмою – звичайно, не удаваною, списаною з папірця, а справжньою, яку він поділяє сам і поділяють його прихильники. Готових лідерів такого ґатунку поки що немає або їх дуже мало. Але сподіваюся, що з часом їх ставатиме дедалі більше. Головне – є попит на таких людей.
Обсудить новость на Форуме