20:30 03.04.2015 | Все новости раздела "Народный Рух Украины"

Роль Народного Руху України у створенні грошової системи як важливого елемента організації української держави

03 квітня 2015

shvaika Особливої уваги потребували питання забезпечення економічного суверенітету України, подолання наслідків колоніального минулого, створення власної української, незалежної від Москви грошово- кредитної і банківської системи, організація центрального банку України, фінансової системи та ін.

У своїх опублікованих працях і виступах у період створення Рухівських осередків я намагався переконати громадськість, що без реального, у тому числі економічного суверенітету, що передбачає запровадження національної валюти, без повновладдя народу на своїй етнічній території, істотних зрушень в горбачовській перебудові, скерованій на подолання наслідків адміністративної системи, досягти буде неможливо.

Я не просто домагався створення грошової системи сталінського взірця, спотвореної в час кредитної реформи 1930-1932 рр., а сучасної кредитної грошової системи, яка в ХХ столітті прийшла на зміну золото грошовій.

Ще за В.Щербицького під псевдонімом М. Андріїв (від Михайла Андрійовича) я опублікував першу в Україні працю про українські гроші в неконтрольованій партією газеті. З доповіддю про необхідність запровадження українських грошей, створення власної кредитної і банківської системи виступав на першій установчій, насправді ще підпільній, Львівській крайовій конференції Руху 7 травня 1909 р.

Чітку позицію щодо запровадження національних грошей і переходу до ринкової економіки я виклав на Всеукраїнському установчому з’їзді Руху 8 вересня 1989 р., на якому я виступав з доповіддю.

Значна частина цих моїх статей, а також виступів на сесії Верховної Ради України з приводу створення української грошової системи тепер опублікована [25].

На ці статті надійшли десятки відгуків [10, с. 211-216]. Так, п. Азошкіна з Києва (Полярна, 7, кв. 10 «д») писала: «Газета з Вашою статтею зачитана до дірок, переходила з рук в руки, і зробила дуже багато для того, щоб українці. Які забули свою віру, врешті-решт прокинулись та стали захищати свою націю та Батьківщину» [11].

Історик Руху В. Ковтун відзначає, що «в галузі економіки вже тоді професор М.А.Швайка пішов далі невиразного гасла «економічної самостійності в складі СРСР», а за ключові визначив завдання створення в Україні власної фінансово-кредитної системи, Українського національного банку, власної грошової одиниці, що на той час сприймалося як сенсація».

Коли народний депутат України П. Осадчук називав мене батьком гривні, він виражав не лише свою точку зору. На жаль, започаткована нами, рухівцями, плідна діяльність зі створення ефективної ринкової грошово-кредитної і банківської системи України була перекреслена банківськими мафіозі, які перетворили банківську систему із засобу державного будівництва у засіб пограбування народу, свого збагачення і махінацій.

Будучи обраним народним депутатом Верховної Ради України І скликання, працюючи заступником Голови постійної комісії з питань економічної реформи і управлінням народним господарством, я відразу взявся за реалізацію Рухівської програми створення національної грошової системи.

Я взяв на себе увесь тягар організаційної роботи стосовно запровадження гривні. В той час у Нацбанку і Кабінеті Міністрів не було не тільки окремих підрозділів, а й жодного працівника, який займався б питанням виготовлення грошових знаків, карбуванням монет і створенням національної грошової системи. Знайшов художників, які виготовили взірці банкнот. Зв’язався із закордонними фірмами, які виявили бажання виконати замовлення України на друкування банкнот і карбування монет. Ознайомився з можливостями цих фірм в Канаді, Швейцарії, Німеччині, Англії, Польщі. Оскільки в бюджеті держави не було валюти для оплати замовлення, я домовився з керівником Чорноморського пароплавства Пилипенком Віктором Васильовичем про отримання позики.

Мені довелось побувати на багатьох підприємствах ВПК і ознайомитися з їхніми технічними можливостями для карбування монет.

Найбільш придатним для карбування монет виявився Луганський верстатобудівельний завод, на якому зупинився мій вибір. У виданій Музеєм історії і культури м. Луганська праці А.С.Люльки [15, с. 29] наводиться підписаний мною, заступником Голови комісії з питань економічної реформи і управлінням народним господарством Верховної Ради України, адресований генеральному директору Луганського виробничого об’єднання «Верстатобудівельний завод» Є.І.Новохатку лист № 06-3/14-971 від 1 жовтня 1991 р., в якому говориться: «Просимо доручити своїм спціалістам терміново опрацювати питання, пов’язані з випуском металічних монет.

Пропозиції щодо розміщення зазначеного виробництва необхідно надіслати до 15 жовтня ц.р.

Звертаємо Вашу увагу на особливу вагу цього питання».

Цей мій лист від 1 жовтня 1991 р. історики, нумізмати, працівники музею історії і культури м. Луганська і історик першого в Україні монетного двору і верстатобудівного заводу А.С. Люлько вважають початком зародження карбування монет в Україні.

Я першим із трибуни Верховної Ради, на сесіях, засіданнях комісій і підкомісій, на урядових нарадах домагався запровадження національних грошей, а також відродження комерційного кредиту, комерційних банків, вексельного обігу, торгівлі грішми, створення ефективної банківської системи, яка служила б народу, а не мафії, та інших атрибутів ринкової економіки, скасованих Сталіним під час кредитної реформи 1930-1932 рр.

Позитивний вплив на сприйняття ідеї запровадження національних грошей народними депутатами справила виголошена з трибуни Верховної Ради моя доповідь як претендента на посаду Голови Верховної Ради України 19.07.1990 р. і особливо дискусія, яка розгорнулась навколо її обговорення.

На сесії Верховної Ради 04.01.1992 р. від Народної ради я виступив з альтернативною програмою переходу України до ринкової економіки, в якій рішуче протестував проти бездумної реалізації положень «Вашингтонського конценсусу», ставив питання про державне регулювання економіки, застосування протекціоністської політики, ліквідацію сталіністської кредитно-банківської системи, негайне запровадження національної валюти – гривні, розбудову митниці та інших атрибутів державності.

Наша рухівська програма переходу до ринку була повністю самостійницькою, без заходів шокової терапії, не допускала жорсткої монетарної політики, що її нам нав’язували ззовні, базувалася на чітких ринкових принципах й ефективних механізмах господарювання. Номенклатурна більшість у Верховній раді схвалила програму лібералізації насамперед тому, що її прийняв північний сусід, за яким вона звикла плентатись у хвості.

Моя законотворча робота в галузі грошово-кредитної і банківської політики не завершилась із закінченням депутатських повноважень у 1994 р. Я її продовжував, працюючи консультантом Верховної Ради України ІІ, ІІІ, IV, V, VI скликань, членом Наглядової Ради НБУ, економічним радником голови НБУ. Брав участь у підготовці законодавчих актів, тісно співпрацював з комітетами і фракціями.

Верховна Рада видала мою працю «Яка банківська система потрібна Україні», яка була вручена всім народним депутатам.

Мною підготовано Концепцію перебудови банківської системи, під якою поставили свої підписи 79 депутатів Верховної Ради ХІІІ скликання й одностайно висловились за розгляд концепції на сесії. Згідно з розпорядженням заступника Голови Верховної Ради О.Дьоміна від 18.01.96 р. Концепцію було надруковано й розіслано в усі комітети і фракції із завданням обговорити і підготувати до розгляду на сесії.

20 жовтня 1999 р. (№ 4122) Верховна Рада видала мою Концепцію вдосконалення грошово-кредитної політики і зміни принципів діяльності банків і вручила всім народним депутатам.

Для того, щоб вирватись з кігтів хижака – імперії зла і створити державницькі інститути незалежної України – армію, митницю, фінансову систему треба було докласти багато зусиль.

З метою доведення ідей РУХу до армії ми відвідували військові частини. Я разом з В. Мулявою, П. Кислим зустрічався з офіцерами авіаційної армії, командиром якої був К. Морозов, який згодом став Міністром оборони України, підпавши під вплив самостійницьких рухівських ідей [27, с. 692].

В сучасних умовах глибокої кризи, яка охопила усе українське суспільство, надзвичайно великого значення набуває опрацювання заходів по її здоланню. Поруч з розв’язанням політичної кризи великої ваги набуває подолання економічної кризи, що позбавляє українців праці і засобів існування. Усунення від влади бандитського режиму Януковича В.Ф. відкриває можливості для порятунку і відродження української економіки, яка доведена до жалюгідного стану: фінансові ресурси розтринькані, виробничий потенціал підпорядкований особистому збагаченню олігархів.

Україна розкрадена і пограбована. Багатства України розтягуються по усьому світу. Мільярди доларів щорічно скеровуються в офшори, де осідають на валютних рахунках українських олігархів і мафіозі. В українців вкрадено більш 100 млрд. доларів і вивезено за кордон. Повернення народові України вкраденого національного багатства є першочерговим, невідкладним завданням [7]. І наївно було б надіятись, що олігархи добровільно повернуть народу вкрадене майно.

Успішна реалізація нової програми відродження і активізації розвитку економіки України в революційних умовах перезавантаження потребує усунення усіх перешкод, які стоять тут на заваді. Однією з них є паразитична, лихварська банківська система. Через це найбільш рухлива економічна форма з важливого економічного стимулу перетворилася в гальмо. Банківська система дуже слабка. Грошовий капітал розтягується олігархами по усьому світу. Гривна ослаблена злочинною доларизацією. На українському ринку володарює чужинець і зайда долар, що пожирає емісійний доход. Давно пора опрацювати і реалізувати свою економічну політику, побудовану на економічному націоналізмі. Для цього треба створити нову модель відродження української економіки, звільнену як від совдепівських пережитків адміністративної системи, так і від хаосу, породженого нав’язаною Україні політикою саморегуляції, сформульованої у Вашингтонському консенсусі та засадничих принципах так званої шокової терапії. Особливої уваги потребує поліпшення діяльності банківської системи, яка носить лихварський характер і паразитує не лише на підприємствах, а й на громадянах. Через брак кредитів і їхню дорожнечу активні і ініціативні люди не можуть займатись бізнесовою, в першу чергу виробничою діяльністю. Це ж стосується і підприємств. В той час, як в країнах Європейського Союзу плата за кредит становить 1,5%, в Україні вона в десятки разів вища.

На сьогоднішній день практично ні один банк не пропонує кредитів готівкою менше ніж під 35% річних. В деяких установах такі кредити ще дорожчі – 45–50 % річних (Факти, 2014, 6 березня, с. 7).

Невідкладним завданням є докорінна перебудова банківської системи, яка за своєю природою є лихварською, паразитичною. При сплаті 20–25 і більш процентів за кредит виробництво не може розвиватись. Ці грабіжницькі, надмірно високі проценти за користування кредитом не мають жодного обґрунтування і виправдання. Доти, поки кредити не будуть доступними для енергійних, працьовитих людей малий та середній бізнес не розвиватиметься. Оскільки при сплаті 20% за користування кредитом виробництво не може розвиватись ( цього ніхто навіть не намагається заперечити), то для чого взагалі нам потрібна така банківська система? Для того, щоб лихварі могли грабувати народ?

Таким чином, одним з недругорядних чинників, що стоїть на заваді її розвитку України, залученню людей до результативної та продуктивної праці є недосконала, точніше лихварська, паразитична банківська система з її високими процентними ставками, недосконалими формами обслуговування. Ні одна з економічних проблем так критично і гостро не обговорюється політиками і населенням як незадовільне банківське обслуговування, до якого пред’являють серйозні претензії усі верстви населення: підприємці, бізнесмені, фермери, виробники, торговельні працівники, споживачі…

Стало вже традицією, що в усіх розмовах про розвиток виробництва і підвищення його ефективності, його технічного оновлення і раціональну організацію, про створення нових робочих місць і боротьбу з безробіттям, згадується чарівне слово «кредит», недосконалі форми кредитного обслуговування, дорожнеча кредитів і його дефіцит. Це обговорення відбувається повсюдно: в пресі на сторінках газет і журналів, по радіо і телебаченню, на нарадах і наукових конференціях. Так що проблема діяльності банків стала у нас притчею во язицех. Створюється враження, що в Україні сьогодні спостерігається кредитний бум, зростання споживацьких кредитів, кредитів готівкою – без закладних, нецільових і на придбання побутової техніки, переважно імпортної, а також за допомогою кредитних карт.

Слово кредит тепер частіше інших зустрічається на парканах, стовпах, вікнах вагонів метро і в рекламних таблоїдах. Створюється помилкове враження, що гроші самі йдуть в руки. Невже ми стаємо країною фінансового достатку? Не слід випускати з поля зору питання куди йдуть кредитні ресурси, чим зайняті банки, на що вони скеровують свої зусилля? Банки зовсім не переймаються інвестиціями, відкриттям вітчизняних підприємств, організацією виробництва товарів, а переважно наданням короткострокових споживчих кредитів на короткий термін під високі проценти. Величезні кредитні ресурси скеровуються на придбання імпортних товарів. В той же час реальний сектор страждає від безгрошів’я через труднощі в кредитуванні. І подібний кредитний бум у споживному секторі в цілому тепер не на користь розвитку економіки і нам не по кишені.

Що являють собою сучасні українські банки? Це звичайні лихварські шараги, які забезпечують найлегший спосіб збагачення. Не треба ризикувати ні виплавкою металу, ні видобутком вугілля чи розведенням свиней і банкір отримує 20, 30 чи навіть більш відсотків доходу на вкладений банківський капітал. Які в Україні є галузі промисловості чи сільського господарство, щоб давали такий великий прибуток? Більшість наших підприємств збиткові. При чому їхня кількість безперервно зростає. Якщо в 1995 р. їх було 22%, то в 1999 р. – 56%. Рентабельність промислових підприємств знизилась у 2 рази: 1995 р. – 16,6%, 1997 р. – 5,7%. Як яскравий приклад такого паразитичного, грабіжницького, лихварського кредитування можна навести компанію іCredit, що спеціалізується на наданні кредитів з доставкою до дому. Тепер іCredit пішов ще далі і позичальникам виплачує гарантований подарунок коханим (Факты, 2014, 6 березня, с. 7). Обслуговування відбувається вдома у клієнта. Компанія іCredit працює в Україні з 1998 р. На сьогодні штат компанії нараховує близько 2500 активних співробітників в 87 регіональних офісах в 52 містах (Факты, 2013 р., 10 жовтня, с. 10). Подібною рекламою зайняті практично усі періодичні видання. Так в газеті «Метро» № 77 (111) за 17 жовтня 2013 р. опубліковано 10 таких оголошень. Ці кредити видаються не працівникам малого и середнього бізнесу, а переважно покупцям імпортних товарів, виробники яких позбавляють наших людей праці.

Українські і міжнародні експерти відзначають, що при такій величезній дорожнечі кредитів економіка не може взагалі розвиватись. Тому треба негайно вжити невідкладних заходів до виправлення ситуації. Нажаль ні від регулятора – Нацбанку України, ні від Кабінету Міністрів, ні від промисловців не висловлюється конкретних пропозицій щодо істотного пониження банківських процентів.

Загальновідомо, що в сучасному виробництві кошти (капітал) на 40–60% формуються за рахунок кредиту і переважна більшість розрахунків здійснюється за допомогою руху паперів (чеків, векселів, кредитних карток). В Україні розрахунки здійснюються переважно за допомогою «живих» грошей, тобто грошевого капіталу, що значно їх здорожчує. Нерозумно вкладати грошовий капітал у справу, яку можна залагоджувати за допомогою руху паперів, грошових вимог і зобов’язань.

В банківському будівництві України допущено грубі помилки і прорахунки, які є серйозною перешкодою в організації ефективного банківського обслуговування, від якого в істотній мірі залежить не лише економічний розвиток країни, а й державне будівництво у цілому.

Хто ж повинен навести порядок у кредитуванні і в діяльності банків? Це повинні зробити держава і її представник в банківської системі – Національний банк України, який не справляється із своїм завданням. Нацбанк став простим статистом, що лише фіксує стан справ на грошовому ринку. З контролера за діяльністю банків він став їхнім представником в органах влади і захисником їхніх інтересів. Підхід до оцінки кредитування різних учасників кредитного процесу дуже різний. Національний банк України постійно інформує громадськість України про значне збільшення вкладів населення в банках. При чому збільшується частка вкладів у національній валюті, що розцінюється як зростання довіри до гривни. Акцентується увага на перевищенні обсягу продажі валюти населенням над її купівлею. Ці показники підганяються і Національний банк інформує громадськість, про свої великі досягнення в роботі. За кредитування підприємств і за економічну ситуацію на підприємствах, за стан економіки у державі Національний банк не відповідає. Він відповідає лише за стабільність гривни. Розмов з приводу сплати високих процентів за користування кредитом Національний банк уникає. Він за цю справу взагалі не відповідає.

Держава не лише не використовує дешевих кредитів, як можливого засобу допомоги підприємствам, а навпаки за допомогою збільшення податкового тягаря душить виробництво як податками, так і грабіжницькими банківськими відсотками. Ба більше того, олігархічний режим, громлячи непідконтрольні олігархам банки прирікає на зникнення у цих банках коштів тисяч підприємств і населення, що тільки посилює процес руйнування економіки і прискорює як промисловий спад, так і панічну втечу коштів за кордон. Радіють банки від збільшення своїх доходів, оскільки зростають процентні ставки, задоволені працівники Національного банку України облудним благополуччям.

На підставі цієї інформації робиться помилковий висновок про благополуччя у кредитній сфері, оскільки не враховується думка отримувачів кредитів, які незадоволені недоступністю кредитів та їх дорожнечею. Все це не може істотно не вплинути на відчуженість банківської системи від виробництва і інтересів народу. Важливе значення має з’ясування питання куди скеровуються національні кредитні ресурси, що є національним надбанням і в чиїх інтересах використовуються? Чи використовуються в національних інтересах, чи в інтересах окремих олігархів?

Існуюча банківська система має істотні вади тому її треба докорінно змінити. Що треба зробити, щоб банки були зацікавленими вкладати гроші у виробництво, а не в спекулятивні посередницькі операції? При такій дорожнечі кредиту виробництво не може розвиватись. Без усунення цієї перешкоди у розвитку виробництва зрушень в економічному розвитку країни не відбудеться. Банківський капітал функціонує не як відокремлена частина промислового капіталу, а як спекулятивний, лихварський капітал, як знаряддя пограбування народу. Для забезпечення пільгового кредитування потрібні значні фінансові ресурси. Де їх взяти, хто їх може дати? Національний банк не може самостійно вирішити цієї проблеми, хоч дещо міг би зробити в цій справі. Для забезпечення пільгового кредитування міг би використовувати емісійний доход, який сьогодні невідомо куди дівається.

Основну його частину пожирає доларизація, якою ми дядькові Сему робимо величезний подарунок. Негайно треба зжити доларизацію, яка пожирає значний емісійний доход.

Американські дослідники стверджують, що українська валюта недооцінена на 51% щодо долара і на 54,3% – щодо євро. Тобто долар повинен коштувати в Україні 4,11 гривні, євро – 5,19 гривні. Цей висновок зроблений на підставі оновленого індексу Біг-Мака (див. Експрес, 30 січня–6 лютого 2014, с. 13).

Пільгове кредитування потребує значних фінансових ресурсів держави. Ці затрати швидко окупляться зростанням виробництва і створенням робочих місць.

Невідкладно треба відродити державну керованість економікою, точніше усього державного управління, яке є одним з найважливіших елементів державного будівництва.

У країні немає потужних контрольних органів за діяльністю банків, що створює сприятливі умови для крадіжок, махінацій, різних зловживань, яких, за свідченнями правоохоронних органів, у банківській системі найбільше. Кредитно-банківська система України досі перебуває під впливом кримінальних елементів. Ми ж, науковці, про це в своїх працях пишемо десятки років .

Навколо наших банків формуються різного роду конвертаційні пункти та інші посередницькі структури, через які мільярди гривень перетворюються у вільноконвертовану валюту, розкрадаються і вивозяться за кордон.

Через ненадійність банківської системи України одні громадяни тримають гроші в матрацах, другі в банках (консервних), треті перекачують в офшорні зони на о. Науру і Вануату, Кіпру, Греції, Панами, четверті – вкладають в швейцарські, американські, англійські та інші банки.

Нацбанк України повністю випустив з рук регулювання грошового обігу, і практично дозволив кожному банку здійснювати емісію грошей. Ця його немічність стала проявлятися з самого початку організації НБУ. Так у видан ій Нацбанком України інструкції говориться: «На рівні установ банків операції по кореспондентських рахунках проводяться незалежно від наявності на них коштів» (Тимчасове положення про організацію розрахунків між установами банків України, затверджене заступником Голови правління Нацбанку України І. Зайченком 31.10.1991 р.), (Державність №1 (14),серпень 1995 р., с. 15).

Існуючі в Україні політичні організації також намагалися дати відповідь на питання про шляхи економічного розвитку незалежної України. Досить чітку відповідь на це питання дали патріотично налаштовані українські організації, які протиставляючи себе водночас і комуністичному, і нацистському режимам, але при цьому не поділяючи і ліберальної доктрини, прагнули впровадити в Україні новий, третій шлях розвитку. Суть його полягала у застосуванні найкращих надбань людства в площині економічної теорії та практики. Цей шлях розвитку був успішно пройдений у Чехословаччині, Німеччині, Франції, Італії, США і має назву «економічний націоналізм».

Суть економічного націоналізму полягає у захисті власного національного виробника з метою дати йому зміцніти й підготуватися до неминучої в майбутньому світової конкуренції, а потім і утвердитися на світових ринках.

З певних причин сьогодні в Україні націоналізм розглядається переважно в одному ключі, коли виділяється лише одна ідея – право нації на культурний розвиток та незалежність. Доволі часто цій теорії по-блюзнірськи приписують брак чисто економічної доктрини, маючи на меті зменшити її привабливість в очах частини населення.

Якщо б українська влада з самого початку реалізувала політику економічного націоналізму, не було би кількох десятків олігархів, котрі володіють усім майном держави і контролюють (а швидше нещадно експлуатують) її надра, а був би рівномірний розподіл власності між мільйонами українських громадян, не було б глибокого падіння технологічного рівня виробництва і масового зубожіння населення, не було б розчарування людей у необхідності мати свою державу.

Одночасно ці патріотично налаштовані організації акцентують увагу на подоланні наслідків колоніального минулого, викоріненні усіх залишків російського імперіалізму й шовінізму. Вони порушують питання про те, щоб домагатися від Російської Федерації виплати грошових відшкодувань за підневільну рабську працю українських політв'язнів і репресованих, і за винищення мільйонів українців, а також за Чорнобильську катастрофу та інші екологічні біди.

У виданій Верховною Радою для використання народними депутатами в законотворчій діяльності моїй праці «Яка банківська система потрібна Україні? (до концепції становлення і розвитку банківської системи України)» є такий спеціальний розділ «Яка економічна політика потрібна Україні?», в якому дається чітка відповідь: «Реформи слід почати не з шокової терапії, абсолютної лібералізації ринку, а з поступової ін'єкції в державну економіку підприємницької активності, надання підприємцям допомоги дешевими кредитами і податковими знижками. Україні потрібна розумна державна регуляторна політика» [4, с. 84–85].

Цей мій підхід високо оцінює О. В. Понеділко у своїй статті “Інвестиційні ознаки комерційних банків та їх групування”, опублікованій у журналі «Інвестиції: практика та досвід» за 15 серпня 2011 р., с. 4–7.

Ні США, ні Німеччина не сформувались як світові потуги за допомогою політики лібералізму і відкритого ринку, яку нам нав'язували. Америка як і Німеччина досягли успіхів без торгової лібералізації.

Українській владі замість того, щоб на європейських і світових смітниках підбирати найгірший досвід треба було вчитись на взірцях позитивного досвіду.

Серьозної шкоди Україні завдає доларизація, яка підриває стійкість національної валюти і виступає як засіб пограбування України.

Україна фактично не має своєї власної грошової системи. На нашому ринку панує чужинець і зайда – долар. Доларова маса сягає $ 150 млрд. Майже вся ця доларова сума виражає втрачений емісійний доход. Це в кілька разів перевищує гривневу масу. Через доларизацію валюта недооцінена на 50,2%. Тобто вартість одного долара США мала б дорівнювати 4 гривням.

Доларизація здійснюється для того, щоб олігархам і мафіозі легше було красти гроші й перераховувати їх в офшори. Робітнику, селянину, службовцю долари непотрібні. Культивована владою гонитва за доларом сіє недовіру до національної валюти. Її роздмухують ті, що мали б її захищати. Треба негайно вивести гривню з-під влади долара.

В. Стельмах перед тим, як залишити посаду Голови Нацбанку України, змушений був визнати шкідливість здійснюваної ним монетарної політики. B.C. Стельмах, зокрема, говорить: «До кризи ми підійшли з однією, але системною, проблемою – відсутністю довіри до гривні як стабільної грошової одиниці. Ми дотепер не затвердили гривню в статусі головного атрибута державності і через це маємо всі поточні проблеми. Доларизація офіційної частини української економіки на сьогодні перевищує 30%» [5].

Широке використання доларів замість національної валюти створює для країни і підприємств ряд проблем. За цих умов країна втрачає можливість змінювати курс національної валюти, який виконує в економіці функції автоматичного стабілізатора. В період спаду курс знижується через виникнення від'ємного сальдо платіжного балансу. Однак здешевлення національної валюти до валюти країн – торгових партнерів стимулює експорт, що допомагає країні компенсувати звуження внутрішнього попиту і сприяє виходу з кризи.

Якщо країна позбавляється такого амортизатора, то вона повинна мати інші важелі розширення попиту і боротьби з безробіттям у випадку спаду виробництва. Хаос, який існував в банківській системі раніше зберігається і досі.

Українська економіка опинилася без своєї фінансової інфраструктури, позбавлена можливості створення єдиного платіжного простору в країні і забезпечення стабільності власної валюти. Україна фактично не має Центрального банку. Нацбанк з представника держави в банківській системі фактично перетворився в представника банківської мафії в органах влади і захисника її інтересів.

Про великі негаразди в банківській системі України говорить те, що перший заступник голови Нацбанку Борис Приходько міг вкрасти в лютому 2014 р. 2 млрд. 69 млн. гривень (Україна Молода, 2014, 2 серпня. с. 2).

Не забезпечуючи виробництва потрібними кредитними ресурсами, банківська система скеровує спекулятивний капітал на надання коротко і середньострокових кредитів на купівлю населенням нерухомості, землі, автомобілів, товарів особистого споживання. Ці кредити надаються під 31% і більше.

Олігархи намагаються забезпечити економічне зростання за допомогою необґрунтованих бюджетних витрат, споживання в борг, торгівлі імпортними товарами, тобто за рахунок сфери споживання, а не виробництва. Цьому завданню вони підпорядковують грошово-кредитну політику.

Відбувається спотворення національної банківської системи, яка перестає слугувати цілям національного розвитку та все більше стає інструментом забезпечення інтересів міжнародних фінансових груп, головним чином шляхом захоплення внутрішнього споживчого ринку країни, що призводить до структурної деформації та деградації внутрішнього виробництва.

Тривожною є тенденція до зростання частки іноземного капіталу в банківській системі, яка в окремі роки сягала 40%.

Банки з іноземним капіталом підтримують гіпертрофовані темпи споживчого кредитування, яке використовується переважно для придбання імпортних товарів, що сприяє виникненню від’ємного сальдо торговельного балансу країни і згортанню внутрішнього виробництва товарів.

Продовжується шкідлива політика зовнішніх запозичень. Досі не розроблена програма розвитку внутрішнього інвестиційного ринку, потенціал якого не використовується. Взагалі відсутні інвестиційні банки. На руках у населення перебувають в бездіяльному стані величезні суми грошей.

Безрозсудне допущення українською владою нічим не обмеженого кредитування імпорту товарів народного споживання від “мобілки” до автомобілів не лише постачає ресурси чужим економікам, але й вбиває вітчизняних виробників, зменшує кількість робочих місць і зайнятість населення – матеріальну основу життя суспільства.

Так що для того, щоб організувати сучасну кредитну грошову систему і реалізувати ефективну кредитну політику треба ще багато трудитись, мобілізувати національний інтелектуальний потенціал, увесь науковий доробок країни.

Доля української революції залежить від успіхів в економічному будівництві, від зрушень у розвитку виробництва, якому слід приділяти першочергову увагу. Люди повинні відчути її результати через гаманець і споживчий кошик. Треба здійснити перехід від експортно-орієнтованого виробництва, що базується на грабуванні багатств України, до виробництва для внутрішнього ринку. Треба відмовитись від банківської таємниці. Банки треба наблизити до виробництва, змусити їх вкладати кошти у створення підприємств і займатись їхнім технічним розвитком. Треба створювати механізм довгострокового кредитування на комерційній основі під великі модернізаційні проекти для придбання технологій, завезення обладнання в реальний сектор економіки. Давно пора створити державний потужний інвестиційний банк.

Істотно треба підвищити вимоги до Нацбанку України. В той час, як діяльність центральних банків світу оцінюється по їх сприянню у розвитку економіки (є розвиток – Центральний банк добре працює, нема – погано працює), Нацбанк України вирішив оцінювати свою діяльність по дуже абстрактному показнику – стабільності національної валюти…

В Україні всі крупні капітали виникли в результаті грабіжницької приватизації, різного роду махінацій і корупційних угод з владою. Олігархи приховують реальні прибутки, уникають оподаткування, вибивають мільйонні пільги для своїх підприємств, затримують виплату зарплат робітникам, виплачують її в конвертах. Позбутися треба злодійства. Слід змусити всі офшорні компанії, що мають власність в Україні, перереєструватися тут. Повернути сюди кошти з-за кордону. Половина піде в бюджет, решта залишиться на рахунках компаній для власного розвитку: інвестицій у виробництво, вирішення екологічних проблем, підвищення соціального захисту. Якщо олігарх не поверне грошей сюди, його підприємства перейдуть у держвласність.

Одне лише дотримання в Україні чинних законів, припинення відпливу грошей з країни через офшори дозволить збільшити державний бюджет на десятки процентів, а то й у рази, що дозволить розв'язати багато поточних і майбутніх проблем нашої країни.

Усі вкрадені в народу гроші, серед них з бюджету, і сховані в офшорах треба повернути. Маємо здійснити титанічну працю, щоб очистити свідомість людей від намулу неволі та ворожої пропаганди та ворожих ідеологічних диверсій.

У країні треба здійснювати рішучі дії, які повинні привести в дію незадоволення мас і змити з тіла країни всю неефективну верхівку держави, здатну лише контролювати і розподіляти, перерозподіляти і красти. Завдяки цьому буде визнана бездарність керівництва країни старого партійно-комсомольського кадрового складу і породжених ним олігархів, що викачують ресурси з країни. Головна загроза розвитку нашого суспільства – корупція. І, ця боротьба з корупцією повинна здійснюватись у формі глибоких економічних реформ, які повинні бути жорсткими, твердими, навіть жорстокими. Поки не розпочнеться внутрішній розвиток економіки, позитивних зрушень у країні не варто чекати.

Щоб покінчити з принизливою бідністю Україні передусім треба створити майже з нуля нові галузі, які випускають якісні споживчі товари, сучасне промислове обладнання, коштовну продукцію, на яку є попит на світовому ринку. Лише так наша країна зможе позбутись імпортної залежності, а податки з доходів і прибутків, отримуваних підприємствами «нової економіки» дадуть державі гроші на пенсії і допомогу дітям, утримання шкіл і лікарень, будівництво доріг і ремонти житлових будинків. У нових галузях будуть створені десятки тисяч високооплачуваних робочих місць. 10 млн. працівників не треба буде шукати праці за кордоном.

Для виконання цих завдань необхідна співпраця держави і бізнесу. Бізнес без керівної і скеровуючої ролі держави схильний до зловживань. А його намагання будь-якою ціною отримувати короткочасний прибуток є руйнівним для суспільства.

За рахунок внесків олігархів треба створити фонд відродження України в обсязі 50-100 млрд. дол.. На цю суму випустити облігації… Негайно треба запровадити податок на багатство. В Англії під час війни підприємці сплачували державі більше 50 % прибутку.

Доступні дешеві кредити сприятимуть малому і середньому бізнесу. За його допомогою добитися розвитку імпортозамінних виробництв (в Україні виробляється лише 3-5% взуття і одягу, 10% трикотажних виробів і тканин) і на цьому економити величезні валютні суми.

Помилковою є політика організації розбудови економіки України на американському доларі. Багато країн уже відмовляються від долара, який більше не може бути еталоном світової фінансової системи і основною розрахунковою валютою.

Фонд пільгового кредитування може бути також істотно збільшеним за рахунок емісійного доходу, що надійде від дедоларизації…

Ганьбою для усіх нас українців є те, що у найбагатшій країні з найкращими у світі ґрунтами, народ найбідніший.

Література

1. Швайка М.А. Бути господарем у власному домі. Концепція госпрозрахунку, економічної самостійності України та її регонів // Ленінська молодь – 1989. – 23 листопада.

2. Швайка М. А. Українська гривня. – К.: В-во Київського міжнародного університету, 2004.

3. Швайка М.А. З історії українських грошей. – К.: В-во Київського міжнародного університету, 2006.

4. Щвсянникова Оксана. Михайло Швайка – активний поборник кредитної грошової системи // Економічний вісник Донбасу. – 2008.- № 4 (14). – С. 206-215.

5. Shvayka Mykhailo A. The Credit Monetary System: Ist Essence and Peculiarities of its Functioning. – Kyiv: Publishing house of Kyiv International University, 2008.

6. Андріїв М. (псевдонім Михайла Швайки) Гроші госпрозрахункової України // Поступ. – Червень. – 1989. - № 5.

7. Камінський А. На перехідному етапі «гласність», «перебудова» і «демократія» на Україні. – Мюнхен: Український Вільний університет. – Серія: Монографії. – Ч. 51. – С. 220.

8. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого \ Матеріали Установчого з’їзду Народного руху України за перебудову. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАН України. 2000.

9. Швайка М.А. Економічний суверенітет України. І все-таки карбованець \ Радянська Україна. – 28 червня. – 1990.

10. Швайка М.А. На шляху до євроатлантичної інтеграції України. К.: В-во Київського міжнародного університету, 2008. – С. 211-216.

11. «Народне слово», «Селянин» за 19 березня 1994 р.

12. Ковтун В. Історія Народного Руху України. – К.: Факт. 1999. – С. 128-129.

13. Жайвір. Літературно-мистецький альманах. – бережани. 2002. - № 2 (78), квітень.

14. Факти, 2000. – 2 сентября. – С. 5.

15. Люлько А.С. Луганский станкостроительный завод – первый монетный двор Украины. – Часть 1. Первые шаги. – Луганск. – Шлях, 2000. – С. 29.

16. Радянська Україна. 1990. – 22 липня.

17. «Пробудження». – 1992. - № 2; «Голос України». – 1992. – 22 січня.

18. Концепція переходу Української РСР до ринкової економіки // Відомості Верховної Ради Української РСР, 1990. – № 48. – 27 листопада. – С. 884-898.

19. Яка банківська система потрібна Україні (до концепції становлення і розвитку банківської системи України). – К.: В-во Верховної Ради України. 1995.

20. Швайка М.А. Банківська система України: шляхи реформування і підвищення ефективності. – К.: Парламентське видавництво, 2000. – 196 с.

21. Shvayka Mykhailo A. The issues of formation from the crisis stimulator into provoker of world financial crisis. - Kyiv: Publishing house of Kyiv International University, 2009.

22. Швайка М.А. Кредитна грошова система: її суть та особливості функціонування. - К.: В-во Київського міжнародного університету, 2008.

23. Швайка М.А. Банківська система України: проблеми становлення і удосконалення. - К.: В-во Київського міжнародного університету, 2010.

24. Швайка М.А. Удосконалення банківської системи як передумова подолання кризи платежів // Економіка України та шляхи її подальшого реформування. Матеріали Всеукраїнської наради економістів 14-15 вересня 1995 р. – Видавництво «Генеза», Київ. 1996.

25. Швайка М.А. Економічні атрибути незалежності України. К.: В-во Київського міжнародного університету, 2011.

26. Ратай В. Хто є автором української гривни? Шлях перемоги. 2013, 24 квітня.

27. Здобуття незалежності України 1991. Історія проголошення, документи, свідчення. У двох томах. Том 2. Житомир. «Рута». 2011.

28. Горобець О. Чи з’явиться портрет академіка Михайла Швайки на українських грошах? // Постскриптум плюс: всеукраїнська щотижнева газета. – № 1 лютий, 2007.

29. Швайка М. А. Экономические методы ускорения воспроизводственных процессов. Институт экономики АН УССР. К.: 1979, с. 27-49.

30. Ковтун С. Історія Народного Руху України. – К.: Факт, 199. – С. 128–129.

31. Падалка С.С. Проблеми вітчизняної економіки та політичної практики НРУ. Народний Рух України: історія, ідеологія та політична еволюція (1989-2009): матеріали круглого столу, присвяченого 20-річчю створення НРУ за перебудову; (20 вересня 2009). – НАН України; Інститут історії. – К., 2010.

32. Швайка М.А. Банківська система України: проблеми становлення і удосконалення. – К.: Видавництво Київського міжнародного університету, 2010. – 760 с.

33. Weekly UA. – 04. – 10.06.2009. – С. 17.

34. Georg W. Kolodko. Russia Shold Put its People First // New York Times, july 7, 1998.

35. Щвайка М.А. Соціально-економічні проблеми європейського шляху розвитку України // Україна в умовах європейської інтеграції та глобалізації світу [ за ред. О.А. Чумаченко]. – К. : КиМУ, 2013. – С. 243–344.

Швайка Михайло Андрійович,

депутат Верховної Ради України І скликання,

Заслужений діяч науки і техніки України,

доктор економічних наук, професор, академік,

директор Науково-дослідного інституту

з економічних і гуманітарних проблем,

завідувач кафедри

міжнародних економічних відносин

і міжнародного бізнесу

Київського міжнародного університету

Источник: Народний Рух України