16:00 22.04.2014 | Все новости раздела "Народный Рух Украины"
Професор Олег ГРИНІВ: РОЗПАД «ІМПЕРІЇ ЗЛА» БЕЗ ПОКАРАННЯ ЗЛА
20 квітня 2014
Гидко, не гидко, а жити доведеться так, як дозволить шпана, в тих умовах, які вона визначить. І не лише росіянам, не лише українцям, а всьому світу. Європі доведеться пристосуватися до цього дуже скоро.
Дмитро Шушарін
З розпадом Совєтського Союзу припинилася сорокарічна «холодна війна», яка не раз і не два погрожувала перетворитися в криваву м’ясорубку з використанням найжахливіших засобів знищення. Фактично закінчилася історія двополюсного світу -- і здавалося, що люди можуть зажити спокійно, бо над їхніми головами вже не висить дамоклів меч чи зловісний атомний гриб.
Хто не радів тоді епохальним змінам! Керівництво США втішалося перемогою, яка здобута такою ціною, адже підстав для Третьої світової війни нема, а заокеанська наддержава не тільки здобула лаври переможця – відтепер її почали вважати монопольним розпорядником на планеті. Не менше підстав для задоволення мала Німеччина: вона об’єдналася без жодного пострілу і посіла панівне місце на континенті. Народи колишньої так званої «світової соціалістичної системи» скинули московське компартійне ярмо і змогли самі розпоряджатися своєю долею, переорієнтувалися на Європейський Союз і НАТО, як оборонний союз демократичних держав. Нарешті, на широких просторах СССР, яку називали неофіційно «імперією зла і брехні», виникло п’ятнадцять незалежних держав – і всі вони, навіть Росія, заявили про прагнення до цивілізованого життя.
Начебто жодних підстав для тривоги! Створений російськими більшовиками «союз нерушимый» зміг протриматися лише сім десятиріч, що становить приблизно середню тривалість життя людини.
Ніхто не передчував небезпеки, хоч вона проявилася вже наприкінці 1991 року, коли єльцинське керівництво постсовєтської Російської Федерації нав’язало міждержавний договір, за яким вчорашні «союзні республіки» втягувалися в наддержавне формування під назвою «Співдружність Незалежних Держав», маючи на меті зберегти залежність молодих суверенних держав від постсовєтської Росії.
Як з’ясувалося, надії кремлівських зверхників не оправдалися. Незадоволені вайлуватим Єльциним московські імперіалісти не задовольнялися тим, що СНД дихає на ладан – вони прагнули повністю підпорядкувати колишні «союзні республіки» Москві. Найбільше не подобалося те, що «братня» Україна магнетує не до «старшого брата» з двоголовим орлом, а намагається повернутися на магістраль західної (європейської) цивілізації, з якої вона була насильно вирвана 1654 року, після мілітарного союзу республіканської Гетьманщини із деспотичною Московією, коли остання перетворила дружбу «православних народів» у дике колоніальне ярмо для «братів»-українців.
Постсовєтський період ще раз підтвердив відому історичну істину: демократизація Росії не можлива – у ній почало реанімуватися традиційне самодержавство. Справа полегшувалася тим, що після закінчення «холодної війни» не був підірваний фундамент «імперії зла і брехні», бо світова громадськість не розуміла небезпеки від більшовицького монстра, який проник у всі сфери суспільного життя, нашпигувавши їх прихованими «сексотами». Інакше кажучи, заколиханий «легкою перемогою» західний цивілізований світ пропустив найголовніше: не ліквідував КГБ з його численною агентурою, як опору компартійної номенклатури й захисника тоталітарних порядків. Такої самої помилки допустилися керівники вчорашніх «союзних республік» і колишньої «світової соціалістичної системи». Отож, захоплення кадебістським полковником Путіним державного керма в постсовєтській Росії – це логічна реакція на непроведену «декадебізацію» на євразійському просторі. Уявімо на мить постнацистську Німеччину без ліквідації гестапо і заборони гітлерівської партії!
Які наслідки «кадебістської реанімації» на кремлівському Олімпі? Відразу треба зазначити, що вони не обмежуються територією Російської Федерації, в якій утвердився автократичний кадебістський режим. Слід наголосити, що пантократор Путін прагне відновити втрачену велич Російської імперії, піднести її на рівень світової потуги, якою був Совєтський Союз до натурального розпаду наприкінці 1991 року. Щоб здійснити такий амбітний план, раніше Москва намагалася на повну силу використовувати «газовий зашморг». Спочатку впливові західні державці начебто не бачили ігнорації норм міжнародного права кремлівським кадебістським керівництвом, яке докладає зусиль, щоб пригальмувати неминучий розпад Російської Федерації, як рудименту «імперії зла і брехні», і навіть прагне відновити СССР у колишніх кордонах.
Чи можна було запобігти поверненню до влади в Москві кадебістської команди, перешкодити агресивним зазіханням керівництва Російської Федерації, яка узурпувала права спадкоємиці Совєтського Союзу, перенісши його борги на сусідні держави, насамперед на Україну? Звісно! Історія знає подібний прецедент: це - Нюрнберзький судовий процес над верховодами нацистської Німеччини. Однак цього не сталося! Лише недавно міжнародне співтовариство прирівняло злочини більшовизму до злочинів нацизму.
Проте «Нюрнберг – 2» так і не відбувся!Західні держави недооцінили небезпеки, яка пов’язана з «кадебістською реанімацією» на території рудименту обкарнаної євразійської імперії. Слід підкреслити, що вже так звана путінська політики «м’якої сили» не лише загрожувала Україні й іншим державам на постсовєтському просторі, а й заявляла про реванш у глобальному масштабі. Звідси – доконечність Міжнародного суду над КПСС за злочини тоталітарного режиму, без якого про нормальний розвиток у цілому світі не може бути мови! Якби такий суд відбувся вчасно, «кадебістська реанімація» в Росії була б не можлива, а в Україні не перемогла б окупаційна компрадорсько-сімейна бандоолігархія із найбільш совєтизованого, криміналізованого, змосковщеного регіону.
Якщо йдеться про міжнародно-правові підстави для такого суду, то доцільно звернутися до статті 6 Статуту Міжнародного Військового Трибуналу, під яку підпадають злочини режиму, який існував у нашій державці упродовж кількох років. Не може не тривожити те, що кримінальні елементи Партії регіонів, що сформувалися в антиукраїнському середовищі, цинічно зневажають елементарні вимоги не лише моралі, а й права. В одній упряжі з олігархічними «регіоналістами» діє Комуністична партія України, як регіональний рудимент імперської Комуністичної партії Совєтського Союзу. Якщо міжнародне співтовариство прирівняло більшовизм до нацизму, то логічний висновок: ставлення до більшовицької (московсько-комуністичної) партії має бути таке саме, як і до націонал-соціалістичної партії в повоєнній Німеччині.
Названий Статут передбачає відповідальність за злочини проти людяності, до яких відносить вбивства, винищення, поневолення, заслання й інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до війни чи під час війни, переслідування з політичних, расових чи релігійних мотивів. У нинішній Україні йдеться насамперед про геноцид українців, що проявився у трьох голодоморах, знищенні українського селянства і національної інтелігенції, репресії проти нашої національної Церкви, злочини енкаведистів у перші дні війни в тюрмах. Зрештою, ці злочини тривали до останнього часу, бо окупаційна компрадорсько-сімейна бандоолігархія докладала зусиль, щоб фальсифікувати причини й наслідки панування своїх ідейних попередників-українофобів. Заперечення на міжнародній арені В. Януковичем очевидного факту, що голодомор був геноцидом українського народу, – переконливий доказ того, як непокаране зло повертається, адже національна політика Партії регіонів та її союзниці Компартії України мало чим відрізнялася й відрізняється від антиукраїнської політики колишньої КПСС.
На більшовицьке керівництво можна повністю перенести характеристику, яку дав німецьким нацистам обвинувач від СССР на Нюрнберзькому процесі Р. Руденко. Він зазначив: «Тільки знахабнілі демагоги можуть стверджувати, що німецькі фашисти, які ліквідували всі демократичні свободи народу і замінили їх концтаборами, які запровадили рабську працю на заводах і фабриках та відновили кріпосницькі порядки в селах Німеччини й окупованих ними країнах, є захисниками інтересів робітників і селян». Російські більшовики так само знецінили демократичні свободи інших народів, а борців за національні права кидали в концтабори. Нав’язані селянам колгоспні порядки мало чим відрізнялися від кріпосницьких порядків у царській Росії.
Міжнародний Військовий Трибунал, створений після закінчення Другої світової війни, мав на меті не тільки покарати, як наголошено в його обвинувальному висновку, «керівний склад гітлерівської партії, котрий був мозком, хребтом і рушійною силою цієї партії, без якого гітлерівські змовники не змогли б реалізувати свої злочинні плани», а й закласти основи для притягнення до відповідальності за аналогічні злочинні дії в майбутньому. Саме за цим Статутом мали відповісти перед Судом Народів керівники колишнього Совєтського Союзу, а також колоніальної Української ССР, що було б запобіжним заходом проти реанімації злочинної практики, антилюдських порядків, які запровадили В.Путін у Російській Федерації, А.Лукашенко в Білорусі та В.Янукович в Україні.
Проте справа не лише в особистій відповідальності компартійного керівництва, адже більшість злочинців на час розпаду СССР уже пішла із життя на землі й зайняла місця в пекельних казанах із гарячою смолою. Йдеться про осуд більшовицької терористичної практики, яка не визнає жодних законів, поставивши над ними політичну доцільність та інтереси цинічної бандократії, в нашій країні – егоїстичні інтереси окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігарії.
Звісно, Міжнародний суд над КПСС за злочини тоталітарного режиму має ґрунтуватися на міжнародному праві. Аматорство в цій справі, як підтвердили затії на початку дев’ятдесятих років минулого століття, лише компрометує саму ідею відновлення історичної справедливості. Насамперед треба провести широку роз’яснювальну роботу про злочини більшовиків перед українським народом, починаючи від жорстокого знищення героїв Крут і закінчуючи злочинами, пов’язаними з трагедією на Чорнобильській АЕС ім. В. І. Леніна.
У нинішніх українських реаліях ініціатором такого суду має виступити найвище державне керівництво, патріотична громадськість. Як підтвердили події останніх років, спадкоємці традицій компартійної номенклатури вдаються до мімікрії. Хіба випадково виник тандем галасливої Комуністичної партії України, що претендує на монопольний «захист трудящих», з бандоолігархічною Партією регіонів? Ні! Обидві партії - спадкоємиці антиукраїнської політики більшовиків!
Безумовно, не обійтися без координації роботи з патріотичними силами інших колишніх союзних республік і навіть з урядами як, приміром, у державах Балтії, що були окуповані Москвою.
Без Міжнародного суду над КПСС Україна не зможе вийти на шлях цивілізаційного розвитку, українська нація не зможе реалізувати свого духовного й інтелектуального потенціалу, а населення буде приречене на жалюгідне існування, постійні загрози з боку непрогнозованого керівництва Російської Федерації, яке не хоче дотримуватися засад міжнародного права. Як підтверджують політичні реалії, малоросійська компартія в Україні повністю перейшла на антиукраїнські позиції, фактично створила коаліцію з Партією регіонів, як партією російських націоналістів, що підтвердила діяльність її нардепів у парламенті після ганебної втечі Януковича з України до Російської Федерації.
Спільна антиукраїнська позиція олігархічної Партії регіонів і начебто антибуржуазної Комуністичної партії України не випадкова. Ще наприкінці 50-х років теоретик українського націоналізму Степан Бандера передбачав: «Можливість творення другого московського фронту проти національно-визвольних змагань уярмлених народів має поважні завдатки і її треба враховувати у плянах розгортання революції. Цей другий московський фронт виступив би під антикомуністичними гаслами, але проти самостійницьких змагань, був би так само агресивно-імперіялістичний, як большевизм. Коли з цього боку буде накинена національно-визвольним рухам боротьба, тоді треба її прийняти і боротися на два фронти».
Звісно, шість десятиліть тому, мабуть, ніхто не допускав можливості більшовицького реваншу, бо нацизм після Нюрнберзького процесу не повернувся до влади. Проте більшовизм проявив дивовижну гнучкість після того, коли компартійна номенклатура уникла відповідальності за злочини свого керівництва. У Російській Федерації тамтешні компартійці поставили два основні завдання: реставрацію більшовицького соціалізму і реанімацію колишньої «імперії зла і брехні». У програмі КПРФ наголошено: «Стратегическая цель партии – построение в России обновленного социализма, социализма ХХІ века». Треба зазначити, що компартійці в сусідній державі лукавлять. Хіба не зрозуміло, що більшовицький експеримент перебудови світу на марксистсько-ленінських засадах зазнав повного краху на широких просторах Європи, Азії, Латинської Америки (на Кубі) й Африки (в Ефіопії)? Те, що будують китайські компартійці, має дуже мало спільного з більшовицьким, сталінським соціалізмом. Лише безсоромні ошуканці можуть заявляти, що «современная эпоха представляет собой переход от капитализма к социализму», а «происшедшая в СССР и в ряде других стран реставрация капитализма означает временное отступление социализма».
Чого хотіти від глорифікаторів найбільшого ката ХХ століття Й.Сталіна? У програмі КПРФ зазначено, що в СССР «ускоренными темпами прошла коллективизация сельского хозяйства». Про сталінський голодомор жодної згадки! Так само компартійні ідеологи «забули» про переворот на чолі з ДКНС у серпні 1991 року. Нічого дивного! Адже трудящі маси, про які завше «турбувалися» більшовики, не підтримала хунти яструбів з тремтячими руками, не стали на захист більшовицького соціалізму! Чи не спростування тези про «перехід від капіталізму до соціалізму», як суть сучасної епохи?
А ще не менше російських компартійців тривожить доля «русского народа». Вони заявляють: «Сегодня русские стали самым разделенным народом на планете. Идет откровенный геноцид великой нации. Численность русских уменьшается. Уничтожаются исторически сложившиеся культура и язык».
Треба визнати рацію авторам компартійної програми. За роки путінського правління в Російській Федерації пияцтво й куріння серед населення збільшилося на 20 відсотків, а причащання героїном – у 10 разів. Розчароване в комуністичних ідеях молоде покоління не знаходить компенсації в концепції «особого русского (российского) пути», який протиставляють західній цивілізації. Якщо КПРФ заявляє про «откровенный геноцид» москалів, як етнічної спільноти, то треба виявити його причини. Про них писали сумлінні московські вчені. На першому місці – печерна агресивна суть московського імперіалізму! Саме тому «русские стали самым крупным разделенным народом на планете»! Загарбники могли переконатися, що завойовані ними народи перебувають на вищому рівні цивілізаційного розвитку, ніж вони, московські культуртрегери. Чи не тому москалі покидали гнізда своїх предків і їхали, як писав поет, «на ловлю счастья и чинов» у підкорені краї на все готове? Як повідомляла в своїй публічній сповіді донька одного із вчорашніх російських кадебістів, їхня сім’я поселилася в львівську квартиру, на кухні якої ще не захолола їжа. На її запитання про хазяїв батько не відповів.
Зрештою, московські комуністи не мають кого звинувачувати в геноциді власного народу, адже державної влади їм не накинули чужинці, а вибрали самі їхні громадяни. Про деякі причини зменшення «чисельности руських» вже йшлося – вони в самому російському середовищі. Культурне й мовне зубожіння російської людності – факт очевидний, та не варто шукати офірного цапа за кордоном! Бачили очі, що купували, бачили громадяни, кого обирали!
Проте КПРФ не переоцінила позицій вчорашнього компартійного керівництва, а намагається дотримуватися їх надалі, що засвідчують такі положення програми: «Партия борется за единство, целостность и независимость Отечества, за воссоединение (? – О.Г.) братского Союза советских народов, благополучие и безопасность, нравственность и физическое здоровье граждан». Далі вже все уточнено: «КПРФ будет всячески содействовать осознанию широкими слоями трудового народа их интересов, определяющей роли рабочего человека в спасении Родины, в повороте страны на путь прогрессивного развития. Непременное условие достижения этих целей – повышение политической активности трудящихся, вовлечение их в общенациональное движение за возрождение социализма, за свободу и целостность России, за восстановление Союзного государства».
Чи треба коментарів? Хіба не зрозуміло, що «Союз советских народов» - це те саме, що «Союзное государство»!
З аналогічних позицій слід підходити до діяльності малоросійських компартійців. У їхній програмі зазначено: «Главными целями Компартии Украины, как последовательно оппозиционной буржуазному режиму политической силы, были и остаются завоевание власти трудящихся, построение в Украине социализма, восстановление союза братских народов, объединение их в едином социалистическом союзном государстве». Написано відверто й цинічно: не треба експертизи, щоб дійти висновку, що Компартія України бореться за відновлення СССР, цебто домагається знищення Української держави. Отож, мета малоросійських комуністів суперечить чинній Конституції – і така антидержавна партія не може бути зареєстрована як легальна. Чому ж тоді їй відкрили дорогу до парламенту? Щоб з парламентської трибуни плюгавити нашу державу й боротися за її знищення?
Як імперсько-московська політична партія КПУ фактично орієнтується на сталінську практику, що засвідчує таке програмне положення: «Уроком должно послужить и то, что в 1960-1980-е годы не были приняты достаточные меры для пресечения подрывной деятельности империалистических государств и их агентуры в СССР. Недооценивалась опасность буржуазного, особенно украинского, национализма». Бредня – інакше не сказати! Олесь Гончар записав у «Щоденниках» висловлювання компартійного ідеолога за часів Щербицького, відомого українофоба Маланчука [Мільмана]: « Зважте, що Україна – це не Білорусь… У нас якісь речі треба було довести до абсурду…» Як відомо, цей ідеологічний цербер скрізь шукав «українського буржуазного націоналізму»! Письменник згадує, що другим секретарем республіканської організації призначили Соколова, хоч він «держиморда й дуб, але зате «русский» дуб», усунувши з цієї посади українця. «Враження таке,- уболіває Олесь Гончар,- що взято ще крутіший курс на зруйнування нації. На нищення культури».
Хіба випадково ще перед розпадом «імперії зла і брехні» українська мова, що опинилася перед загрозою повного знищення, була визнана державною? Проте керівництво малоросійської КПУ ще реакційніше, ніж компартійна номенклатура за часів лиховісного Щербицького: воно критикує «национал-экстемистские силы, совершившие в августе 1991 года переворот, который открыл путь к развалу Советского Союза и возврата капитализма». На противагу російським компартійцям, які захищають інтереси свого народу, малоросійські компартійці постійно демонструють печерний інтернаціоналізм у марксистсько-ленінському дусі, скрізь винюхують «український буржуазний націоналізм». У їхній програмі читаємо: «В качестве идеологического стержня и «национальной идеи» обществу навязывается украинский буржуазный национализм, извращенный на антикоомунизме и антисоветизме фашистського толка, русофобии и других формах ксенофоби».
Проти русофобии малоросійські компартійці виступають, а про українофобію в постосоветській Україні навіть не заїкаються. Чого хотіти? Адже лідер КПУ П.Симоненко постійно і з особливим цинізмом демонструє зневагу до української мови, як державної в Україні, виступає за відновлення фактично колоніальної залежності України від путінської Росії! У своєму інтернаціоналізмі доморощені компартійці перевершили навіть своїх наставників з КПРФ. Зюгановці на перше місце ставлять інтереси не росіян, а русских, цебто їх насамперед турбує становище національної спільноти, яка фактично панує в Російській Федерації, що насправді функціонує як унітарна держава, в якій національні утворення прирівняні до русских областей. Програма КПРФ закінчується гаслом: «Девиз КПРФ – «Россия, труд, народовластие, социализм!» Отож, для зюгановців найбільшу цінність має їхня держава. Малоросійські компартійні пахолки надалі визнають заяложене марксо-енгельсівське гасло, якого вже не дотримуються в Москві: «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!»
Проте треба зазначити, що про якусь самостійність КПУ говорити годі. Вона входить до єдиної партії, в якій роль першої скрипки належить зюгановцям. До цього висновку спонукає таке програмне положення: «КПРФ является членом Союза коммунистический партий – Коммунистической партии Советского Союза (СКП-КПСС), считает его укрепление важнейшим политическим условием воссоздания на добровольной основе Союзного госудварства и на этой базе образование единой Коммунистической партии».
Які висновки? По-перше, малоросійська КПУ фактично погодилася на самоліквідацію і злиття в єдиній компартії, яка колись називалася КПСС. По-друге, програма і діяльність названої політичної партії суперечить чинній Конституції України, що дає підстави для невизнання її легітимності в нашій державі.
Треба наголосити, що реанімація компартій у колишніх «союзних республіках» СССР й активізація підтримуваних Москвою політичних партій, які домагаються реставрації «імперії зла і брехні», змушують повернутися до питання про проведення Міжнародного суду над КПСС за злочини тоталітарного режиму. Такий суд – гарантія миру, безпеки і стабільності в світі, запорука свободи народів колишнього СССР. Лише на підставі його рішення можна стверджувати про закінчення «холодної війни», яку розв’язала найвища компартійна номенклатура СССР проти всього людства, а сама КПСС, яка ґрунтувалася на ідеології московського імперіалізму в комуністичній фразеологічній обгортці, буде визнана злочинною організацією разом з її каральними формаціями на кшталт ВЧК – ОДПУ – НКВС – КДБ. До речі, у Зверненні 2 «Деякі додаткові вимоги до Німеччини, до німецького народу» Головнокомандувачі окупаційних збройних сил США, СССР, Великобританії й Франції зазначали: «Німецька націонал-соціалістична партія (НСДАП) цим повністю й остаточно ліквідовується й оголошується поза законом». Чи не прецедент для заборони діяльності Комуністичної партії Совєтського Союзу (КПСС), оскільки міжнародне співтовариство прирівняло більшовизм до нацизму!
Вже називалися злочини компартійної номенклатури проти людяності. Однак йдеться також про злочини проти миру й воєнні злочини. Не маємо права не звернути уваги на те, що держави–переможиці в Другій світовій війні вчинили лукаво, бо на вимогу сталінського керівництва СССР судили гітлерівське керівництво лише за злочини, вчинені після 22 червня 1941 року. Таким чином СССР намагався уникнути згадки про те, що до вибуху Другої світової війни спричинилися два тоталітарні режими – сталінський і гітлерівський, які були пов’язані змовою про поділ сфер впливу наприкінці тридцятих років минулого століття.
Окрім того, не слід забувати, що більшовицьке керівництво діяло за традиціями злочинної зграї, починаючи з 1917 року. Виявлення всіх його злочинів дає змогу не лише осудити більшовицьку практику, а й похоронити ідеологію, в якій традиційні ідеї московського імперіалізму злютовані з марксизмом. Після цього діяльність компартій на постсовєтському просторі втратить будь-які правові основи і має бути заборонена.
Рішення Міжнародного Суду будуть стосуватися також спадкоємців КПСС, якими в Російській Федерації є путінська «Единая Россия», зюгановська Комуністична партія Російської Федерації й Ліберально-демократична партія Жириновського, що не має нічого спільного ні з лібералізмом, ні з демократизмом. Аналогічно мають розв’язуватися питання щодо аналогічних структур в інших незалежних державах на євразійському просторі.
Нема сумніву, що міжнародне співтовариство має розробити новий Статут Міжнародного Суду над КПСС, бо йдеться про злочини, які набагато тяжчі, ніж злочини гітлерівських верховодів. Насамперед треба дати міжнародно-правову оцінку організованому більшовицьким керівництвом Великому Голодомору 1932-1933 років на українських землях як геноциду українського народу, чого не хоче визнавати путінське керівництво Російської Федерації. Як вже зазначалося, московський пахолок Янукович на посаді Президента України розпочав свою діяльність на міжнародній арені з того, що на догоду своїм кремлівським хазяям голослівно заперечив суть Великого Голодомору як геноциду українського народу.
Водночас вимагає чіткого міжнародно-правового з’ясування проблема міжнародного тероризму. Московське кадебістське керівництво трактувало як терористів борців за національне визволення поневолених народів. Як спадкоємці більшовицьких імперіалістів, постсовєтські імперіалісти й надалі ллють найбільше бруду на голови борців за визволення України з-під московського поневолення. Відсутність правдивої інформації за кордоном про українську національно-визвольну боротьбу не дає змоги підійти критично до московських фальшивок нашої національної історії. Так було і в минулі століття.
У минулі часи в боротьбі проти українців об’єдналася царська влада з цареславними клерикал-імперіалістами. Щоб одурманити православну паству, московські клерикали проголосили анафему великому гетьманові Іванові Мазепі, як борцеві за визволення Україну з-під зверхності безбожного царя-сифілітика Петра І.
На користь українофобів те, що чужинцям не просто розібратися у засадничих положеннях українсько-московських відносин, адже азіатська спадкоємиця Алтин-Орди привласнила цілий період нашої історії. Чи не тому прихильники Москви в інших європейських країнах навіть висловлюють сумнів у окремішності українського народу? Проте правда пробиває дорогу крізь нетрі московського дурману. Європейський парламентар Павел Залевські дорікає нинішнім симпатикам московських агресорів: «Німці мають знати, що український народ є відмінний від російського. Більше того, цей народ є старшим за російський. Він має давнішу історію, значно багатшу культуру, ніж російський народ. І цього німці не знають, адже України довго не було на карті. Очевидно, що, мабуть, потрібен культурний та історичний наступ на Німеччину. Потрібно доносити інформацію про історію України до німецької публіки». Не варто ігнорувати того, що наші споконвічні вороги не гребують підкупами і залученням чужинців до шпигунської діяльності.
Останні події, пов’язані із збройною агресією Москви проти України диктують доконечність переоцінки ставлення до нашої державної інформації за кордоном. Чи відомо на Заході, що під час Другої світової війни загинуло більше 7 млн. українців, а майже 2,4 млн наших краян було вивезено в Німеччину на каторжні роботи? Звісно, в інших державах не знають про те, що українські націоналісти не співпрацювали з німецькими нацистами, чим грішили московські більшовики аж до 22 червня 1941 року. Чи можна вважати німецьким колаборантом лідера українських націоналістів Степана Бандеру, який на початку липня 1941 року був заарештований гестапо й до вересня 1944 року перебував у німецьких тюрмах і концтаборах? У німецькому концтаборі в Освенцімі загинули його брати Олександр і Василь.
Не підтримувало німецьких окупантів командування Української Повстанської Армії, яка була створена восени 1942 року. «УПА постала на Поліссі й Волині насамперед для оборони населення перед німецьким терором та для оборони перед большевицькими партизанами, які від зими 1942-43 [pp.] наступали з білоруських лісів, грабуючи населення та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії» (М.Прокоп, Є.Штендера).
Совєтська пропаганда намагалася демонізувати боротьбу українських повстанців, перекрутити її справжню суть, що зумовлене певними причинами. По-перше, без жодної допомоги з-за кордону окремі підрозділи УПА діяли аж до 1956 року. Окупаційна совєтська влада не могла зламати волі українських повстанців. Такого не знала національно-визвольна боротьба в цінших країнах. УПА не капітулювала ні перед німецькими, ні перед московсько-совєтськими окупантами, а також перед іншими комуністичними режимами. По-друге, УПА не допустила виконання наказу за підписом Л.Берії та Г. Жукова від 22 червня 1944 року про виселення з рідних земель усіх українців, які з вини бездарного совєтського командування потрапили під німецьку окупацію, чинила перешкоди енкавеесівським підрозділам, які виселяли українську людність із західних областей. По-третє, в місцях позбавлення волі українські повстанці не припиняли боротьби, організовувалися в боротьбі проти гулагівського начальства, що вимусило компартійне керівництво СССР докорінно змінити ставлення до політичних в’язнів, припинити використання кримінальних злочинців для терору у концтаборах. Спадкоємці більшовицьких поневолювачів не можуть позбутися страху при згадці про українських повстанців, яких традиційно називають бандерівцями. Саме тому вони пробують знеславити українську національно-визвольну боротьбу та її учасників. У цьому одностайні малоросійські компартійці й проросійські агенти з розбитої Партії регіонів, які нині проявляють солідарність з московськими терористами, що закинені на територію нашої держави.
Міжнародний Військовий Трибунал мав на меті не лише притягти до відповідальності керівників нацистської партії за вчинені ними злочини. Він, як вже зазначалося, заклав міжнародно-правові основи для покарання за аналогічні злочини в майбутньому. На таких основах ґрунтується Статут Організації Об’єднаних Націй, який підписала 26 червня 1945 року в Сан-Франциско 51 нація, в тому числі й Україна. Названий міжнародно-правовий документ починається урочистою декларацією: «Ми, народи Об’єднаних Націй, сповнені рішучістю зберегти майбутні покоління від бича війни, яка двічі упродовж періоду, рівному тривалості людського життя, завдавала людству страждання, що не піддаються описанню, заявляємо, що ми твердо віримо в основні права людини, в людську гідність і в цінність людської особи, в рівність прав чоловіків і жінок, а також у рівність прав великих і малих народів…».
Як підтверджують останні події, вишколенці ударного загону КПСС під назвою КДБ, які утвердилися при державному кермі в Російській Федерації, зневажають засади повоєнної безпеки, що встановилася на планеті, поставили людство на грань нової світової війни. Небезпека посилюється ще й тим, що Російська Федерація посіла місце постійного члена Ради Безпеки ООН, яке перейшло до неї від СССР, відверто спекулює на виняткових правах такого членства.
Аморальність позицій кадебістського кремлівського керівництва проявляється в його подвійних стандартах: з одного боку, воно підтримує реакційні режими, якщо вони проводять їхню політику, в боротьбі проти власного народу, а з іншого боку, намагається нав’язати ярлик терористів борцям проти московських поневолювачів і їхніх сателітів. Така політика злочинна, але вона не обмежена територіально і, як і за часів «імперії зла і брехні», стосується території цілої планети. Ще раз треба наголосити: така політика стала можлива лише тому, що після закінчення «холодної війни» не осуджена діяльність КПСС як тоталітарно-імперської організації, а її реанімовані спадкоємці відчувають безвідповідальність.
Висновок очевидний: через два десятиліття після закінчення «холодної війни» перед цивілізованим світом постало питання про проведення Міжнародного Суду КПСС за злочини совєтського тоталітарного режиму, щоб запобігти розгортанню Третьої світової війни, яку путінські реваншисти вже фактично розпочали на постсовєтського просторі, загарбавши частини територій суверенних держав Молдови, Грузії й України. Кремль випробовує терористичні методи ведення бойових дій, хоч формально приєдналося до боротьби проти світового тероризму.
Московських агресорів надихає безкарність своїх попередників за тяжкі злочини. Як вже зазначалося, більшовицький режим вчинив злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності, які набагато тяжчі від вчинених гітлерівським нацистським режимом.
Злочини проти миру органічно випливають з химерної тези про революційну перебудову світу на марксистсько-ленінських засадах. Визнавши право націй на самовизначення аж до утворення незалежних держав, більшовицьке керівництво втягало своїх сателітів у різні союзи і закінчило відновленням колишньої Російської імперії під назвою СССР.
Боротьба за світове панування й недостатність економічного та військового потенціалів спонукали більшовицьке керівництво до укладення з нацистською Німеччиною «Пакту Ріббентропа-Молотова» з відповідними секретними додатками про розподіл сфер впливу, внаслідок чого Москва поневолила держави Балтії (Литву, Латвію й Естонію), Західну Україну й Західну Білорусію.
Сприятлива повоєнна ситуація допомогла більшовицькому керівництву СССР нав’язати аналогічні маріонеткові тоталітарні режими окупованим європейським народам. Агресивні плани Кремля спричинилися до тривалої «холодної війни» в світі, що лягла тягарем на народні маси, захисниками яких демагогічно називали себе московські більшовики та їхні союзники. Водночас «холодна війна» поєднувалася з локальними війнами проти народів, які прагнули визволитися з-під московського поневолення. Такими були насамперед московські воєнні дії проти угорського народу в 1956 році, агресія Москви та її сателітів проти чехів і словаків у 1968 році й совєтська кривава десятилітня війна проти волелюбного народу Афганістану. Упродовж десяти років московсько-більшовицькі окупанти вели неоголошену війну проти українських національно-визвольних сил на чолі з Українською Головною Визвольною Радою, як найвищим державним органом повсталого народу.
Щоб здійснити химерні плани, спрямовані на створення світової комуністичної імперії під зверхністю Кремля, більшовицьке керівництво сформувало свою міжнародну агентуру під назвою Комуністичного Інтернаціоналу, підтримувало жорстокі тоталітарні режими комуністичної орієнтації, нав’язувало народам інших країн партизанські, терористичні війни.
Воєнні злочини супроводжують весь сімдесятирічний період більшовицького панування. Проте свого апогею вони досягли в роки Другої світової війни, особливо на поневолених українських землях. Уже в перші дні війни більшовицьке керівництво почало масові вбивства політичних в’язнів у катівнях. Відступаючи, червоні війська мордували арештованих. Були факти розпинання в тюрмах живих людей, розтинів черева у вагітних жінок і звірства над плодом, масові скидання живих людей у соляні шахти й масові розстріли невинних людей без суду й слідства.
Під час відступу більшовицькі головорізи вдавалися до спустошення української території, що не було оправдано воєнними потребами. Знищували не тільки фабрики й заводи, а й заклади культури, освіти, охорони здоров’я тощо. Після повернення окупанти продовжували геноцид українців, посилаючи їх нерідко без жодної зброї і захисних засобів на передову лінію фронту, що призводило до необґрунтованих значних людських втрат. Було заплановане виселення до Сибіру усіх українців, які перебували під німецькою окупацією. Населення потерпало від непосильних податків, що призвело до третього голодомору на українських землях (1946-1947 рр.). Поневолювачі застосовували нелюдські засоби мордування до осіб, яких підозрювали в підтримці повстанців. Фактично керівництво СССР вело неоголошену війну проти народів окупованих країн, чинило такі злочини, в яких само звинувачувало гітлерівських окупантів.
Більшовицькі злочини проти людяності безпрецедентні. Відразу після захоплення державної влади більшовицьке керівництво сформувало для позасудової розправи чекістські органи з необмеженими повноваженнями. Як основна опора компартійної номенклатури, вони існували аж до розпаду СССР, змінюючи лише назву: Всеросійська надзвичайна комісія – Державне політичне управління – Об’єднане державне політичне управління – Народний комісаріат внутрішніх справ – Міністерство державної безпеки – Комітет державної безпеки. Окрім того, для боротьби проти інакшедумців сталінське керівництво створило спеціальний каральний інститут «особого совещания», який існував від 1934 до 195З рр., який навіть не було передбачено на конституційному рівні. Притягнені до судової відповідальності громадяни були позбавлені елементарних прав на захист, хоч їх засуджували на тривалі терміни позбавлення волі і навіть на кару смерті.
Національна політика більшовицької партії відтворювала відверту ксенофобію московського імперіалізму. За сімдесят років було знищено майже 50 малих народів. У роки війни окупаційна влада депортувала цілі народи, ліквідувавши їхні формальні автономії.
Найбільших втрат за часів більшовицького тоталітарного режиму зазнав український народ. Від формально суверенної Української ССР Москва відірвала значні етнічні території, на яких українці не мали елементарних національно-культурних прав і були записані русскими. Як наслідок такої асиміляції українців й інших неросійських народів у СССР швидкими темпами зростала кількість москалів: у 1923 р. вони налічували 51,5 млн. осіб, а в 1989 р. – вже 145 млн. осіб, збільшившись майже в три рази. До речі, після розпаду СССР число москалів (русских) почало різко зменшуватися: у 2010 р. їх налічувалося 133 мільйони, а в самій Російській Федерації – 111 млн. осіб попри статистичне збільшення коштом інших народів, насамперед тамтешніх етнічних українців.
Щоб знищити український народ, влада вдавалася до найжорстокіших способів, аж до голодоморів (1921-1922, 1932-1933, 1246-1947 рр.). В обезлюднені українські села організовано перевозили москалів із самої Росії, що змінювало національний склад України. Водночас нашу людність масово виселяли з рідних земель у холодні райони Сибіру, прирікаючи їх на неминучу смерть. Московське керівництво, совєтське і постсовєтське, заперечувало і заперечує більшовицький геноцид українців у СССР, щоб уникнути відповідальності за тяжкі злочини проти людяності.
Московсько-більшовицькі окупанти знищували духовність українського народу. Було ліквідовано Українську Автокефальну Православну Церкву й Українську Греко-Католицьку Церкву, а вірян підпорядкованj Московському Патріархатові, який сприяв утвердженню тоталітарного безбожницького режиму й москалізації українського населення. Зазнавала постійних переслідувань національно свідома інтелігенція. Відстаювання законних прав української мови й культури компартійне керівництво прирівнювало до антидержавних злочинів. Звідси - два висновки: по-перше, доконечність реукраїнізації (повернення до рідної мови і культури) мільйонів змоскалізованих українців, на що спрямований державний статус української мови; по-друге, недопущення реваншу спадкоємців вчорашніх колонізаторів, які вимагають утвердження російської мови як другої державної в Україні.
Нарешті, треба зазначити, що жорстокі репресії більшовицького (компартійного) керівництва особливо посилилися в постсталінський період. Противників імперіалістично-більшовицької політики не лише кидали в тюрми: до них застосовували найновіші методи психічного впливу.
Злочинна діяльність більшовицького (компартійного) керівництва РКП(б) – ВКП(б) – КПСС нічим не відрізнялася, а в ряді випадків за своєю тяжкістю перевищувала злочинну діяльність нацистської партії в Німеччині, що вимагає судового процесу на засадах Статуту Міжнародного Військового Трибуналу. Без такого суду московсько-більшовицька агентура має можливість реанімуватися під різними назвами. Нині вона згрупувалася насамперед у Партії регіонів і Комуністичній партії України, які проводять антидержавну політику, що підтвердила безпосередня участь їхніх членів на боці московських окупантів і малоросійських сепаратистів, а не лише провокаційні виступи з парламентської трибуни.
Правовий аналіз програмних цілей і діяльності Партії регіонів і Комуністичної партії України засвідчує, що вони грубо порушують чинне законодавство. У статті 37 нашої Конституції встановлено: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються».
Юрист Г.Маляр на основі цієї конституційної статті виділила вісім позицій, за якими діяльність політичної партії може бути заборонена. Водночас правник звертає увагу на прецедент заборони діяльності КПУ 30 серпня 1991 року на підставі Указу Голови Верховної Ради України П.Кравчука. Через 10 років така заборона була визнана неконституційною, оскільки була порушена законна процедура. Г.Маляр пояснює: «Також Конституційний Суд України тоді зазначив, що Комуністична партія України, яка була зареєстрована 22 липня 1991 року саме як об’єднання громадян, не є правонаступником КПРС і Компартії України у складі КПРС»,
Проте діяльність Компартії України після рішення Конституційного Суду України від 27 грудня 2001 р. (№ 20-рп/2001) дає змогу для іншої оцінки діяльності цієї партії. На наш погляд, доречно підтримати позицію політолога Т.Березовця, який зазначає: «Того, що Партія регіонів робила в Україні останні 4 роки, фактично дестабілізувала ситуацію в Україні, достатньо для того, щоб заборонити діяльність цієї партії. Я звертався до Єфремова з вимогою виключити кримських сепаратистів з партії, проте реакції не було. Так само комуністи – вони досі ніяк не відреагували на агресію Росії в Криму. Має бути якась історична відповідальність». У засобах масової інформації було достатньо повідомлень, які викривають антидержавницьку політику названих партій, що суперечить чинній Конституції України.
Водночас на перше місце треба поставити Міжнародний Суд над КПСС як злочинною організацією. Це – не якась жадоба помсти: такий суд доконечний, як запорука свободи народів колишнього СССР, гарантія миру, безпеки й стабільності в світі, запобігання відновленню цієї злочинної організації в новій формі чи її спадкоємців під іншими назвами, що нині виступають як агентурні формування кадебістського керівництва Російської Федерації.
Олег Гринів, професор,
м. Львів.
Від редакції. Редакція може не поділяти повністю чи частково думок авторів.
Обсудить новость на Форуме