22:31 19.02.2007 | Все новости раздела "ПОРА"
Андрій Юсов: "Молодь, мабуть, просто чекає чергового струсу"
Інтерв'ю Андрія Юсова, заступника голови політради Громадської партії «ПОРА» сайту Діалог.ua
В який спосіб сьогодні молодь впливає на процеси становлення громадянського суспільства? Наскільки чути голос молоді в пост-майданному житті?
Спалах активності молоді в Україні спостерігався в 2001 році, під час акції “Україна без Кучми”, потім був 2002 рік, – парламентські вибори, коли молодь була надзвичайно активною. І, власне, Помаранчева революція. На сьогодні організованого молодіжного руху в Україні не існує, а отже зменшився і вплив молоді на життя суспільства. На те є багато причин. Це і розчарування, –тому що молоді люди, які були авангардом Помаранчевої революції, в подальшому розчарувались у діяльності політиків, котрі отримали владу після Майдану. І те, що частина з них перейшла до інших структур, які не мають відношення до громадської діяльності – до влади, до партійних організацій, тощо. Але організований молодіжний рух зник, можливо, і зокрема, через те, що немає чітких орієнтирів, для чого він потрібен.
Однак, є й інша площина, – це площина позитивна. Відсутність загальноукраїнського структурованого молодіжного руху не означає відсутності проявів активності молоді на місцях, в областях, обласних центрах, місцевих громадах. І там рух молоді досить відчутний, хоча і сконцентрований не на політичних питаннях, а частіше на соціально-економічних або культурних.
Які зараз є методи для того, щоб голос молоді був почутий? Думаю, що це акції прямої дії. Я не маю на увазі лише акції протесту, а весь комплекс заходів прямої дії. Він є досить універсальним, малобюджетним, і завдяки тому, що у нас зараз є трохи більше свободи слова, ніж в “домайданний” період, молодь може розраховувати на доступ до ЗМІ, принаймні, в Інтернеті, – це однозначно.
Часто кажуть, що представники молодіжних рухів, які брали участь у зміні політичних режимів, скажімо у Грузії, Югославії, Киргизії, Україні в результаті опинилися на периферії політичного життя. Що, на вашу думку, не спрацювало, і як уникнути подібних наслідків?
Наскільки мені відомо, що стосується Грузії і Сербії, то це не зовсім так. Особливо у Грузії. Там молоді люди, які брали активну участь в Революції троянд, були активістами руху “Кмара” та інших молодіжних рухів, – ті з них, хто мав бажання, – стали складовою владної еліти. В Україні вже вкотре так не сталося, тобто це для нас не нова ситуація. Бо був 1991 рік, коли молодь першою оголосила про необхідність створення незалежної української держави. Тоді старі політики цю ідею підтримали і, власне, потім відтіснили молодих людей, нове покоління українців, на багато років від управління державними процесами. На жаль, так сталось і під час Майдану. Сьогодні ми можемо подивитись на склад Верховної ради України, проаналізувати його, і ми, якщо і зустрінемо там молодих людей, то як правило, це діти відомих особистостей. Тобто, це теж свого роду зміна поколінь, але, мабуть, не та зміна, якої ми прагнули на Майдані або під час проведення інших політичних акцій. Нове покоління – це поняття не тільки вікове, це поняття понятійне. Якраз з цим у нас є великі проблеми.
Що потрібно для того, щоб прийшла нова ера політиків за рахунок активізації молодіжного сектору?
Думаю, що лише активізації молодіжного сектору тут недостатньо. Молодіжним рухам досі бракує певної політичної, стратегічної самодостатності. Тобто, молодіжні рухи і молодіжні ініціативи на місцях не повинні орієнтуватись на когось зверху, на старших товаришів, а орієнтуватись на свої цілі та завдання. І тоді, можливо, щось буде інакше. Власне, сьогодні спостерігається криза активності не тільки в молодіжному середовищі. Вона є скрізь, відображається в усіх вікових групах, скрізь є криза ідей, криза орієнтирів. Під час акції “Україна без Кучми” або під час Помаранчевої революції, було чітко зрозуміло і легко пояснити хто за що і проти кого. Сьогодні таких чітких орієнтирів немає. Це, якщо говорити про, умовно кажучи, запал молоді по відношенню до політичних питань.
Стосовно взаємодії з владою, чи то місцевою, чи всеукраїнською, тут згодом все йтиме на краще. Просто на сьогодні є величезний брак досвіду в роботі у цій площині. Якщо в європейських спільнотах участь молоді в місцевому самоврядуванні на тому чи іншому рівні є достатньо активною, якщо студентське самоуправління є не міфом, а реальністю, то в Україні поки що такого, на жаль, немає. Я навчався в Одеському національному університеті і чудово пам'ятаю, що там означало студентське самоврядування. Власне, це була лише ширма. І всі ці студентські мери, які існують по всій Україні, і в столиці зокрема, – це, фактично, недіючі інституції, які підпорядковані адміністрації навчальних закладів. Якраз в цій площині необхідний дуже активний інформаційний обмін і обмін досвідом з європейськими молодіжними структурами і європейськими молодіжними середовищами, тому що дійсно там цей досвід є і він там успішно працює.
Чи спроможна молодь взагалі самостійно визначати власні пріоритети і наскільки вони є стабільними?
На сьогодні в нашому суспільстві політика перетворилась на щось на зразок ріеліті-шоу за склом. Якщо кілька років тому пересічний українець менше цікавився політикою, то сьогодні всі лише говорять про те, хто кого черговий раз кинув тощо. Звичайно, молодь не може стояти осторонь цих процесів, але ця участь носить зараз більш пасивний характер, – вболівати з поп корном за когось, або щось на зразок того. Тобто, це споглядання, а не активна участь. В жодній політичній структурі сьогодні в Україні немає дієвої самодостатньої молодіжної організації, яка б на щось впливала. Як правило, існують рознарядки про те, що треба стільки-то студентів на таке-то місце з певними завданнями і відповідними заохоченнями. Тобто, навіть якщо говорити про політичну культуру в молодіжному русі, про взаємодію з політичними структурами, то сьогодні також цього немає.
Що треба зробити для того, щоб ситуація змінилась в цьому аспекті? Я думаю, що невдовзі пройде шок він неочікуваних наслідків Помаранчевої революції, і на місцях почнуться дуже активні процеси самоорганізації. Але потрібно, щоб молодь менше слухала старших товаришів, і це треба взяти просто за правило. Бо, як правило, старі політики нічого доброго, принципово нового не радять.
Якою ви бачите свою роль в політичному житті України і чи прагне «ПОРА» впливати на прийняття політичних рішень? В який спосіб?
Безумовно, «ПОРА» прагне впливати на прийняття політичних рішень. Нам не вдалось пройти до Верховної ради України, тому ми сьогодні поза парламентом, але намагаємось і надалі бути активними політичними гравцями. Безумовно, в позапарламентському статусі це робити важко, але є велика кількість інших можливостей. В першу чергу, це співпраця з громадськими ініціативами, співпраця з тими людьми, які на професійному рівні мають, що сказати, мають свою точку зору і готові її обґрунтувати. Буквально остання ініціатива, з якою виступила партія «ПОРА», – це співпраця з громадською організацією “Стратегія державних закупівель”, зорієнтована на прийняття нового Закону Про державні закупівлі. Ця тема достатньо суха і не всім цікава, але вона стосується однієї третини державного бюджету Україні, і це, власне, площина, де відбувається найбільше корупційних діянь щодо витрачання державних коштів.
Є тема, яку порушила і, як на мене, успішно активізувала «ПОРА», – це тема Української Повстанської Армії. Сьогодні комісія Київради з питань соціального захисту і охорони здоров'я підтримала ініціативу партії «ПОРА» і надала відповідні пільги ветеранам УПА, які мешкають у місті Києві. Фактично, їх було урівняно в правах з ветеранами Великої вітчизняної війни. Було чимало інших ініціатив, – ми пам'ятаємо і вуличні акції, і круглий стіл, спрямовані на відстоювання дублювання фільмів українською мовою у вітчизняному кінопросторі. Ця кампанія і надалі триває.
Певною ознакою такої активності є те, що всі акції проводяться не тільки силами партії «ПОРА», але й спираються на певне фахове професійне середовище, яке в цьому так само зацікавлене і готове в цій площині з нами співпрацювати. В цьому сенсі ми виступаємо лише певним оператором громадських ініціатив. Думаю, що на цьому фронті сьогодні в Україні, на жаль, ніхто не працює. Якраз в сфері ініціювання і здійснення громадських ініціатив, на жаль, серед політичних партій я не бачу активності.
В одному з останніх інтерв'ю ви зазначали, що ваші погляди не змінились, але змінилося ставлення до життя. Як, на вашу думку, змінилися настрої молоді в останні роки і в чому полягає суть змін, що відбулись в молодіжному русі після 2004 року?
Ми, безумовно, стали багато в чому більш прагматичними. Умовно кажучи, під час Майдану і Помаранчевої революції достатньо було короткої запальної дискусії для того, щоб повести молодь за тими чи іншими орієнтирами. Політика і політики багато в чому зіпсували молодих людей, тому що ні для кого не секрет, що більшість акцій в Києві, політичних заходів, до яких залучаються молодь, проходять на платній основі. Є певні розцінки і тарифи на участь у заходах, куди студент іде для того, щоб заробити гроші. Досить часто протягом певного часу студент може брати участь в акціях протилежних політичних структур. Все це не може грати на користь молодіжному руху, але тим не менше, з іншого боку, це підштовхує людей до більш свідомого вибору і глибокого аналізу. Звичайно, те, що людей водять на платні акції, у далекій перспективі нове покоління ніяк не зіпсує.
В цілому молодь, мабуть, просто чекає чергового струсу. Я сподіваюсь, що це вже не буде такий струс, як Помаранчева революція. Це може бути ляпас від уряду, який забере чергові пільги. Це може бути ляпас від президента, який черговий раз порушить обіцянки, які давав на Майдані, ляпас від Юлії Тимошенко, яка говорячи про ідеали Майдану підтримує законопроекти антикризової коаліції. І, можливо, саме така дія стане певним каталізатором. Головне – це усвідомлення, того чого ж насправді хоче нове покоління, в першу чергу молодь, від життя, від себе, від держави на сьогоднішньому етапі, і не слухати пояснення чиновників Міністерства молоді про те, що потрібно молоді. А вимагати від цих самих чиновників того, що їм самим потрібно.
Чого ж хоче молодь?
Перш за все, самодостатності. Власне, сьогодні і в стосунках із навчальними закладами, і в стосунках з державою, молодь є об'єктом, а не суб'єктом. Тобто, необхідно, щоб молодь усвідомила себе суб'єктом політики, не тільки молодіжної політики, – тому що цікавитись треба усіма питаннями, – а суб'єктом політики в цілому. І для цього треба ламати стереотипи, ламати уявлення чиновників. Якщо ректор працює на своїй посаді кілька десятків років, йому дуже важко уявити, для чого йому потрібна студентська рада і хто вони такі, що будуть указувати, як діяти в тій чи іншій ситуації, як їм краще вчитись тощо.
На мою думку, сьогодні необхідно закріпити і створити абсолютно чіткі і прозорі механізми самоорганізації молодіжного середовища, починаючи від університету і закінчуючи, умовно кажучи, контролем ресурсів державного бюджету з місцевих бюджетів, які витрачаються на молодіжні проекти. Без цього не буде поступу вперед, не буде молодіжного житла, гарячої води у гуртожитках, кваліфікованих викладачів на лекціях, без цього не буде нормальних умов проживання, належної якості освіти і потім працевлаштування. Тому, якщо прийде усвідомлення таких речей, то все змінюватиметься на краще.
Бесіду вела Оксана Гриценко
Прес-секретар ГП ПОРА
Мар'яна Почтар
(067) 509 57 36,
Обсудить новость на Форуме