14:18 10.01.2008 | Все новости раздела "Партия Регионов"

Ганна Герман: Ми самі вирішимо, що робити з нашим сміттям (Кілька заміток на полях рішення Конституційного Суду)

- Прочитала рішення Конституційного Суду про обов’язковість дублювання усіх фільмів моєю рідною українською мовою. Здавалося, мала б радіти – рішення на користь моєї культури і близьких мені вартостей.

Але чи така постановка питання свідчить про те, що Україна справді інтегрується до Європи? У відповідь на це запитання пригадалася давня історія, ще з кінця вісімдесятих.

Отже, Мюнхен. Двоє моїх співробітників з Радіо Свобода запрошують мене – радянську громадянку - подивитися новий фільм. При цьому сперечаються, в який кінотеатр піти – в той, де фільм демонструють в англійській, чи в той, де - в німецькій мові. Врешті-решт вибирають англійський варіант, бо одна з колег не знає німецької, а дубльованих фільмів не любить.

Згадую цей епізод лише тому, що він свідчить на користь права вибору людини, яка живе в демократичній країні.

Чи матимуть таке право вибору громадяни України, особливо ті, що користуються в щоденному житті російською мовою?
Чи думаємо ми (а люди державні повинні думати про весь народ, а не лише про його частину) про інтереси цієї категорії наших співгромадян?

Однозначно, ні. Бо мислимо чисто більшовицькими категоріями – не держава для людини, а людина – для держави. Так було понад сімдесят років. Так є і нині. Змінилася держава. Засади, принципи, підходи залишилися ті ж. Втім, може забагато ми хочемо від вихованих в радянській системі людей, які керують нашою Незалежною – вони вже звикли вважати себе демократами, але ще не збагнули глибинного змісту самої демократії, не розуміють, що демократія – це, в першу чергу, право вибору. І вибору не лише депутата, президента, а й способу, в який людина, наприклад, хоче проводити своє дозвілля. Хоче вона дивитися фільм, скажімо, в російській чи в українській мові.

Намагання нав’язати комусь мою мову і мою культуру є принизливим для самої української культури. І мови, насамперед. Вона настільки багата, яскрава і гарна, що змушувати когось силоміць любити її не треба. Варто лише показати її красу. Чого, до речі, не робить той бездарний дубляж, який практикують у фільмах. У тому дубляжі – штучна, вихолощена, калькована мова. Така мова лише відштовхує, а не прихиляє. З такої мови кепкують, її зневажають. І все тому, що ділки від дубляжу за великим рахунком лобіюють не українську мову, а свій бізнес. Українські переклади – тепер обов’язкові – це великі заробітки для тих, хто тримає під контролем цей вид бізнесу. А ті, хто проштовхують обов’язковість дубляжу, мають з цього великі вигоди. Ось вам і весь патріотизм.

Але при всьому цьому – це клопоти українські. Це наші проблеми, наше сміття. Чи виносити його з нашої хати – нам вирішувати. І, звичайно ж, навіть найкращі сусіди не повинні напряму втручатися в наші клопоти. Хоча б тому, що вони шанують наше право вибору – бути європейським народом чи хуторянською, закритою, як у застояному болоті, нацією, що далі свого носа не бачить і бачити не хоче, що європейських мов не знає, а російську чомусь возвела в ранг загрозливих для свого хутора.

І так принагідно - „великим українцям” з помаранчевої влади можна було б порадити замість дубльованих рядків час від часу читати, скажімо, забороненого при радянській системі великого поета Євгена Маланюка, що писав свого часу про Україну, яку дуже любив:
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати – мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто ґвалтував тебе? Безсила
Безвладна, п’яна і німа
Неплідну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п’яних кобзарів
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів...


Фото з сайту

Источник: Партия Регионов

  Обсудить новость на Форуме