00:15 06.05.2014 | Все новости раздела "Народный Рух Украины"

Професор Олег Гринів: ВТОРГНЕННЯ ВАРВАРІВ: Московський улус проти західної цивілізації

05 травня 2014

slavyansk-strilyanynaРосія – це не Європа, і європейського там є лиш певний репертуар теорій чи, краще сказати, термінології.

Хосе Ортега-і-Гасет

Гоніння на все незалежне, на все, що не обрусіло,почалося не сьогодні й не вчора, а стало державною, політичною суттю Московії багато сотень років тому. Воно увійшло в кров великороса-державника й завжди було особливо помітне на побутовому рівні.

Володимир Бєлінський

Цивілізований світ опинився перед загрозою нової ординської навали. Крихкий мир, який  терпеливо творили західні політики після Другої світової війни, захитався з  тієї хвилини, коли путінське  кадебістське керівництво розпочало військову агресію проти незалежної  України. Нині на теренах нашої держави вирішується доля цілого континенту, принаймні, перебіг політичної історії на певний період. Як зазначила недавно «Le  Figarо», «Путін став загрозою миру  в усьому світі».

Керівництво постсовєтської Росії  відверто демонструє свою спорідненість і навіть спадковість з політичним режимом, який  формально перестав існувати наприкінці 1991 року. Кадебістський полковник на посаді очільника сусідньої держави Путін без тіні сорому заявляє перед багатомільйонною аудиторією телеглядачів: «В КГБ  СССР нас воспитывали определенным образом – абсолютной преданности нашому народу и государству». Ще один доказ того, що кадебістська реанімація в Росії стала доконаним фактом! Чи не так само міг би сказати вишколенець гестапо?

Однак треба зауважити, що термін «определенным образом»  можна трактувати по-різному. Мабуть, тут йдеться про виховання совєтських шпигунів – не інакше! Щодо  «преданности государству» нема жодних сумнівів, адже очевидно: кадебістський полковник заявляє про свою відданість державі, яка відома в цілому світі, як  «імперія зла і  брехні». «Преданность» у цьому  контексті означає захист імперії, а  нині – боротьбу за реанімацію покійниці. Перші прояви таких потуг побачив цілий світ  після імперських авантюр у  Молдові, Грузії й  Україні.

Нарешті, про «наш народ». Звісно, Путін має на увазі  так званий «советский народ», цебто  населення колишнього СССР, яке насильницькими способами змосковщувала  імперська влада. Водночас кадебістський полковник  підтверджує свою прихильність концепції «единого русского народа», що  «складається» з великоросів (москалів), малоросів (українців) і білорусів, і бідкається, що начебто лихі зовнішні  сили розділяють «братів». Проте він діє лукаво, як  прийнято в кадебістському середовищі: називає Росію  «добрым соседом и близким родственником», який має допомогти Україні, бо «Украина находится в сложном положении, мы должны поддержать братский народ». Отож, виходить, що українці – окремий народ.

Відповідь Путіну дав керівник українського уряду Арсеній Яценюк: «Що ж до заяви російського президента, то вона має запах 30-х років. Сумує Володимир Володимирович за територіями, які йому ніколи не належали і не належатимуть. Ви розбирайтеся у себе в  Росії зі своїм народом і не розповідайте про те, що ми єдиний народ… Ми різні, а ви хочете примусово вашими танками й автоматами нас захопити. Це не вдалося протягом декількох століть багатьом імперіям, і вам, шановний, не вдасться».

Справді,  після свого загину  не реанімувалася жодна  імперія, починаючи від імперії Олександра  Македонського. Так само після поневолення нашої великокняжої держави татарсько-монгольськими ординцями, які заклали основи для народження Московського улусу, що відомий нині як надмірно розбухла Російська Федерація, жодному загарбникові,- а їх було чимало! – не вдалося денаціоналізувати український народ.

Нині українці – один з найбільших європейських народів. Наше історичне призначення – лідерство  в Центрально-Східній Європі. Саме тому державне відродження України не може бути  простим. Найбільшим нашим противником із середини ХVІІ став Московський улус, що вже п’ять разів змінював  свою назву (Московська держава, Російська держава, Російська імперія, Совєтський Союз, Російська Федерація) при незмінності суті, чого не змогли  упродовж століть зрозуміти українці, а відтак – європейці. Справді, як писав Ф.Тютчев, «умом Россию не понять, аршином общим не измерить». У цьому хибність європейських підходів до аналізу і прогнозів щодо Росії.     

Кадебістський полковник витягає давно спростовані історичні концепції. Ще  двісті років  московські історики заперечували право нашого народу на частину земель, що з діда-прадіда належали українцям! Т.Шевченко наголосив на безпідставності московських зазіхань на український степ:

                      «Кажуть, бачиш, що все то те

                        Таки й було наше,

                         Що вони тілько наймали

                         Татарам на пашу

                         Та  полякам…»

А може  Путіну було доречно поцікавитися територією Московського князівства Івана Калити  в  1325 році, щоб  відтак школярською лінійкою зміряти відстань  від його меж  до  українських земель, які ненаситна Москва називає  без жодних на те підстав Новоросією?

         Як татарський Московський улус загарбував «свої споконвічні» землі, писали історики. Загарбання Новгородської республіки – підтвердження дикості північних варварів. Вони не жаліли нікого: городян палили на слабому вогні, щоб завдати неймовірного болю. Інших новгородців топили, немовлят прив’язували до матерів, кидали у воду. Хто виринав, вбивали списами. Катували навіть ченців. Так загинуло 60 тисяч дітей! Чи не геноцид новгородців, які формувалися як окремий слов’янський етнос? Нападники  руйнували крамниці, плюндрували  монастирі! Хіба не прояв традиційного московського «братерства»?  Про звірства  більшовиків відразу після захоплення ними влади писав російський письменник  Максим Горький, якого  сталінські «соколи» підступно звели зі світу.

        Що змінилося? На початку ХХІ ст.  міністр оборони Сергій Іванов, а потім керівник уряду, «обґрунтовував» особливі права Москви на постсовєтському просторі: «У республіках СНД наша країна зберігає за собою право превентивно застосовувати військову силу». Неприхована погроза! Які на цьому  тлі мізерні економічні санкції західних держав!

        Оговтавшись після розпаду «імперії зла і брехні!», московські імперіалісти    прагнуть реваншу. Не лише в засобах масової інформації, а й  на рівні політиків лунають заяви про територіальні претензії не лише до непокірної України, а й до союзного Казахстану! А що вже говорити про держави Балтії, на землях яких московські окупанти планомірно населяли москалів, перевезених із Росії? Далі, безумовно, піде  Польща, бо Москва плекає мрію Бату-хана: дійти до  «останнього моря». Про якісь міжнародно-правові зобов’язання  говорити марно!                  

        Парадокс у тому, що західні держави не розуміють менталітету москалів, а він зводиться до особливостей сприйняття дійсності  й реакції на подразники довкілля. Ними визначається світогляд, а не навпаки.

        Як підтвердив кількавіковий історичний період після 1654 року, коли гетьманська Україна й  царська Московія  уклали мілітарний договір, два народи, українці й москалі, не можуть жити в одній державі, бо між ними існують принципові незгоди на ментальному рівні. Нічого дивного! Українці виникли як об’єднання слов’янських племен на споконвічних землях. Натомість москалі зароджувалися в глухому північному Заліссі, на суздальських землях, де проживали фінські племена, а ще на них вплинули  татари, без яких не могло бути мови про формування Московського улусу. До речці, сумлінні російські дослідники  не надають особливої ваги слов’янському елементу в етногенезі москалів. Зрештою, мусимо з’язувати питання: хто з русичів міг утікати на  порожні, дикі північні простори, що докорінно відрізнялися від розкішного українського  степу чи чарівного лісостепу?

       Як наголошують історики, наші предки з галицьких і волинських земель  переїжджали на ті землі, які згодом царська влада назвала Новоросією. Вже тоді наш народ визнавав свою єдність на широкому просторі – і розумів свій обов’язок: захищати рідний край від ординців! Отож, у Залісся (пізнішу Московщину) могли утікати лише ті, хто боявся покарання за вчинені злочини. Путінська  інвазія  ще більше загострила  суперечності між українцями і росіянами. Мантра  про «два братні народи» похоронена  після появи «зелених людців»  в українському  Криму. Проведене опитування серед українців  підтверджує, що  85 відсотків  не схвалює запровадження на терени нашої держави миротворчих російських військ для захисту російськомовних громадян. Хоч різниця між регіонами відчутна, показники доводять  повсюдне несприйняття: на Заході  несхвально ставляться до такої акції 97 відсотків, у Центрі – 94 відсотки, на Півдні – 75 відсотків, а  на Сході – 69 відсотків.   

         Імперські нісенітниці Путіна спростовують матеріали Першого Всеукраїнського  перепису населення 2001 року, що підтверджує таблиця.       Співвідношення українців і росіян у Східному і Південному регіонах  (на матеріалах  перепису 2001 року)

№№   Область           Всього населення      Українців          Росіян          

1.Донецька                  4,8  млн                       2,7 млн             1,7 млн

2.Дніпропетровська   3,5  млн                        2,8 млн             628 тис.  

3.Луганська                 2,5 млн                        1,5 млн              991 тис.

4.Миколаївська          1,2 млн                        1,03 млн            177 тис.

5.Одеська                     2,5 млн                       1,5 млн              508 тис.  

6. Харківська                2,9 млн                        2,05 млн            742 тис.

7.Херсонська               1,2 млн                        1 млн                 165 тис. 

8.АР Крим                    2,02 млн                      429 тис.             1,2 млн 

        У Криму  проживало більше 243 тис. кримських татар.

       Висновок однозначний: в усіх південних і східних областях нашої держави більшість становлять українці, які поступово повертаються  до коріння предків, -- патріотичні сили мають полегшити повернення цієї частини нашої людності до свого роду.

        Цікаве ще одне порівняння. В Україні налічується  8,3 млн етнічних росіян, з яких лише 11,6 %  народилося  на території нашої держави, а інші  --  поза її кордонами, цебто насправді належать до діаспори, хоч домагаються якихось особливих прав для себе за кошт титульної людності.

        Якщо  ж Путін  посилається на двадцяті роки минулого століття, щоб довести начебто безпідставність належності Східного й Південного регіонів  до України, звернемося до статистики. У 1926 р. в Українській  ССР  проживало 2,7  млн. москалів, цебто 9,2  відсотка від усього населення, і в жодній українській землі вони не становили навіть третини населення. На  Донбасі  їх налічувалося 31,4  відсотка від усієї людності. У південній Слобожанщині москалів було 16,9 відсотка, в українському Степу – 14,3 відсотка, Дніпровському промисловому  районі -- лише  8,9 відсотка.

       Звісно, більшовицька політика змосковщення дала відповідні результати. Як відомо, окупаційна московська влада  послідовно проводила україноцид  у  різних формах. У 1959 р. москалів проживало  на наших землях 7 млн.(16,9 відсотка від усього населення), в 1970 р. – 9,1 млн. (19,4 відсотка), а через  9 років – уже 10,5 млн. осіб (21,1 відсотка). Москалі окуповували українські землі так, як роблять завойовники. Вони приїхали панувати, а працювати. Москалі переважали в компартійній номенклатурі на українських землях, зневажали  автохтонну людність. Лише 1953 року  республіканську компартійну організацію вперше очолив  українець за походженням.

        За совєтських часів, як і за царизму москалі не почувалися  національною меншиною, а упривілейованою кастою, хоч зазнали певної еволюції. Дослідники зазначали: «Напливовий  російський елемент останніх десятиліть (повоєнного часу. – О.Г.) виразно відмінний  від росіян дореволюційного типу. Якщо ці останні жили осіло на Україні з традиційним, негативним або нейтральним (рідше прихильним) наставленням до українців, то теперішні поповнення росіян прибувають  як колонізатори, з відверто зневажливим  або ворожим наставленням до особливостей культури й побуту України» ( В.Кубійович, М.Прокоп). Саме цим пояснюється  негативне ставлення до України як незалежної держави  з боку агресивної частини російської національної меншини, зокрема  постійні домагання для російської мови  статусу другої державної мови в Україні, що  на практиці  означатиме новий виток деукраїнізації під спів Національного Славня  «Ще  не вмерла  України ні слава, ні воля».

       Після розпаду СССР ставлення москалів до інших народів у Російській Федерації не поліпшилося. Там йдеться про  дику ксенофобію, що не має нічого спільного з  цивілізованим світом. «Обыватель недолюбливает тех, кто непохож на него. В российском государстве ему дозволено откровенно презирать хохлов, шпротников, чуорк и прочих соседей, считающихся неполноценными. Обыватель завидует тем, кто живет богаче»(М. Дубинянський). У статті «Про національну нахабність великоросів» Катерина Барабаш, яка мешкає в Москві, розкриває московський підхід до українців: «Від ХVІІ століття нічого не змінилося –замшілі у своєму шовінізмі росіяни досі переконані в тому, що Україна, цей «братній народ»,- холопи. У Росії братів не буває – у неї якщо не ворог, то холоп».

        Чого дивуватися! Путін прагне не лише відновити СССР, а й  розширити межі своєї імперії. Доходить до безглуздя! Хіба випадкова провокаційна затія серед етнічних росіян у США з вимогою повернути Росії  Аляски, яку царський уряд  добровільно продав ще в 1863 році американській державі за 8 млн 200 тис. американських доларів? До речі, згадана петиція на сайті Білого дому не набрала навіть половини  встановленої кількості голосів  -  лише 42 тис. із  100  тисяч. 

        Нинішня всезагальна підтримка Путіна в Росії  зумовлена тим, що москалі підпорядковували власну свободу  царській загарбницькій політиці, не уявляли й не уявляють життя без  культу правителя! «…Татарська стихія цілком опанувала душею московита, увійшла в  плоть і кров російської людини. Такі її прояви, як  особиста відданість государеві, викорінення інакомислення, заохочення доносів, прагнення до військових експансій, активно прищеплювалися Петром, зміцнювалися самодержцями ХVІІІ – ХІХ століть і пережили 1917 рік». (Олександр Стражний). Саме в татарській стихії закорінений путінізм  як  остання форма московського імперіалізму, протилежного західній цивілізації! Хіба не в цьому закорінена стратегія й тактика путінського керівництва, яке  дотримується ординський традицій.

        Чого хотіти  від  Московського улусу  Алтин-Орди! Потуги скаженого царя Петра І європеїзувати Росію  не дали очікуваних результатів – вона, як зазначав відомий письменник Алєксєй  Толстой, залишилася рабою на бенкеті великих держав. «І скільки б не гриміли грізно російські гармати, повелося, що рабською і приниженою була перед цілим світом велика країна, що розкинулася від Вісли до Китайського муру»(А.Толстой). Чи не така сама й путінська  Російська  Федерація, що нагадує одягненого в шкіру дикого звіра печерного ординця  з  ракетою  в кістлявій руці?

         Доцільно знову звернутися до думки московської дослідниці К.Барабаш: «Росія завжди хотіла жити в Європі,але її туди  не пускали – надто тяжкий слід лишила в російському характері Орда, надто суворо монголо-татари «зазіатили»  російський народ, надто далеко відкинули від уже сформованих європейських уявлень про свободи і права. Тому так несамовито й рубав Пьотр вікно в Європу, знаючи, що через головний вхід Росію не впустять. А Україна завжди була частиною Європи, хоч би як там її метляло  по історії. Україна – то російське вікно в Європу, через яке РФ і сама не проти просунути туди свою азіатську фізіономію, але не може».

         Даремно дехто намагається дошукатись  якихось інших причин нинішньої  московської агресії проти України! Навіщо натякати на скасування азіатського «закону К-К»  про засади державної мовної політики в Україні? Хіба український народ не має права розпоряджатися в своїй хаті без дозволу  кадебешного  полковника? Чому не згадати, що один з ініціаторів цього антиукраїнського закону відмовився від українського громадянства?

        Чи не варто подивитися на реакцію в подібних випадках кадебістської Росії? Коли Москві звернули увагу на концентрацію її військових сил біля кордонів з Україною, звідти відповіли, що Російська Федерація – суверенна держава, тому буде робити так, як захоче. Чому ж тоді суверенна Україна не має права так само розпоряджатися на своїй території? Така ординська логіка: українці приречені бути холопами Москви! Коли вже бути послідовним у мовному  питанні, то треба  наголосити, що в Росії почав діяти закон, за яким для отримання права на тимчасове проживання, на роботу чи отримання патента іноземець має «подтвердить владение русским языком, знание истории России и основ российского законодательства». Отож, виходить, що іноземці в Росії мають знати російську мову, а в Україні навіть громадяни можуть обходитись без знання української мови як державної. Такі подвійні стандарти – стандарти Московського улусу, спадкоємця Алтин-Орди! 

        Московської агресії Україна не уникла б, а причина  в тому, що українці не захотіли бути холопами – і  це  підтвердив  Майдан! Якщо так, то  українців перевели з холопів до категорії ворогів, бо третього для Москви не може бути! Намагання західних політиків закликати кадебістське керівництво на переговори – марна затія  і марнування часу: Москва  визнає лише один успішний результат переговорів – беззастережну капітуляцію  ворога!З ордою  можливий лише один варіант  взаємин: силі протиставити силу!

        Нині доля Європи залежить від перебігу подій на українській Донеччині. Україна приречена зупинити вторгнення Московського улусу до Європи:  інакше – він посуне далі, до «останнього моря»! Не віриться – почитайте опус про основи російської геополітики А. Дугіна, а він -  ідеолог путінської партії! Якщо вірити рудобородому Дугіну, то всі (!) народи мають упасти до ніг кадебістського полковника!

        На північних землях сформувалося суспільство, яке протилежне європейській цивілізації. У Московському улусі злютувалися кадебістські головорізи з  головорізами кримінальними! Зрештою, між ними ніколи не було суттєвої різниці!Третьою стороною виступають агресивні клерикали з Московського Патріархату! До такої спілки можна пристосувати московську приказку, бо  вони усі троє – рябоє. У пасхальному привітанні  патріарх Кирилл  дуже «уболівав» за наш народ: «Наша особая молитва сегодня – о народах России и Украины, о том, чтобы воцарился мир в умах и сердцах братьев и сестер по крови и по вере, чтобы восстановить утраченные связи и столь необходимое сотрудничество».

        Після таких слів треба звернути увагу  на пасхальне привітання патріарху від Путіна, який  заявив: «Хотел бы выразить глубокую признательность  за поддержку и общее видение проблем, стоящих перед нашей страной». Який висновок? Мабуть, однозначний: Патріарх Кирилл підтримує   загарбницьку антиукраїнську політику кадебіста Путіна!  Ще раніше  він  відзначив, що Путін зіграв особливу роль «в исправлениии кривизны нашей истории». Для українського читача  цікаві інші  заяви Кирилла. На загарбання Москвою, яка зобов’язалася бути гарантом цілості й незалежності нашої держави, українського Криму клерикал-імперіаліст  прорік: «Всякий раз, когда на наше Отечество нападали враги, то главное, что они хотели сделать – это разделить наш народ, и особенно оторвать южные и западные земли он нашего единого Православного мира». Якби під цими словами не стояло ім’я  церковного сановника, читач не міг би повірити, що  вони належать патріарху!

       Проте кожен, хто знає про взаємини московської світської і церковної влади, не здивується. Їхня мета – єдина! Ось твердження Кирилла: «Речь идет о Русском мире, речь идет о великой русской цивилизации, вышедшей из Киевской купели Крещения и распространившейся на огромные  просторы Евразии».  Фактично імперіаліст  з  титулом патріарха  і кадебіст   з титулом  президента  мають одну мету: зберегти панування Москви на широкому євразійському  просторі. Клерикал-імперіаліст пояснює  чи й загрожує: «Вот  эта самобытная  цивилизация, в основе которой  -- Православие и нравственные  принципы Православия,-- более 400 лет не дает покоя тем, кто в этой мирной цивилизации видит некий вызов своим собственным идейным установкам». Настільки ясно, наскільки туманно! Насамперед логічне запитання: чому  патріарх  цареславної Церкви не пов’язує загроз для  цивілізації,  яка начебто  вийшла  «из  Киевской  купели Крещения», з ординським захопленням Києва  1240 року, а переносить їх аж на початок  шістнадцятого століття, коли  під загрозою  опинилося існування Московії? Отож, так звана «русская цивилизация» протиставляється не азіатським монголо-татарам, а європейцям – полякам  і шведам. До речі, тоді союзником поляків були українські козаки під командою гетьмана Петра Сагайдачного, який вважається ревним захисником православ’я, а УАПЦ  навіть  проголосила його святим. Чи варто після цього  заявляти про православ’я, як основу  «русской цивилизации», коли українське православне козацтво  разом з польськими католицькими військами  воює проти православних москвинів?

        Як видно, концепція «самобытной русской цивилизации» московських клерикал-імперіалістів, ґрунтованої на православ’ї, не витримує жодної критики! Наш час підтвердив, що  православні народи (греки, румуни, болгари, серби) магнетують  до західної  цивілізації. Аналогічно діють українці, намагаючись увійти повноправно до Європейського Союзу, а не до путінського Євразійського Союзу!

       Критичний підхід до вигадок московських клерикалів дає змогу дійти висновку, що  йдеться не про православ’я, а  про  московське цареслав’я, яке протистоїть київському християнству, наближеному більше  до західного католицизму.  Мабуть, замовчування монголо-татарської навали  пов’язане з тим, що в такому разі розпадається в друзки  євразійська концепція  клерикал-імперіаліста  Кирилла Гундяєва й  кадебіста-імперіаліста Путіна.

        Аналізуючи твердження  Московського  Патріарха  в часовому вимірі, виникає ще одне питання: чи вважає він православними вірянами борців проти окупаційної  компрадорсько-сімейної бандократії  на чолі з Януковичем? Відповідь однозначна: Москва вважає православними лише тих українців, які визнають її Третім Римом, цебто, іронічно кажучи, законність вербальної зміни її статі.

        З Януковичем не було жодних проблем: він, вчорашній (і нинішній!) кримінальний злочинець,підкорявся московському  кадебістові-паханові й лицемірно лизав загребущу  руку  московському кадебістові-патріархові, бо вони обидва благословляли  його  кримінальних братків на знищення незалежної Української держави. Таких Москва не лише пригортає, а й  може проголосити своїми святими, як приміром, плюндрувальника  Києва  князя Андрія Суздальського  й  злочинного  царя  Ніколая ІІ.

        Треба наголосити, що в основі  так званої  «самобытной русской цивилизации» не православ’я, а зоологічна ненависть до західної цивілізації,  як протилежної  азіатським ординським порядкам. Зрештою, ненависть поглинула  москалів настільки, що вони хваляться спроможністю перетворити на атомний попіл цілу планету. Цікаво, що після такої затії залишиться від самої Росії! Про таке не задумуються: головне – досолити іншому. М. Дубинянський пише: «Обыватель не желает считаться с другими людьми и ставить себя на их место . Путинская держава тешит его эгоцентризм. Он может мнить себя пупом земли лишь потому, что с рождения говорит по-русски и носит на груди православный крестик, а всякие толерасты и либерасты ему не указ».

       Нинішній  московський обиватель докорінно відрізняється від  проекту нової людини  за  компартійних часів. Про якісь формально встановлені моральні планки не йдеться, адже  кадебістський полковник орієнтується на пересічного обивателя, обмеженого, егоїстичного, заздрісного  й агресивного. Для нього на першому місці МЫ, яке  дає підстави пишатися начебто перевагами над іншими, слабшими. У статті Михайла Дубинянського «Нерадянська Росія» передана позиція такого обивателя: «Пускай у тебя нет личных дострижений, пускай тебе нечем выделиться из серой массы, пускай ты слаб и неудачлив, но зато МЫ побеждаем!Мы победили жалких гризунов в 2008-м и бъем трусливих бендеровцев в 2014 –м! Мы плюем на Европу и Америку! Мы забрали обратно наш Крым, а тепер забираем Донбасс! Жизнь простого россиянина удалась!»     

       Як бачимо, путінська  політика повністю знецінила  концепції cавєтського часу: московський імперіалізм  викинув на смітник інтернаціоналізм і показав світові свій  вовчий вищир. Агресивність москаля найяскравіше втілює Путін. Забудьмо різні гіпотези про його немосковське походження. Зрештою, таким походженням не можуть похвалитися також прем’єр-міністр Д. Медведєв  і керівник міністерства закордонних справ С.Лавров, але вони, «инородцы», такі російські патріоти, з якими  жоден родовитий москаль не позмагається.

        Задумаймося над словами Александра Кочеткова: «В логике Путина нет правды и неправды, нет объективности, нет слинявого гуманизма – лиш целесообразность в деле нагибания Украины». Додам  до цього ще й  цинічну зневагу  норм цивілізованого світу, чим хизується кадебістський полковник. Проте  він прагне експлуатувати людські почуття противника, поставивши перед озброєними головорізами матерів з маленькими діточками. Має рацію  литовський дослідник Маріус Лаурінавічюс, який наголошує: «Якщо ми всі разом: ЄС, США, Україна – весь демократичний світ – зупинимо путінський режим зараз, то це буде  нам коштувати менше, ніж якщо ми дозволимо  цьому режиму здійснювати свою криваву справу довший час. Він є  загрозою для всієї Європи».

       Путіна можна уявити в образі розлюченого Леніна на панцернику, що суне проти мирної ходи на чолі з Махатмою Ганді. Ні! Путін перевищив Леніна,  в чому переконує така  характеристика: «Не курьезные мантры о Ленине и международной солидарности трудящихся, а ценности, которые действительно импонируют большинству населения. Неприкрытую агрессию, ненависть к чужакам, культ грубой силы и чувство превосходства над слабым»(М. Дубинянський). Справді – Москва сльозам не вірить!  Москва не визнає жалю до тих, хто дозволяє себе кривдити – таких москаль штовхає в яму і ще живцем закидає! Демонстрація неспротиву  москалям у Криму  залишила гіркий осад  в українській душі: з вини державного керівництва беззахисні українські вояки  потрапили в повну залежність  від  озвіреного агресора! 

       А що сказати про амністію, яку державне керівництво обіцяло для антидержавних злочинців! Благородство? Для кого? Для звірів? Хто не побачив розлюченого хижака  в переповнених люттю вирлах кримського головоріза Аксьонова! Мабуть, між  обов’язками  верховного головнокомандувача  військами великої європейської держави і баптистського пастора – чимала відстань!       Намагання  приласкати ворогів Української держави може дати лише протилежний ефект. Має рацію вже згаданий А.Кочетков, коли пише: «Беззащитность распаляет -  спросите у любого маньяка».   

         Дворушність  москаля випирає щокроку. Коли заходить мова про Україну, то відразу  Москва нам закидає  утиски прав так званого «русскоязычного населения». Брешуть – і сліпами не кліпають! Це – наслідки традиційної української  толерантності: не дай Боже дорікнути комусь із чужинців, щоб не звинуватили тебе  в  націоналізмі, нацизмі, фашизмі чи не назвали бандерівцем. Захищаєш  українську  мову – націоналіст! Домагаєшся української школи – нацист! Критикуєш антиукраїнську політику  московських пахолків на українських землях – фашист! Борониш  права української  нації  на батьківській землі – бЕндеровец! 

       Москва не дивиться ні на кого, грубо зневажає  права чужинців,  вимагає від прибульців підтвердити знання російської мови, в чому переконує вже згаданий закон!

        Порівняймо з ворожим ставленням до державної мови доморощеного  чиновництва. Колишній керівник уряду не спромігся вивчити державної мови, хоч проживав на українській землі    30 років. Не знали державної мови  міністри, які незаконно посіли посади, залишившись громадянами сусідньої держави! Нардепи зневажають державну мову з  парламентської трибуни -- і пруться посісти фотель президента держави! Заборон жодних! Чи подібне можливе в цивілізованій європейській  державі!

         Де причина? Вона в кволому  державотворенні після розпаду СССР. Проголошення незалежної України – це результат  безпринципного  компромісу  між  неспроможними  націонал-демократами  і  деморалізованими  компартійцями. Якщо перші не змогли скористатися історичним шансом і спрямувати всі зусилля  на будівництво  національної держави, то другі  -- боялися непрогнозованого російського очільника  Бориса Єльцина, який заборонив  діяльність  тамтешніх комуністів, і  намагалися  пережити  несприятливий  час, сподіваючись на  повернення втраченого минулого.

        Минуло кілька років -  і  комуністи  відновили  свою партію, а  націонал-демократів  поглинуло  дріб’язкове,  безпринципне  взаємопоборювання. Як його наслідок  уже  через  три роки в Україні  почала створюватися  олігархічна система, політичним оформленням якої була спочатку народно-демократична  партія, відтак  -- партія об’єднаних соціал-демократів   і нарешті – відверто  антиукраїнська партія донбасівських бандоолігархів, які  спекулювали на амбівалентному рівні людської свідомості і низькому рівні загальної культури  совкізованого населення.

       Недозріле  громадянське  суспільство зазвичай  сподівалося на  чудо від всесильного  провідника, який  в перші дні після  приходу до влади відчинить  чарівним ключиком  двері  до «світлого  майбутнього»! Націонал-демократи  не спромоглися  протистояти  ганебному вчинкові керівника держави, який  зрадив  сподівання широких соціальних верств: запевнення  посадити  бандитів у тюрми  обернулася тим, що  він, їхній противник на президентських  виборах, пересадив їхніх  представників у  міністерські  фотелі. Так була відкрита «зелена  вулиця» для  перемоги окупаційної компрадорсько-сімейної  бандоолігархії, яка  розпочала безпрецедентний демонтаж незалежної  Української держави. Відкиньмо емоції – подивімося  правді у вічі! Антиукраїнському реваншу чимало сприяла  неоправдана  боротьба  в найвищих ешелонах влади, яка знецінила здобутки  Помаранчевої революції.

        Прихід до влади  донецької  бандоолігархії  дав нові  козирі  московським  імпер-реваншистам. Хто не пам’ятає  трирадості  українофобів  у парламенті  після того, коли вони галасливо дозволили окупаційному російському  флотові  ще упродовж 25 років  господарювати на  території суверенної Української держави! Зневірена  національна  еліта  опустила руки.

        Ще один  удар  проти  незалежної національної держави – закон  про державну  мовну  політику, який  грубо суперечить чинній Конституції. Дивно, що  виконавець обов’язків  президента побоявся антиукраїнських сил  і  не підписав закону, який  скасовував антиконституційний «закон К-К». Гадаю, що після президентських виборів  доцільно повернутися до відновлення дії відповідної конституційної норми.

        Хіба не зрозуміло, що  проти Української держави  виступає  нахабний  ворог, якого не зупинить  толерантність  українців? Він поставив  чітку мету:  знищити  не лише Українську  державу, а й  українську  націю!  Нашу делікатність  москаль оцінює як слабкість – не інакше! Запобігання  перед звіром  нічого не дасть! Зрештою, амністія для ворогів України – не тільки аморальна, а й злочинна!

        Нинішній  московська навала на українські землі – це доказ  агонії кадебістської влади  на чолі з  Путіним у  Російській Федерації. Спроби відновити  «імперію зло і брехні» без застосування зброї  зазнали невдачі. Хто нині згадує  про Співдружність  Незалежних Держав»? До речі, Україна  не  була  її  повноправним членом, тому й не  могла  очолювати це  мертвонароджене  формування. Кремлівські  реваншисти вже не згадують  про Митний Союз, до якого  так настирливо втягували Україну, протидіючи її вступу до Європейського Союзу. А Євразійського  Союзу наче  й не проектували – згадки про нього ніби  корова язиком злизала!

        Напад  путінської  Росії  на  незалежну Україну  потряс цілий світ. Як виявляється, міжнародне право перестало бути регулятором міждержавних  відносин: Україна, яка передала власну сучасну зброю гарантові  своєї цілості й  безпеки, зазнала військового нападу саме від нього. Звідси – тривоги  за непередбаченість у  міжнародній  політиці! Проте непередбаченість стосується перспективи, бо безпосередні наслідки путінської авантюри очевидні.

        Чого хотіти від кадебістського вишколенця, який  розпочав  боротьбу за найвищу посаду в державі з погрози «мочить в сортире» борців за свободу чеченського народу? У перекладі з кримінального жаргону «мочить» означає  знищувати. Якщо в часи Другої світової війни москалям була потрібна лише перемога незалежно від людських  втрат, то  таку саму  зневагу життя своїх громадян проявив нинішній режим, «визволяючи» мирних заручників, захоплених кавказькими бойовиками.     

        Тепер Путін після аншлюсу  українського Криму  поставив саме існування  російського народу під  гамлетівське питання: «Бути чи не бути?» Треба зазначити, що з погляду  економічного від анексії півострова Росія отримала  лише проблеми!

        Московське кадебістське керівництво не позбулося заяложених ілюзій імперської політики, в основі якої  «внушение народу мысли о его особенности, великости, богоизбранности» (Володимир Дубровський). Москаль буде годувати злидні, але тішитися тим, що російське керівництво може не лише перетворити в  «ядерный тепел»  наймогутнішу сучасну державу  США, а й  знищити цілу планету. Парадокс у тому, що  москаль не хоче поглянути на глобус  і задуматись якою буде (і чи буде?)  Росія завтра.  Хіба випадково  один з варіантів збереження  москалів, як  рудименту  чисельної етнічної спільноти, передбачає створення  їхніх  островів  у  чужому євразійському  морі?

       Проте  путінська камарилья  живе за логікою доконаних фактів без їх моральної  і правової оцінки. Відірвали від незалежної  Молдови  Наддістрянщину – і досі через своїх пахолків пробують шантажувати керівництво суверенної держави. Те саме з Абхазією і Південною Осетією. Сподіваються, що так само буде з анексованим українським  Кримом. Росію, мовляв, мають  поважати в цілому світі. Вона має диктувати свою волю, бо інші держави залежать від її нафти, газу, а ще в її руках – найпотужніша  сучасна зброя!

        Згаданий В.Дубровський  розкриває найголовнішу  інтригу нинішньої світової політики: «Доля не просто України, але й, без перебільшення, всієї нашої  цивілізації залежить тепер  від відповіді на запитання: «Хотят ли русские войны»? Іншими  словами, якою буде  реакція більшості (або, точніше, більшості  активного населення) Росії на нову дилему: благополучне (безнапасне! – О.Г.) сите  життя або імперська експансія? Ці дві ціни тепер увійшли в суперечність, очевидно, назавжди. Чому ж віддадуть перевагу росіяни  та їхні вожді?» Сьогоднішня Росія, як вважає цитований автор, нагадує колос на нафтових (додам: і газових) вишках.

          Що далі? – так звучить сакраментальне питання, що стосується майбутнього не лише Путіна, а й майбутнього Російської Федерації. Кадебістський полковник  нагадує захланного Саддама Хусейна, який майже чверть  століття тому  захопив  Кувейт, скориставшись військовою перевагою,  і проголосив його частиною своєї  держави. Проти анексії виступила коаліція розвинених держав. Доля іракського диктатора відома! Проти Путіна звинувачень набагато більше, ніж  висунуто проти Саддама Хусейна, як і проти сербського  реваншиста Слободана Мілошовича.

        Однак не треба забувати, що становище в Російській Федерації значно відрізняється від  того, що було в Іраку  й  на теренах  південнослов’янських  земель. Путін  сподівається на  «чисто російську» реакцію своїх підданих, які завше  відгукнуться на  агресивну мобілізацію й  будуть терпеливо переносити всі злигодні  життя в  постійній напрузі. Так було  за часів  «імперії зла і брехні», коли  громадянам втокмачували, що  вони змушені жити в «капіталістичному оточенні», тому мусять миритися з  постійними «тимчасовими злигоднями». Людям  показували  на різні симптоми світової комуністичної революції, яка похоронить капіталізм  як «людиноненависницьку систему», а тоді всі трудящі заживуть щасливо. Путінська бандократія  підмінила  ідею світової революції  приємнішою для населення імперською експансією.

       Дослідники  доходять про три можливі реальні наслідки  з  нинішньої політики  Путіна для Росії.

        Перший       наслідок випливає з того, що в Росії  у  муках  народжується прототип  середнього класу. У країнах, які належать до західної цивілізації, середній клас фактично визначає  розвиток  суспільства. Проте на постсовєтському  просторі  економічні (і водночас  політичні)  важелі захопили скоробагатьки в особі олігархів. Нема сумніву, що  боротьба середнього класу  й олігархів неминуча. Путін, як і  правителі  інших євразійських держав, втілює інтереси олігархів, а їхні інтереси  лише посилюють суспільне протистояння. Якщо спробувати виявити підспудні рушії останніх подій в Україні, то доведеться визнати, що в українській столиці розпочалася завершальна війна  між Майданом вільних людей  і  проросійськими (антиукраїнськими) мільярдерами й мільйонерами, які організувалися в окупаційну компрадорсько-сімейну бандоолігархію.

       Усунення від  президентства  в  Україні  ставленика московського  кадебістського керівництва особи з кримінальним минулим Януковича було шоком для Путіна, що, безумовно, прискорило російську  агресію проти нашої держави.

       Путін боїться, що приклад Майдану надихатиме громадян його держави, які незадоволені  сваволею  олігархів. Проте  в Росії  незадоволення може вилитися не  в цивілізований український Майдан, а у дикий  російський бунт, що не визнає жодних пересторог, змітаючи ненависний режим. Зниження життєвих  стандартів  обурить насамперед середній клас, тому  Путін ризикує втрачати популярність прискореними темпами.

         Другий наслідок  зумовлений психологією загарбника. Можливий перебіг подій прогнозує А.Кочетков: «Поначалу перевозбужденые вставали с колен, молили Путина «вернуть Крым», потом – Юг и Юго-Восток Украины, сегодня – всю Украину, завтра – Прибалтику и Польшу. Легионы «диванных воителей»  уже мочат сапоги в Ла-Манше. Если Владимир Владимирович притормозит экспансию русского мира, то неудовлетворенный совдеповский реваншизм не утихнет сам по себе. Он выплеснет внутри России, столичном мегаполисе». Інакше кажучи, розкручений маховик ескалації  імперського божевілля  потрясе Російську Федерацію, як  рудимент «імперії зла  і брехні», розпочнеться другий етап розпаду мультинаціональної держави. Насамперед  посиляться міжетнічні  й міжконфесійні конфлікти, імпульс яким може дати Кавказ. Чого чекати? А.Кочетков пише: «И тогда неудержимо посыплются и раскатятся, как бусинки по полу, уже все субъекты федерации, нанизанные на гнилую административно-коррупционную нить. Не вериться? Ведь и СССР казался незыблемым».

       Нарешті, третій наслідок – це  можлива східна реакція на західну експансію Путіна. Чи не захоче Японія  повернути  Курильські острови? Чи не нагадають Москві про  всі кривди народи Центральної Азії, бо ж їхні бойовики почали повертатися з Афганістану? Найбільше посилить боротьбу Казахстан, на північні області якої  вже  чверть століття претендує Москва. На повен голос заговорить Китай, який  спостерігає  за  російською безгосподарністю  на широких  євразійських просторах.

       Чи не вагомі аргументи  на те, щоб вважати Путіна  останнім диктатором  відродженої  більшовиками в 1917 році  імперії, рудимент  якої  утримався  після розпаду СССР? Захланний кадебіст  зі шкіри лізе, щоб  відновити  «світову  імперію», а логічно веде до поділу  Російської Федерації на дрібні держави і  околичні території, що увійдуть до потужних  сусідніх  держав. Чи не таке історичне призначення самодержця  Путіна! Звернемося до слів відомого американського журналіста  Томаса Фрідмана: «Теперішня поведінка Путіна вказує на те. що він є найбільшою загрозою для Росії і, звичайно  ж, для  України Шлях, який він вибрав, веде  Росію до поганого кінця».

        Мабуть, розпочалася завершальна фаза протистояння чи зудару на широких євразійських просторах двох цивілізацій, одну з яких втілює Московський  улус, заснований на  традиціях Алтин-Орди, а іншу – європейські народи, які дотримуються традиційних християнських цінностей. Азіатська (російська, російсько-православна) цивілізація не має майбутнього, а перемога європейської (західної) цивілізації  кується сьогодні  на  теренах України! 

                                                                                   Олег Гринів, професор,

                                                                                                м.Львів.

Источник: Народний Рух України

  Обсудить новость на Форуме