16:31 20.06.2011 | Все новости раздела "Наша Украина"
У Червонограді на Львівщині відзначили річницю Кенгірського повстання
Кенгірське повстання політичних в’язнів – це свідчення того, що волю в українців не можна відібрати навіть ув’язнивши їх у сибірських таборах. Про це сказала народний депутат України Лілія Григорович під час свого візиту до міста Червоноград на Львівщині в рамках відзначення річниці Кенгірського повстання.
«Сьогодні серед нас присутні люди, які були безпосередніми учасниками цих подій. Вони досьогодні несуть вогник і поклик волі до наших сердець. Ми пам’ятаємо ваш подвиг. Це приклад для багатьох з нас. Ми непохитно стоятимемо на захисті ваших здобутків, незалежної України», - сказала Ліля Григорович.
Відзначення річниці Кенгірського повстання пройшло за підтримки народного депутата України Володимира В’язівського та за участі Сокальської районної організації «Союзу Українок», Червоноградської міської правозахисної організації «Меморіал», Червоноградської міської організації політв’язнів і репресованих.
Довідка. Кенгі́рське повста́ння — повстання політичних в'язнів Степового табору в таборі Кенгір під Джезказганом (Казахстан) 16 травня — 26 червня 1954 р. У повстанні брало участь близько 8000 увязнених, більшість з них — засуджені по політичних статтях українці (також росіяни, прибалти, євреї та інші.; всього в Степлагу було українців 46 % — 9596 чоловік, серед яких були багато колишніх членів ОУН і бійців УПА та прибалтійських «лісових братів». Події детально описані у книзі Александра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» і у книзі Енн Епплбом «Історія ГУЛАГу». Після смерті Сталіна багатьох в'язнів ГУЛАГу влада амністувала, але це не стосувалося «антирадянських елементів», зокрема українських націоналістів. Їхнє утримання в таборах стало ще жорстокішим. Тяжка праця на копальнях (десятигодинний робочий день), постійний голод, заборони, за найменший непослух змушували лягати або сідати в болото, великі білі номери на спинах.
На Великдень 1954 року колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм паралельною дорогою ішла на роботу чоловіча. Хлопці привіталися: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!» В жіночій, і в чоловічій зоні були переважно українці. Один із конвоїрів, вартовий Калімулін полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні — 13 в'язнів було вбито відразу, п'ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і, очевидно, стала початком визрівання масштабного повстання.
Адміністрація перевела в зону політв'язнів 600 кримінальників, сподіваючись спровокувати різанину, аби мати легальну підставу для введення військових частин. Політв'язні пояснили кримінальникам, що в разі чого зуміють себе захистити, а свої права краще боронити разом. І кримінальники не підвели. За всі 40 днів повстання з їхнього боку не було жодної зради.
Повстання почалося 16 травня оголошенням загального страйку. Табірне начальство пообіцяло виконати вимоги, але вже увечері стало зрозуміло — ніхто нічого виконувати не збирається. В'язні вигнали всю охорону й обслугу, зруйнували мури між концтабірними пунктами, захопили господарчий двір. Охорона намагалася перешкодити цьому кулеметними чергами, не обійшлося без жертв, але повсталі хитрощами і маневрами зуміли домогтися свого.
На звільненій від чекістів території фактично було організовано самоврядування: на загальному мітингу обрали комісію, яка керувала життям вільної республіки. Вона повинна була спрямовувати хід повстання, підтримувати порядок і дисципліну (про моральність дбали священики, яких чимало було серед в'язнів, вони проводили богослужіння, відспівували померлих, навіть повінчали кілька пар), вести переговори з представниками влади, дбати, щоб усі життєво необхідні підрозділи — харчоблок, лікарня, лазня, склади, майстерні — працювали безперебійно.
За всі 40 днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повсталі випускали стіннівки, плакати, складали відозви до солдатів і офіцерів дивізії, яка оточила «вільну територію», листівки. Свої звернення до мешканців селища Кенгір вони потім розсипали з допомогою повітряних зміїв (винахід японців, з десяток яких було у зоні) серед житлових будинків. Багаторічний в'язень, борець за незалежну Україну Михайло Сорока написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану».
Острівець свободи жив своїм життям. Місцеві умільці налагодили автономне електроживлення, інженери сконструювали радіопередавач, з допомогою якого збиралися сповістити світу про події, що відбувалися в повсталому Кенгірі. Ходила чутка, що 22—23 червня це таки вдалося зробити. Багато хто вважає, що саме це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння влади, — вона не могла змиритися з поширенням цієї інформації.
27 травня відбулися переговори з представниками влади, на які прибули заступник міністра МВС СРСР генерал С.Єгоров і начальник ГУЛАГу генерал І.Долгих. Повсталі вимагали: зняти принизливі номери з одягу політв'язнів, ліквідувати обмеження на листування, посилки, дозволити побачення з рідними, скоротити тривалість робочого дня до восьми годин, зняти замки з дверей та грати з вікон бараків, поліпшити харчування та побутові умови, звільнити неповнолітніх, старих і хворих, притягнути до кримінальної відповідальності охоронців, які розстрілювали невинних людей і, нарешті, почати перегляд справ політв'язнів. Учасники переговорів ніби з усім погоджувалися, але до реальних кроків так і не дійшло.
Повстання було жорстоко придушене 25 червня 1954 року за допомогою армії з застосуванням танків. Проти них зброя, яку підготували повсталі, виявилася безсилою. Приблизно 700 трупів, серед яких були й дівочі, стали розплатою за 40 днів волі.
Пізніше, всі учасники Кенгірського повстання, які залишилися живими, були примушені дати підписку про нерозголошення інформації стосовно тих подій. У 1956 році очевидець Кенгіра лікар-угорець Ференц Варконі зумів потрапити на Захід. Він перший розповів світові про повстання.
Обсудить новость на Форуме