14:30 04.04.2014 | Все новости раздела "Народный Рух Украины"
Путінізм як психозна апологія московського імперіалізму
04 квітня 2014
Признаюся в гріху, ще чотири місяці тому не міг допустити, що кремлівський пантократор розпочне війну проти України. Здається, для такого висновку були незаперечні аргументи. Після добровільної відмови України від ядерного статусу сусідня держава зобов’язалося гарантувати недоторканність кордонів і цілість нашої держави. У цивілізованому світі вважається священним принцип: «Договори треба виконувати».
Як виявилося, московські самодержавці мають свою логіку – і вона суперечить здоровому глузду. Лише задуматися: Україна віддала Росії, яку вважала братньою державою, свій третій за потужністю ядерний потенціал на планеті, сподівалася, що євразійський монстр не допустить порушення нашої безпеки.
До останнього часу доморощена еліта не сприймала серйозно заяв Путіна перед західними політичними діячами про те, що Україна не нормальна держава, а якась недодержава.
Напевно, наша політична еліта не проаналізувала, на перший погляд божевільних концепцій зоологічного імперіаліста Александра Дугіна, який ще в 1997 р. видав навчальний посібник під претензійною назвою «Основы геополитики. Геополитическое будущее России» (М.:Арктогея, 1997.- 608 с.). Прикметно, що Дугіна вважають неофіційним ідеологом путінської партії «Единая Россия», а консультував автора посібника генерал-лейтенант Н.Клокотов, начальник кафедри стратегії Військової Академії Генерального штабу Збройних сил РФ. Отже, виходить, що панівна партія і впливовий генерал погоджуються з геополітичною концепцією Дугіна, а її суть висловлена в такому реченні: «Політика, культура, ідеологія, характер владної еліти і навіть релігія розглядаються в геополітичній оптиці як важливі, але другорядні фактори, порівняно з фундаментальним геополітичним принципом – ставленням держави до простору». Нема сумніву, що йдеться про загарбання чужих територій.
Водночас треба переглянути ставлення до блазенських вибриків скаженого «ліберального демократа» Жириновського, розглядати їх у певному контексті політичної футурології євразійської держави. Адже простежується така послідовність: біснуватий Жириновський проголошує маячню, яку в інших країнах сприймають, як божевілля; гейбифілософ Дугін оформляє її в квазінауковій термінології, що дивує чужоземних вчених; а вже самовпевнений самодержавець Путін переносить маячню в сферу міжнародної практики. Проаналізуймо його останні політичні акції в різних державах -- переконаємось. Тенденція такої політики очевидна: вона відзначається посиленням відвертого цинізму, безмежного зухвальства, не визнає жодних пересторог, не зупиняються ні перед чим. Типова чекістська (енкаведистська, кадебістська) мораль у планетарному масштабі.
Навіженний Жириновський заявляє: «Сегодня Президент продолжает работать в правильном направлении». А Дугін так схарактеризував Путіна: «Противников путинского курса больше нет, а если и есть, то это психически больные и их надо отправить на диспансеризацию. Путин – везде, Путин – все, Путин абсолютен, Путин незаменим». До речі, ставлення Дугіна до демократії доволі скептичне. Він заявляє: «Недемократическая форма правления не должна заведомо браться как худшая». Він не переймається тим, що його називають у самій Росії «сказочником» і «фашистом», а його геополітику - неонацистською, «дугинским мифотворчеством», трактують як ідеолога «в духе определенного фашистского ядра». Треба зазначити, що в 2008 році Дугін закликав Путіна захопити Тбілісі й призначити слухняне керівництво цієї суверенної держави.
У згаданому опусі Дугін як ідеолог московського імперіалізму формулює «імператив геополітичного і стратегічного суверенітету Росії», зміст якого розкривають такі пункти:
- «відновлення втрачених регіонів «близького зарубіжжя», тобто, інакше кажучи, реставрація Росії в межах колишнього СССР;
- «відновлення союзницьких відносин із країнами Східної Європи», тобто з державами, які входили до військової Організації Варшавського договору;
- створення «нового стратегічного блоку держав континентального Заходу» і «континентального Сходу (Іран, Індія, Японія)».
Порівняння вербальних інсинуацій Дугіна і практики кремлівського пантократора Путіна не залишає сумнівів, що перший виклав те, що запланував другий, хоч, звісно, не все так просто. А які причини такої стратегії? Їх викрив Жириновський, який ще на початку минулого десятиліття писав: « Русские били монголов, русские уничтожали турок и шведов, русские гнали до Берлина немцев. А сегодня? 20 миллионов русских гуляют далеко от своей Родины.
Наш великий ученый Менделеев 100 лет назад прогнозировал, что через 100 лет (то есть в наше с тобой время) русских будет 400 миллионов: здоровых, умных, культурных, богатых.
А сегодня нас чисто русских в пределах усеченной Российской Федерации—120 миллионов. Из них почти 50 миллионов обворованных стариков и старух, более 30 миллионов несовершеннолетних, И сколько остается? 20 миллионов от 18 до 60 лет.
Из этих 20 миллионов 1 миллион сидит в тюрьме. Из этих 20 млн – 10 миллионов инвалидов и алкоголиков, 3 миллиона – наркоманы, сотни тысяч с инфекцией ВИЧ»( Жириновский В. Иван, распахни душу! – М., 2003.- С.6).
Чи варто погодитися з найголовнішим «ліберальним демократом» у сусідній державі? Заглянемо до статистики. Треба зазначити, що в 2002 році в Російській Федерації росіяни («русские») становили на 4 мільйони осіб менше, ніж називає Жириновський, цебто 115 млн 889 тис. За 6 років їхнє число зменшилося майже на 5 млн осіб. Проте за цим приховані статистичні махінації: росіян «збільшують» статистично, за рахунок інших народів. Хто повірить, що за цей час Росію покинуло більше мільйона українців і чимало білорусів (286,5 тис осіб), адже кількісно вони зменшилися відповідно на 34,5 відсотка і 35,5 відсотка? Те саме слід сказати про такий дивний етнос, як козаки, а їх зменшилося на 52 відсотки. Дивно читати, коли переконують, що в Російській Федерації зменшилося число китайців на 16,З відсотка і начебто в 2010 році їх налічувалося лише 31 377 осіб, адже в російській пресі називали 1 млн осіб, а неофіційно йдеться про кілька мільйонів. Можемо допустити, що кількість росіян («русских») поповнили інші етноси: 90,4 відсотка мордви-мокші, 52,6 відсотка поморів, 35 відсотка карелів, 32,5 відсотка мордви-ерзі, 25 відсотків болгар, 24,6 відсотка комі-перм’яків, 13,3 відсотка удмуртів, 12,3 відсотка чувашів, 11,8 відсотка мордви, 9,4 відсотка марійців та інших. Саме так «поповнювалися» (шляхом зміни національності) росіяни («русские») за часів компартійного режиму. Чи могло щось змінитися за часів кадебістського диктатора!
Російська етнічна спільнота катастрофічно зменшується, а переписування за рахунок «внутрішніх резервів» має певні межі. А як їх поповнити? Найлегше за рахунок асиміляції білорусів і українців: тоді приріст становитиме десятки мільйонів – так «русские» продовжать своє існування! Саме «спасенне русских» підштовхує кадебіста Путіна до поневолення України. Без цього проекти реанімації імперії втрачають сенс!
Найперше, що передбачає дугінський «імператив геополітичного і стратегічного суверенітету Росії», не вимагає коментарів: йдеться про відновлення в якійсь формі СССР. Однак відразу виникає низка питань. Як відомо, країни Балтії, які були загарбані більшовицькою Москвою 1940 року після «Пакту Молотова-Ріббентропа», нині стали повноцінними членами НАТО. Потуги повернути їх у московське ярмо марні. Чи погодяться на нове поневолення Грузія, Азербайджан і навіть деякі центральноазійські держави? Агресія проти України похоронила не лише путінський «бліцкриг», а й «вічну дружбу» між двома «народами», яких упродовж тоталітарного режиму прозивали «братніми». Москва вже не приховує гострих пазурів свого виродженого двоголового орла. Де тут братерство, коли закаляний чобіт стає на груди «братнього» народу?
Про «союзницькі відносини» з колишніми європейськими сателітами Москви не може бути мови: вони стали членами НАТО й інтегрувалися до Європейського Союзу. Окрім того, одна із таких «союзницьких держав», відома під кличкою «Німецька Демократична Республіка», перестала існувати й увійшла до складу великої континентальної держави ФРН. Отож, про «відновлення» колишніх відносин з «країнами Східної Європи» можуть мріяти лише реваншисти, які страждають від психозів, цебто розладів діяльності головного мозку, ідеологи, позбавлені відчуття реальності.
Третій пункт також поза межами можливого. Перспективи створити «новий євразійський стратегічний блок держав континентального Заходу» нульові. Як можна судити з «висвітлених» джерел, підступна Москва мала намір розкласти НАТО, протиставивши так званий континентальний «франко-німецький блок» заокеанським США. Становище початку цього року спростувало такий намір: країни НАТО одностайно осудили путінську антиукраїнську авантюру. Дуже сумнівно, що після московської агресії в Криму якісь азійські держави, що незалежні від Росії, захочуть спілкуватися з тамтешніми реваншистами. Цікаво, що серед країн континентального Сходу не згадано Китаю, який має, до речі, як і Японія, територіальні претензії до Російської Федерації. Впадає у вічі некоректність термінології, адже острівна Японія не належить до континенту.
Мету путінської імперії А. Дугін озвучує однозначно: «Возз’єднання євразійських територій під опікою Росії, як «осі історії», сьогодні пов’язане з певними труднощами, але вони мізерні перед видом тих катастроф, які неминуче загрожують тоді, якщо це «збирання імперії» не розпочнеться в цю хвилину». Таке безапеляційне твердження дає змогу зрозуміти причини московської агресії проти України, не підмінювати причин приводами, до чого вдаються деякі доморощені політики й інтелектуали.
Водночас доконечне уточнення. Як випливає з попередніх імперіалістичних галакань, А.Дугін допускає некоректність понять: у його тлумаченні катастрофи означають не що інше, як процес перетворення Росії з імперії в нормальну національну державу. Отож, виходить, що для величі Російської імперії всі інші народи мають терпіти середньовічну московську неволю.
Якщо ж Москва не здійснить «збирання імперії», тоді, як погрожує А.Дугін, можливі три варіанти розвитку подій: 1) Китай розпочне наступ на Північ, цебто на Казахстан і Східний Сибір; 2) «Серединна Європа»(?) «насунеться на західноруські землі – Україну, Білорусь і західну Великоросію»; 3) ісламський блок намагатиметься інтегрувати Середню Азію, Поволжя і Приуралля, а також деякі території Південної Росії (с.172). Дивно читати такі геополітичні вправи. Логіка вражає: щоб, приміром, Україна не стала повноцінним членом високорозвиненого і цивілізованого Європейського Союзу, наш народ має надалі знемагати в середньовічному московському ярмі і плентатися в хвості відсталих народів світу, приречених на жалюгідне існування.
Інших варіантів не варто розглядати. Кому не зрозуміло, що таких небезпек навіть велика за територією й населенням Російська імперія не уникне вже в недалекому майбутньому? Чи не тому Путін зазіхає на українську людність? З білорусами проблеми нема: низький рівень національної свідомості наших північних сусідів дає змогу норовливому Лукашенку московщити своїх підданих! До цього призводить нав’язана «двомовність» після проголошення незалежності Білорусі.
Цинізм Дугіна, як окличника планів Путіна, проявляється в характеристиці країн СНД. Як заявляє Дугін, «ці утворення не наділені жодними серйозними ознаками справжньої державності, позбавлені атрибутів фактичної суверенності і втілюють скоріше «територіальний процес», ніж стабільні і визначені геополітичні одиниці»(с. 184). Проте ксенофоб не може заперечити того, що із цих «одиниць» вже не вийде «гармонійної картини», бо на заваді посилення в межах «співдружності» антимосковського націоналізму. Висновок очевидний: мертвонароджена «Співдружність Незалежних Держав» вже не вигідна не тільки колишнім колоніям (неросійським «союзним республікам»), а й самій Російській Федерації, як рудименту «імперії зла і брехні».
Кадебістське кремлівське керівництво силкується «модернізувати» колоніальний зашморг. Чи не цим зумовлені «колоніальні проекти» на кшталт Митного Союзу («Таежного Союза») і Євразійського Союзу? До речі, після московської авантюри в українському Криму про ті путінські «міждержавні вигадки» вже не згадують, а відверто протиставляють їм відновлення імперії, про що писав ще наприкінці століття Дугін.
Щоб самозаспокоїтись, Дугін вербалізує доволі сумнівне «відкриття»: «Як правило, «постімперські утворення» ніколи (або майже ніколи) не стають повноцінними державами й надалі існують як економічно-політичні придатки колишньої (або нової) метрополії» (с.186). Знову лукавство, бо слова в дужках практично заперечують маячню поза дужками. Хіба Дугін не знає, що такі великі держави як США, Канада, Китай колись перебували в колоніальній залежності? Звісно знає, але замовчує, бо його «відкриття» - це намагання видати імперіалістичну «вигадку» за начебто закон суспільного розвитку.
Ще більше вражає такий «висновок»: «Російський («руський») народ безумовно належить до кола месіянських народів»(с.189). Звісно, інші «месіанські народи» не названі. Далі Дугін характеризує «цивілізаційну місію» свого народу, бо він:
1) «без сумніву, відповідальний за контроль над північно-східними регіонами Євразії»;
2) «наділений особливим типом релігійності й культури, які різко відрізняються від католицько-протестантського Заходу і від тієї постхристиянської цивілізації, яка там розвилась»;
3) «ніколи не мав наміру створити моноетнічну, расово однорідну державу»;
4) «грунтується в своєму бутті із ще більшої глобальної, «сотеріологічної» перспективи, яка в завершенні має всепланетарне значення» (сс. 190, 191).
Виходить, що «русское сознание» не залишає поза увагою жодного народу планети. Проте на заваді (!) утвердження статусу цього «месіанського народу» стоїть міжнародне право, скопійоване, в основному, з римського, а з ним імперіаліст із глобальними претензіями не може змиритися. Дугін висловив те, що Путін здійснює на практиці, витираючи традиційні російські лапті в правові норми цивілізованого світу. Кремлівський пантократор поставив, зокрема, такі завдання: «дальнейшее развитие России как уникальной цивилизации, защиты общего культурного пространства, русского язика, наших исторических традицій»; «укрепление суверенитета России, обороноспособности страны, обеспечение для нее достойного места в многополярном мире». Доречно зазначити, що чинний президент США Б. Обама назвав нинішню Росію «регіональною державою», чим заперечив її прагнення статусу світової держави.
Логічний висновок: кадебістське кремлівське керівництво буде спиратися лише на силу, зневажаючи міжнародні договори й елементарні норми людської моралі. Ці норми засновані на християнських засадах – і вони однаково властиві не лише католикам, протестантам, а й православним. Якщо Дугін пише про якийсь «особливий тип релігійності» росіян, то, напевно, тут йдеться про невідому людству «релігію», що приховується під назвою «московського православ’я», а воно, до речі, завше було цареслав’ям, незалежно від титулу самодержавця (царя, імператора, генсека, президента). Чи не такий «особливий тип релігійності» нині репрезентує слуга кадебістського антихриста Путіна клерикал-імперіаліст Кирилл, ідеолог «Русского мира», до якого зачислив не лише «великороссов», українців («малороссов») і білорусів, а й православних молдаван, хоч останні належать до романських народів, тому «русскими» не можуть бути? Називаючись православним пастирем, московський патріарх ігнорує елементарні норми православного світу, заперечуючи право українського народу на створення автокефальної церкви з канонічним патріархатом.
Нині на засадах печерної українофобії об’єдналися совєтські кадебісти, які упродовж сімдесяти років демонстративно хизувалися тавром войовничих безбожників, квазіінтелектуальна еліта з хижацькою ксенофобією, клерикал-імперіалісти під маскою «русского православного духовенства». Пригадаймо світлину, на якій патріарх Кирилл шепче на вухо кадебісту Путіну. Чи не черговий таємний виказ?
Суть дугінського (і, безумовного, путінського) глобального імперіалізму відтворює назва в опусі розділу «Россия немислима без империи»(с.193). У своїй маячні Дугін вже доходить до того, що приписує Росії «глибинний теологічний, есхатологічний сенс», бо «російський («русский») народ за своєю суттю і цим імперобудівним процесом, вольовим геополітичним вектором творення «держави Абсолютної Ідеї» (с.198). Намагання Заходу перетворити Росію в регіональну державу він називає пасткою, бо «неімперський націоналізм» не для його країни.
Після цього виникає логічне запитання: якщо ідеолог з оточення Путіна заперечує так званий «неімперський, то як тоді трактувати «імперський націоналізм», як ідеологію нинішнього кадебістського керівництва Росії? Гадаю, що йдеться про підміну понять: «імперський імперіалізм» - це саме той ультанаціоналізм, який без жодних підстав Путін приписує українським патріотам, бо український націоналізм – це синонім українського патріотизму. Інакше кажучи, йдеться про кінець «пропащого часу»(як писав М.Драгоманов) для української нації, яка не хоче ходити в московському ярмі! Твердження Дугіна про «глибинний теологічний, есхатологічний сенс» чи «державу Абсолютної Ідеї» - не що інше, як казочки пушкінської Арини Родіоновни для отрока Саші з роду «арапа Петра Великого»! Навіщо притягати за волосся термінологію з християнської теології й гегелівської філософії, коли йдеться про банальне московське імперське шулерство? Не більше!
Розкритикувавши совєтську й царистську ідеологію імперіалізму, А. Дугін «обґрунтовує» доцільність «новой Евразийской империи», почати розбудову якої треба негайно, як «Русской империи». Ще одна підміна понять нинішнього «євразійця». У шизофренічних мареннях «Новой империи» (вже третя назва!) закликає продовжувати боротьбу за «мировое господство русских», бо «Нова імперія має бути євразійською: великоконтинентальною, а в перспективі – Світовою» (с.213). Чи не варто задуматися над таким положенням західним політикам, які намагаються втихомирити кадебістського знавіснілого ведмедя різними порціями санкцій? Хіба не зрозуміло, що «мировое господство русских» не передбачає існування незалежних національних держав?
Як поєднати таку імперську захланність із «справжнім християнським світоглядом», до якого приведе, як вважає Дугін, «православна консервативна революція», - це вже предмет дослідження психологів чи навіть психіатрів! Навіщо розбивати сокирою розчинені двері?!
Далі розмірковування Дугіна вже для західних політиків! У його проекті (напевно, і в проекті Путіна?) всі народи нашої планети мають обертатися навколо «русских» -- і не інакше, бо «вони (москалі чи русские?- О.Г.) геополітично постають у центрі всього політичного процесу» (с.252). Цим зумовлюється привілейованість росіян («русских») у «Федеративной Империи Наций» (вже четверта назва!). Цікава федерація з пануванням однієї нації! Отже, росіяни («русские») можуть здобути «єдність народу» і «Великую Империю»(п’ята назва божевільного проекту?) лише при відмові від власної етнічної держави! Це вже навіть не софізм, а примітивний обман, що межує зі шизофренією.
Аналогічний висновок випливає з такого положення: «Проект Нової імперії на етнічному рівні полягає саме в тому, не тільки серед російського («русского») народу має запанувати й утвердитися яскраво виражена національно-релігійна ідеологія, але це стосується і всіх інших народів, які увійдуть до складу імперії, Отак виникне конгломерат «позитивних націоналізмів зі спільним знаменником – вертикально імперської орієнтації»(с.258). Йдеться про якийсь дивний націоналізм, цебто «націоналізм, вільний від проблеми державності і кордонів», а він, як голослівно наголошує Дугін, «тільки зміцнить взаєморозуміння націй, надавши їм як свободу контактів одного з одним, так і свободу етнічної ізоляції»(с.258).
Як видно, Дугін сам собі заперечує, бо, зрештою, метою кожного націоналістичного руху є створення власної держави, а його «націоналізм» передбачає для росіян («русских») необмежене панування на території «Світової Імперії» («нової Євразійської імперії», «Російської («Русской») імперії», «Федеративної Імперії націй») при «етнічній ізоляції» для інших націй. «Нова Імперія» після перемоги над атлантизмом неодмінно буде пов’язана з «Русской Идеей» (с.262). Із часом навіть нова столиця імперії буде перенесена до Сибіру, що надасть їй «не просто вседержавного, але всеконтинентального, всесвітнього значення»(с.340).
«Нова Імперія» передбачає, як наголошує Дугін, новий геополітичний порядок Півдня. У цьому контексті українофоб категоричний: «Суверенітет України зумовлює собою настільки негативне для російської геополітики явище, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт»(с.348). Появу України, як нового геополітичного суб’єкта, московський імперіаліст називає «абсолютною аномалією», бо становить «величезну небезпеку для всієї Євразії». Згодом, 5 квітня 2008 року, аналогічну позицію задекларував Путін на зустрічі з американським президентом: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна?Частина її території – це Східна Європа, а частина, й значна, то подарована нами!» Хто після таких слів засумнівається в тому, що московська агресія обмежиться захопленням Криму? Хіба випадково Путін зосередив чималі військові сили біля нашого східного кордону? Чи будемо й надалі самозаспокоюватись? Чи дамо московським агресором захопити нові українські території без жодного пострілу?
Для України «євразієць» допускає лише статус «чисто «адміністративного сектора «русского централизированного государства», «культурно-мовну або економічну автономію»(с.348). Він беззастережно дотримується позиції: «Північний берег Чорного моря має бути винятково євразійським і централізовано підпорядковуватися Москві»(с.349). Його тяглість - від українських до абхазьких теренів. Українофоб Дугін проти того, щоб залишати Крим Україні як «суверенній державі», бо в цьому «пряма загроза безпеці Росії» і джерело етнічної напруги в Криму. Виходить, що московська окупація Абхазії влітку 2008 року й українського півострова Криму навесні 2014 року була не чим іншим, як реалізацією давно задуманого плану! Чи не відповідь на питання про те, як далі діятиме Путін? Хіба таке вже безпідставне повідомлення, що Росія після захоплення Криму має намір окупувати ще майже половину українських областей (Сумську, Чернігівську, Харківську, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Херсонську, Миколаївську, Запорізьку, Одеську, Київську). Так буде «повернений» Київ, як «мать городов русских».
Не дурімо самі себе, що «непорозуміння» з Росією вдасться з’ясувати за українсько-російським «круглим столом»! Який ще «круглий стіл», коли йдеться про «присоединение» до Росії цілих українських регіонів (Східного й Південного). Те, що нині чинить Путін, вже давно «выболтал» Дугін!А московський фахівець у питаннях «кольорових революцій» М.Колеров зазначив, що «кто бы ни был у власти в Украине, позиция России неизменна». Отож, звинувачувати нинішнє державне керівництво в тому, що вона начебто своїми діями(приміром, спробою скасувати абсолютно нікчемний з правового погляду, провокативний «закон Ка-Ка» про засади державної мовної політики,безпідставно!
Питання в іншому: коли московські загарбники запланували поневолити нашу землю? Чи не розпочнуть інвазії напередодні наших президентських виборів, щоб недопустити їх проведення і далі галасувати, що наше державне керівництво нелегітимне? Хто буде сумніватися в цьому? Чи не варто задуматися вітчизняним і західним політикам?
Шукати логіки в писаннях ідеолога психозної версії московського імперіалізму марно: щокроку стикаємося не просто із суперечностями, а й навіть з протилежними твердженнями. Розділивши територію України на чотири зони (Крим, Східну Україну, Центральну Україну, Західну Україну), Дугін відносить Україну («особливо Західну – уніято-католицьку») до нового «санітарного кордону» між Балтикою й Чорним морем. До цієї геополітичної смуги мають увійти також Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Угорщина, Румунія, Чехія і Словаччина, які московський ксенофоб називає «фіктивними державами» (с.370). Чи не відповідь на питання про те, що буде робити Путін після захоплення Криму? Чому Москві не скористатися можливістю і порішити з названими «фіктивними державами»?
Далі Дугін допускає навіть ймовірність того, що Москва відмовиться від панування «над деякими регіонами Західної України – Галичини і Закарпаття, які компактно заселені уніятами й католиками», а також від «деяких регіонів Білорусі»(с.375). Через сторінку Дугін вже «об’єднує» Білорусь із «Великоросією», хоч допускає надання широкої автономії деяким білоруським областям, де проживають католики й уніяти. Імперіаліст наголошує, що західний кордон Росії має проходити далеко на захід від західного білоруського кордону, цебто йдеться про захоплення польських земель.
Своєї зоологічної ненависті до України Дугін навіть не приховує, бо, як зазначає, «Україна як держава не має жодного геополітичного сенсу», а її існування лише створює «геополітичну декомпозицію» (с.377). Його вирок безапеляційний: як «виявляється», Україна не має «ні особливої культурної новини («вести») універсального значення, ні географічної унікальності, ні етнічної винятковості»(с.377). Таке ставлення до найбільшої за територією європейської держави! Всупереч науковим аргументам українофоб тлумачить наш етнонім в імперському дусі. Він пояснює «уповільнений розвиток» української державності тим, що головні ріки України (Дністер, Дніпро та ін.) «течуть паралельно» (с.379). Чи не аргумент? А що сказати про державу, яка має лише одну велику ріку? Далі Дугін навіть звинувачує нашу державу: «Існування України в нинішніх кордонах і з нинішнім статусом «суверенної держави» тотожне завданню пекельного (! – О.Г.) удару геополітичній безпеці Росії, подібного до влому на її (?! – О.Г.) територію» (с.379). Лише в умовах «санітарного кордону» він допускає(!) існування самостійної України як «маріонеткової держави» між Росією-Євразією і Центральною Європою – не більше!
Відтак московський імперіаліст «визначає» майбутнє різних частин нашої держави, що явно суперечить попередньому твердженню. У «Східній Україні», яка охоплює територію від Чернігова на Лівобережжі до Азовського моря, начебто переважає «великороський етнос і православне малоросійське населення». На цій підставі вона культурно, історично, етнічно й релігійно близька до Росії, тому має належати до неї на правах широкої автономії, як самостійний геополітичний регіон. Виходить, що Україна як цілісність не має геополітичного сенсу, а окремий її регіон має.
Не будемо спростовувати вигадок Дугіна про національний склад цієї «смуги» на матеріалах статистики: вона підтверджує, що абсолютну більшість у цьому регіоні становлять українці, яких українофоб прозиває «малоросійським населенням». Важливіше інше: чи не наважиться кремлівське кадебістське керівництво після Криму розпочати наступ на східні області України, біля яких уже зосереджені значні військові сили? Читаймо опус Дугіна!
«Центральній частині України від Чернігова до Одеси» Дугін приділив лише кілька рядків, трактуючи її, як «другу завершену область, де етнічно домінує малоросійський етнос і його мова, але переважаючою конфесією є православ’я»(с.380). Звісно, українофоб не хоче бачити різниці між українським православ’ям (київським християнством) і російським православ’ям (московським цареслав’ям). Його цікавить інше: як «самостійна геополітична реальність», ця «православна Малоросія» зріднена зі Східною Україною культурно, а геополітично начебто належить до євразійської системи.
Найбільше уваги Дугін приділяє зоні під назвою «Західна Україна». У характеристиці цієї «смуги» українофоб проявляє не прото незнання реалій, а й цілковите невігластво. Насамперед він характеризує цю «смугу» як неоднорідну. Якщо вірити Дугіну, то Волинь, цебто північна частина західноукраїнських земель, є окремим регіоном, в якому «переважають уніяти й католики», тому ця область «культурно належить до католицького геополітичного сектора Середньої Європи» (с.381). Вже таке твердження засвідчує елементарне незнання історії та релігійних реалій Волині. По-перше, на її теренах переважають не уніяти й католики, а православна людність, і по-друге, упродовж певного часу Волинь належала до Російської імперії, тому твердження про її історичний зв’язок з Польщею можна сприйняти з певними застереженнями. Нарешті, Волинь поділяється на східну і західну частини, що, безумовно, вимагає уточнення.
Подібне невігластво Дугіна щодо Галичини, яку він спочатку ототожнює із Львівською областю (с.381). Потім українофоб протиставляє Галичину Волині, бо Галичина й Закарпаття начебто історично пов’язані з Австро-Угорською монархією.
Окремо Дугін виділяє в західноукраїнському регіоні «бессарабські землі України», розуміючи, як можна судити, під ними нашу Буковину (Чернівецьку область), в якій «малороси й великороси перенизуються румунами й молдаванами»(с.381). Насправді в області росіяни («великороси») становлять лише 4 відсотки, а румунів порівняно з ними більше ніж у 3 рази. Про яке пронизування мова! Проте він заявляє без жодного сорому про належність цього сектора до «меридіальної лівобережної смуги Дніпра»(с.381). Якась химерна географія!
«Західну Україну у вузькому сенсі цього поняття», цебто Волинь, Галичину і Закарпаття, Дугін прозиває «підривними територіями» на противагу «православному і в цілому проросійському («прорусскому») всеукраїнському простору»(с.381). Спекуляція очевидна!По-перше, українофоб ототожнює два поняття – «православне» і «проросійське», хоч в Україні 14 з половиною мільйонів громадян належить до Української Православної Церкви Київського Патріархату – і вони не можуть вважатися «проросійськи» орієнтованими. А по-друге, Дугін не в ладах з логікою: якщо всеукраїнський простір православний, то не може його частина бути уніатською й католицькою. Однак Дугін міряє все на свій аршин, щоб узгодити із власною хибною концепцією. Кому не відомо, що в Україні певні частини населення дотримуються віровчень протестантизму, мусульманства, юдаїзму, належать до інших конфесій? Навіщо їх забувати?
З опусу Дугіна можна переконатися, що він усі проблеми прагне розв’язати на користь Росії, ігноруючи природне право інших народів. Таке враження, що інші народи мають бути живоносним грунтом для розквіту росіян («великороссов»). Для Росії він визначає не державні кордони, а стратегічні межі, які мають пролягати по «західній межі («оконечности») Середньої Європи, а в ліпшому разі – по Атлантиці»(с.381). Партнером Росії він розглядає в першу чергу Німеччину. Знову запитання: як може центральноєвропейська держава Німеччина бути головним партнером Росії, яка претендує на стратегічне панування на всьому континенті, аж до Атлантичного океану? Інформація – для серйозних роздумів! І не лише для українських політиків, а й до західних державних діячів, які постійно погрожують Росії різними санкціями!
Запропонувавши надати Галичині й Закарпаттю широку автономію, хоч і не зрозуміло, в межах якої держави чи яких держав, Дугін уже в абзаці нижче висуває ідею «спільної «західноукраїнської федерації» на теренах Волині, Галичини й Закарпаття (с.382), що дасть змогу провести «культурно-конфесійну межу» між «Центральною Україною (власне Київською землею) і Західною Україною», ізолювати православних від центральноєвропейського католицького та уніатського впливу. Європейських протестантів Дугін навіть не згадує.
Далі Дугін заявляє, що «український фактор є найвразливішим місцем у західній смузі Росії»(с.382). Цинізм українофоба не має меж: він уже ставиться до України, як до околиці Росії, бо саме існування самостійної України Дугін вважає на геополітичному рівні «оголошенням Росії геополітичної війни». У цьому він вбачає підступи «атлантизму». Отож, Україна поставлена перед вибором: або впрягтися в інтеграційні процеси з Москвою, або розпастися на «окремі геополітичні складники».
«Українське питання», зазначає Дугін, вимагає від Москви «негайних відповідних заходів», бо незалежна Україна вже нині (друковано в 1997 році) завдає Росії справжнього стратегічного удару, переносячи геополітику Заходу в самий центр геополітики Москви. Українофоб виходить з того, що «проста інтеграція Москви з Києвом неможлива і не дає стійкої геополітичної системи», тому закликає «до перебудови українського простору за єдиною(! –О.Г.) логічною і природною геополітичною моделлю»(с.383). Очевидно, йдеться про відповідні політичні висновки з його поділу України на чотири «смуги».
Як буде діяти Москва, цивілізований світ переконався після її авантюри в Криму. Безумовно, на цьому путінська команда не зупиниться. Уже з’явилися повідомлення, що Росія готує анексію ще принаймні десяти областей Східного й Південного регіонів і навіть Києва, як «матери городов русских» зі столичною областю. Офіційна Росія заперечує такі повідомлення. Та чи можна вірити віроломній Москві?
Не тільки українську громадськість, а й еліту інших європейських країн ошелешило звернення скаженого Жириновського, який пропонує нашим західним сусідам поласувати шматками української території. Соціолог Віктор Небоженко зазначає, що «Жириновський намагається запустити процес знищення Ялтинсько-Потсдамських угод і непорушності кордонів далі з України на території Угорщини, Польщі, Чехії та Словаччини. Він чудово знає, що там усі кордони умовні і є результатом дипломатичних домовленостей та міжнародних гарантій».
Так само безцеремонно поводиться з іншими народами і державами Дугін. Він заперечує право на державне існування Молдови, бо вона має увійти в об’єднану Румунію, як державу «православного блока» від Дністра до Чорного моря, на широкому євразійському просторі від Росії до Балкан. Майбутнє Західної й Центральної Європи російський імперіаліст узалежнює від «НОВОГО ЄВРАЗІЙСЬКОГО ПОРЯДКУ», що є для Росії внутрішнім і зовнішнім. Який термінологічний збіг з ідеологами гітлерівської Німеччини!
Намагаючись утримати Україну, як «молодшу сестру», Москва підкидає новий план демонтажу нашої держав. Наш сусід не панькається з міжнародним правом, суверенітетом України, говорить мовою ультиматумів. Отож, Москва вимагає, щоб Україна перетворилася в федеративну державу, визнала російську мову за другу державну, дотримувалася нейтрального статусу.
У чому підступність таких вимог. По-перше, федеративна Україна потрібна Росії, щоб тримати її у вузді, провокуючи регіональні референдуми, як вже було в Криму. До речі, в референдумі на півострові взяло участь дещо більше 34 відсотків виборців, а кримських татар, найбільшого корінного населення автономії, -- приблизно піввідсотка від загального числа цієї національної спільноти. Отож, фальсифікація аж випирає! По-друге, російська мова, як друга державна в Україні, узаконить україноцид нашої людності, протидіятиме природній реукраїнізації російськомовних українців, дасть «підстави» російському керівництву втрачатися у внутрішні справи нашої держави. По-третє, нейтральний чи позаблоковий статус означає не що інше, як беззахисність нашого народу перед агресивною Росією, що не дотримується ні міжнародних норм, ні зобов’язань перед іншими державами. Інакше кажучи, путінське керівництво має на меті: перетворити суверенну державу в маріонеткову, фіктивну квазідержаву чи, як назвав Україну кадебістський самодержавець, у недодержаву. Після трагедії на столичному Майдані наша людність на таке ніколи не погодиться.
Нарешті треба поглянути на зворотний бік кадебістської авантюри. Попри ультраоптимістичні реляції Дугін висловлює побоювання, що майбутня Росія може перетворитися в «гігантську «Югославію», тобто стати ареною запеклої за масштабами і наслідками м’ясорубки. Щоб не допустити цього, ідеолог реваншистського «євразійського» імперіалізму вимагає, напевно, від Кремля відповідей на фундаментальні геополітичні питання, визначення власної континентальної стратегії. Дугін застерігає від пасивного наздоганяння подій, бо наслідком такого поводження буде не лише руйнування всієї системи колективної безпеки, а й загибель всього людства. Мабуть, для «євразійця» під загибеллю людства слід розуміти не що інше, як кінець Російської імперії.
Порівняймо висловлювання Дугіна й Жириновського з політикою Путіна – тоді зможемо прогнозувати розвиток майбутніх подій. Як бачимо нині, плентається в хвості не Путін. Він прагне випереджати події, чого не проявляють західні політики. Як докір звучать слова російського історика Дмитра Шушаріна, що «довгі роки до «вісімки» було допущено політика, який мислить і діє в зовсім інших категоріях і зовсім в іншій логіці. Здатний до атомного шантажу, територіальних захоплень, анексії, нестримної брехні».
Чи вже не було подібного напередодні Другої світової війни? Чи допустимо, земляни, до повторення нової трагедії. Згаданий соціолог Віктор Небоженко застерігає: «Путін і Жириновський не збирваються зупинятися у своїх планах. Напевно, Білорусь, Латвія, Казахстан і Україна залишаться провідними у продовженні експансії Росії». Хіба тільки вони? Чи не варто згадати країни, які Дугін називає «фіктивними державами»?
Доки західні держави будуть «приборкувати» агресора економічними санкціями, які печерна Москва сприймає далеко не так, як гадають ліберальні приборкувачі! Чи не час для адекватної відповіді? Навіщо заплющувати очі, коли людство опинилося перед атомним шантажем цинічного палія світової війни, який не визнає жодних пересторог!
Олег Гринів, професор (м.Львів).
Обсудить новость на Форуме