13:00 14.05.2014 | Все новости раздела "Народный Рух Украины"
Професор Олег Гринів: ПЕРЕДСМЕРТНІ КОРЧІ ІМПЕРІЇ З ГЕОРГІЇВСЬКОЮ БИНДОЮ
13 травня 2014
Якщо підходити абстрактно, то можемо погодитися з таким висновком Андрія Окари: «Главная борьба в Украине сейчас – вокруг люмпенства/нелюмпенства, вокруг разных моделей человека и человечества в целом, вокруг разных смыслов бытия и существования». Щоправда, перед цим московський автор твердив: «Поэтому главная борьба в Украине – вовсе не по поводу Бандеры, Сталина, Януковича, Путина, Дня Победы или русского языка, как иногда кажется». Безапеляційність? Безумовно. Навіщо заперечувати таке очевидне? Звісно, можемо і в цьому визнати рацію вченому, що причини головної боротьби приховані, а тут йдеться лише про її поверхневі прояви. Водночас маємо зазначити, що в таких феноменах проявляється прихована суть, а вона відтворює передсмертні корчі рокованої імперії Алтин-Орди, з якої походить Московський улус Івана Калити, Російська імперія Петра І, Совєтський Союз Йосифа Сталіна, Російська Федерація Владіміра Путіна.
Імперія з георгіївською биндою відчуває свій кінець. Останній самодержавець Путін – свідчення її передсмертних корчів. Чи не цим передчуттям зумовлений його цинізм? Синдром потопельника! Ось чому вважаю, що трактувати нинішню агресію путінської Москви проти України, як «глобальную, тотальную, беспощадную войну ЛЮМПЕНОВ И НЕЛЮМПЕНОВ», не доречно. Хочемо чи не хочемо, а доведеться визнати: розпочата війна на українських землях – це перше зіткнення цивілізацій на Європейському континенті, цивілізації російської (євразійської) і європейської (західної). В українському степу ще раз зударилася цивілізація, яку втілюють нащадки азіатських, ординських, московських здобичників, з одного боку, і нащадки українських хліборобів і козаків, з іншого.
Наша найбільша національна трагедія – в тому, що козаки підходили до москвинів з європейською міркою і вважали їх за православних християн, хоч насправді тамтешні ординці не були (і не є до нашого часу!) ні європейцями, ні православними християнами. Це — не вигадки якихось москвофобів! Прочитаймо опус ідеолога путінської партії Александра Дугіна «Шестая колонна», яким він недавно «ощасливив» читачів – і не буде жодних заперечень. Хто сумнівається – хай проаналізує виступи чинного московського патріарха! Що в них християнського? Лише згадки імені нашого Спасителя, а більш нічого! Російська православна церква не турбується про спасіння своєї пастви, а догоджає нинішній кадебістській владі, що реанімує ідеологему «Москва – третій Рим, а четвертого не буде!» У людиноненависницьких настановах патріарха Кирилла химерне поєднання релігійної риторики й агресивної ординської геополітики!
Історія дала українцям трагічний урок – і наш обов’язок: допомогти європейцям, щоб вони зрозуміли протилежність цивілізаційних цінностей європейських народів і ординських цінностей росіян. Кого не дивують заяви Владіміра Путіна, Дмитрія Медведєва, Сергея Лаврова, Віталія Чуркіна? Сподівання на дипломатичне, політичне, мирне розв’язання нинішнього міжцивілізаційного конфлікту на українському Південному Сході – марні! Не дурімо самі себе, від чого застерігав Великий Поет. Ще раз перечитаймо «Шестую колонну» Дугіна! Зрештою, Путін відверто заявив, що проектований ним Євразійський Союз, до якого, спираючись на окупаційну компрадорсько-сімейну бандоолігархію на чолі з Януковичем, втягував нашу державу, докорінно протилежний Європейському Союзові, позаяк перше об’єднання ґрунтується начебто на засадах моралі, а друге – на праві. Право має чіткі критерії, а критерії моралі в азіатському середовищу визначає старший. Чи не братня любов до України спонукала Москву продавати нашій державі газ за цінами, які не обґрунтовані економічно, але повністю залежать від покірністю українського державного керівництва кремлівським кадебістам? Про яку мораль йдеться після московської агресії проти Грузії й України, а також підтримки антинародних режимів на різних континентах? Яку мораль втілюють бандити, яких московська пропаганда прозиває «народными ополченцами», ховаючись при збройних нападах на українських правоохоронців за спинами жінок?
Чого дивуватися? Більшовизм, як найжорстокіша форма московського комунізму, не міг існувати без каральних органів, з яких вийшов кадебістський підполковник Путін, а засновники комунізму К.Маркс і Ф.Енгельс ще на початку своєї діяльності закарбували своє ставлення до моралі: «Комуністи взагалі не проповідують жодної моралі... Вони не виставляють людям моральної вимоги: любіть один одного, не будьте егоїстами і т. ін. Вони, навпаки, чудово знають, що і егоїзм, і самовідданість є за певних умов неодмінною формою самоствердження індивідів». Як знаємо, лідер більшовизму Ленін довів такі настанови для ідеологічного безглуздя, а нинішній кремлівський самодержавець захоплено згадує виховну роботу в навчальних закладах, в яких вишколювали кадебістів.
До речі, А.Дугін не приховує, що путінська Росія перебуває «в условиях военного времени (Украина)», але цим не обмежується, натякаючи на можливість інших «сетевых войн», хоч, мабуть, для зрозумілості (?) не пояснює, про що йдеться. Чи не таку «сетевую войну», без жодних правил, розпочала Росія проти України, мобілізувавши терористів та інших імпортованих і тубільних злочинців? Якщо хтось заперечить, що Дугін не належить до російської політичної еліти, а його квазінаукові вправи не мають практичного значення, то не маємо права не зважати на те, що він – ідеолог путінської партії, панівної партії в Російській Федерації. У такому разі його божевільні ідеї мають чітку мету! Без погодження з Путіним такої бредні не опублікують! Дугін пише те, що задумав Путін!
Використання на урочистостях 9 травня георгіївських бинд не варто недооцінювати! Зважмо, хто виходить з ними на святкові заходи і в яких регіонах. Задумаймось, чому навіть у Білорусі й Казахстані відмовилися від використання цих успадкованих від царських часів кольорів. Чому їх причепили активісти різних антиукраїнських сил, починаючи від неприхованих українофобів до лукавих активістів Партії регіонів? Рекомендований цією партією кандидат у Президенти України Добкін фактично зігнорував національні (державні) кольори на користь російських імперіалістичних! Чи не підстава для правових висновків у Міністерстві юстиції України й Центральній виборчій комісії не лише щодо цього кандидата, а й діяльності партії, яка його висунула на посаду очільника держави!
Ще раз наголошу: путінська війна проти України – це початок війни проти європейської, західної цивілізації, до якої прагне повернутися український народ після проголошення незалежності! Дугін не приховує, що той, хто підтримує західну цивілізацію – це «фундаментальный враг», який протидіє «процессу духовного возвращения (!- О.Г.) на Родину, к русской сути, к нашим стокам, к русской судьбе». Він ремствує, що нині російська цивілізація «еще не вполне русская», але має стати «русским миром». А який шлях до цього? Чи не через вже згадані «сетевые войны»? Чи не перетворяються ці «сетевые войны» в Третю світову війну? Чи не тому путінське керівництво так схопилося за георгіївські бинди, які в роки Другої світової війни розпочав використовувати генерал А. Власов, організатор «Русской освободительной армии», що воювала разом з гітлерівськими військами проти СССР, а потім утвердив Сталін у різних бойових нагородах?
Відкинемо якісь застереження і подивимось правді у вічі, а вона жорстока: Дугін ідеологічно обґрунтовує неминучість Третьої світової війни, бо лише так можна забезпечити утвердження «російської цивілізації», поборовши цивілізацію західну!
Західні теревені про дипломатичне розв’язання «української кризи» наївні, засвідчують незнання суті російського імперіалізму, особливо його кадебістського різновиду, реанімованого Путіним. Дугін пише про радикальну конфронтацію між Росією, з одного боку, і США й начебто «залежними від них країнами НАТО», – з іншого. Навіжений ідеолог російського «євразійства» намагається вийти з логічних суперечностей між двома цивілізаціями, бо не може не визнати того, що суб’єкти конфронтації мають щось спільне, як начебто «демократичні суспільства» з капіталістичною ринковою економікою й переважно ліберальною ідеологією. Така ідеологія визнає індивідуалізм, громадянське суспільство, свободу слова, переміщень, совісті, права людини тощо.
У тому-то заковика, що про таку спільність можна говорити досить умовно. Ще в дев’ятнадцятому столітті російські ідеологи глорифікували колективізм своєї людності на противагу європейському індивідуалізмові. Саме в цьому треба шукати причини суперечностей між українцями й москалями в побуті. Їх обґрунтував історик Микола Костомаров, батько якого був московським поміщиком, а мати походила з українських кріпаків. Чи може вчорашній колгоспник, спадкоємець російських общинних традицій, жити в громадянському суспільстві? Вже це не залишає жодних аргументів на користь дугінського твердження. Про свободу слова й права людини вже стільки написано, що нема чого спростовувати маячню ідеолога «Единой России»! Яка може бути свобода совісті в державі, в якій церковні ієрархи не приховують своєї служби в кадебістських органах?
Як самозаперечення дугінської вигадки можемо згадати його критику представників так званої «шостої колони» в Росії, які «разделяют принципы торгового строя, либерализма, индивидуализма, глобализма и т.д.»; «являются противниками русской самобытной идентичности, «особого пути» России, не считают ее суверенитет и цивилизационную уникальность ценностью (скорее, напротив, видят в них препятствие для прогресса и модернизации)». Традиційно «особым путем» російські ідеологи вважали існування общини, а ще православний цезаропапізм, навіть доходили до химерної ідеї про «богообраність» свого народу. Прочитаєш книгу Н.Бердяєва «Судьбы России» -- за голову берешся: начебто традиційна московська богохульна лайка засвідчує побожність народу!
Пробуючи обґрунтувати неминучість зудару Росії із Заходом, Дугін наголошує, що «для точного определения природы этой конфронтации пригодна только и исключительно геополитика, рассматривающая мировую историю как планетарную дуэль цивилизации Моря (Запад) и цивилизации Суши(сердечная земля, Heartland, Россия), то есть как Великую Войну Континентов». Ідеолога московського реваншизму не хвилює те, що десь половина кордонів Російської Федерації пов’язана з океанами. Навіщо ускладнювати «теоретичні висновки»? Прорік, а інші --- хай сприймають без жодних застережень.
Спрощення, аж випирає! Насамперед логічно виникають питання: до якої цивілізації, приміром, належать мусульманські країни, адже вони дедалі більше будуть впливати на світовий розвиток? до якої цивілізації треба зачислити Китай, Індію, Бразилію, з якими Москва прагне якихось особливих взаємин на майбутнє? Мабуть, їх доцільно зачислити до цивілізації Моря. У такому разі народи цих великих держав протистоять російській (євразійській) цивілізації. До речі, Дугін «забув» про мусульманські етноси в Російській Федерації!
Кадебістський реваншизм розрахований на певну категорію громадян. Їх називають ватниками. Ось як характеризує таких істот Олена Шарговська: «Собирательный образ русского патриотического быдла. Любит тоталитарную власть (Путина,Сталина), подчинение и все русское. Ненавидит США и все нерусское. Святой праздник для ватника – 9 мая, на который ватник любит напиться и заявить «деды воевали». Патриотичен, безволен и непроходимо туп».
Отож, звернемося до історії «Дня Перемоги», спекуляцій навколо нього. Прихильники «батька народів», напевно, не знають, що саме Сталін скасував «День Победы» як державне свято через три роки після закінчення так званої «Великої Вітчизняної війни». На перший погляд, лукавство: адже здобута велика перемога! Однак колишній семінарист на високому державному троні був змушений зважати на жахливі наслідки війни. Майже жодна сім’я не мала підстав для радості. Чи могла радіти вдова з повною хатою дітей, які тижнями не бачили хліба? Як почувалися сироти, залишені без батьків? А ще величезна кількість інвалідів, які пересувалися на візочках!
Лише через двадцять років після закінчення війни партійний лідер Брежнєв відновив державне святкування «Дня Победы». Чому? «Імперія зла і брехні» не мала чим похвалитися: настали часи «застою»! Як виявилося, переможена Німеччина встала з воєнних руїн, а переможний Совєтський Союз потрапив у смугу тотальної кризи. Коли нема хліба, треба підкинути галасливі ідеї. Так з’явилася нібито написана Брежнєвим «Малая земля», яка мала надихати безправних робітників і закріпачених селян на трудові подвиги. На заводах і фабриках трударі працювали «И за того парня», цебто мали виконувати норми за юнака, який загинув у роки війни.
Після розпаду СССР вчорашні компартійні номенклатурними у незалежних державах на постсовєтському просторі намагалися залишити від покійної імперії, що тільки можна. Такі потуги найбільше були вигідні Москві, яка докладала зусиль, щоб не допустити відчуження народів колишніх «союзних республік», плекала мрії про відновлення втрачених зв’язків.
За президентства Єльцина Москва ще зберігала позірність цивілізованості у відносинах з так званим «близьким зарубіжжям», хоч сам термін суперечив здоровому глузду. Чому для України далекий Таджикистан належить до «близького зарубіжжя», а сусідні Польща, Угорщина, Румунія – до далекого? Та Москва завше мала свою логіку.
З остаточною реанімацією кадебістського режиму в Росії витягнули із закамарків історії сталінські міфи про так звану «Велику Вітчизняну війну», а з ними царські і сталінські георгіївські бинди. Чого дивуватися? Путінізм – це найагресивніша форма московського імперіалізму, який без жодного застереження успадкував царського двоголового орла й мелодію совєтського гімну. Все, що підживляє імперську пам’ять, кадебісти беруть на озброєння, щоб оступачити ще більше «совка», якого тепер, про що вже йшлось, частіше називають ватником. До згаданої його характеристики О.Шарговська додає: «Человек, «катающий вату»,-- не выполняющий обещания, или просто порожняковый тип. Как правило, ватники – люди с большим самомнением, важные и очень занятые, но при этом ничего не делают, а если и делают (очень редко), то безрезультатно». Після цього авторка застерігає, що з такими ліпше не мати жодних справ, не давати їм своїх телефонів і ніколи не позичати грошей. Саме такі воюють нині проти нашої держави в Донбасі. Вони не хочуть знати жодних пересторог, ні на гріш не цінують людського життя, чужої гідності.
Ватник не хоче працювати, а завше і скрізь зазіхає на плоди чужої праці, що ще раз підтверджує докорінну відмінність українців і москалів. Проте Дугін дивиться інакше на нашу людність, щоб підтвердити свій «висновок» про конфронтацію двох світових цивілізацій як закон геополітики. Він пише:»Украинская драма наглядно иллюстирует этот закон геополитики: в этой стране геополитическая граница проходит ровно посередине – на Юго-Востоке и Крыму народ наделен ярко выраженой евразийской, сухопутной, пророссийской идентичностью, на Западе и отчасти в Центре – проамериканской, атлантической». Хіба не парадокс? Крим – біля моря, але ближчий до цивілізації Суші, а Галичина і Волинь - навпаки! Чи не спростування квазітеоретичних, печерно-ідеологічних відсебиць московського українофоба, який не спроможний звести кінця з кінцем? Мушу додати, що в опусі під назвою «Основы геополитики» Дугін намагався підійти інакше до геополітичної характеристики нашої держави, поділивши українську територію на кілька «зон». Безумовно, найбільше отрути бризнув на ненависну українофобам Галичину.
Майже сім десятиліть минуло після закінчення Другої світової війни, яку в Совєтському Союзі називали «Великою Вітчизняною війною», а її сталінська концепція не подолана. Нині така концепція особливо шкідлива, бо вона ставить під сумнів натуральний розпад «імперії зла ці брехні», що начебто була вітчизною для народів, які тепер створили свої незалежні держави. Відзначення на компартійно-совєтських засадах «Дня Победы» із символічною стрічкою царської Росії суперечить праву націй на самовизначення, відповідає загарбницьким зазіханням кремлівського кадебістського керівництва, яке відчуває невпевненість у своєму майбутньому. Його ідеолог Дугін все-таки передбачає можливість того, що «Россия резко ослабнет и войдет в полосу испытаний, чего, впрочем, исключить нельзя». Нарешті дійшов хоч якогось глузду!
Підстави для такого побоювання очевидні. Російські дослідники стривожені тим, що їхня країна увіходить не просто в «смугу випроб», як пише Дугін, а в тотальну кризу.
Майбутнє російського етносу дуже проблематичне: статистика фіксує різке зменшення народжуваності при високій смертності. Широкі простори Сибіру й Далекого Сходу оголюються, чим, безумовно, скористається перенаселений Китай, якого кадебістська Москва вважає за свого друга. Чи довго триватиме така дружба? Нема сумніву: воєнного конфлікту між Китаєм, який виходить на перше місце в світі за економічною потужністю, і драглою Росією не уникнути -- це очевидне не лише для фахівця з футурології. Треба зважити, що статистичне збільшення кількості етнічних росіян (москалів) у Російській Федерації за рахунок інших етносів дійшло до критичної межі. Настане час, коли вони, москалі, перетворяться в етнічну меншину в багатонаціональній державі.
Загарбання українського Криму підірвало довіру до російського керівництва не лише серед західних діячів, а й серед тих, кого Кремль ще вважає за своїх надійних союзників. Хіба випадково білоруське і казахстанське керівництво відмовилося від використання георгіївської бинди у «День Победы»? Агресивна політика кадебістського керівництва обурює поневолену кримськотатарську людність, яка не змириться з новою хвилею геноциду. Треба зважити, що в сусідній Туреччині нащадків кримських татарів налічується кілька мільйонів. Серйозні політики знають, що жартувати в таких випадках не варто!
Попри різні перепони в самій Російській Федерації поступово набирає сили середній клас, а він не може розвиватися без стабільності, яка не сумісна з постійною напругою у відносинах із сусідніми державами. Водночас підвищується етнічна свідомість ще слабкої еліти народів, які поневолила ще царська влада. Чи захоче вона терпіти брутальний диктат Москви? Це – питання часу!
Не варто недооцінювати підвищення ролі «ісламського чинника» в Російській Федерації, особливо на Північному Кавказі, де активізується антиімперська боротьба. Московська пропаганда замовчує реальний стан, але так довго тривати не може.
Цивілізований народ не може жити минулим. Стрімкий світовий розвиток спрямований у майбутнє, а воно не асоціюється з царськими георгіївськими биндами.
Олег Гринів, професор, м.Львів
Обсудить новость на Форуме