18:00 18.08.2014 | Все новости раздела "Народный Рух Украины"

Перезаснування держави на засадах західної цивілізації

17 серпня 2014

До 25-річчя заснування Народного Руху України

Олег Гринів,

професор,

м. Львів

Як незалежна держава Україна переживає особливий період своєї історії, адже йдеться про майбутнє не лише європейської держави, а й однієї з найбільших європейських націй. Треба зазначити, що проблеми, які переживає наша національна спільнота закорінені в тих часах, коли Україна переходила до державної самостійності. Наші політики завжди страждали від того, що не хотіли чи й не могли передбачити розвиток подій, спрощували їх розвиток, не розуміли небезпеки суперечностей, які призводили до трагічних наслідків.

Шукаючи виходу нашої держави з нинішнього трагічного становища, її очільник та інші керівники постійно повторюють тезу про доконечність державного перезавантаження. Якщо звернутися до змісту цього слова, то можемо судити, що йдеться про виконання двох завдань: по-перше, зміну функцій державних органів на різних рівнях, від центральних до низових, а по-друге, зміну взаємин між органами відповідно до їхніх нових повноважень.

Насправді Революція Гідності виступила з вимогою перезаснування держави. Отож, треба виходити з того, що заснування означає початок існування, будівництво чи творення на певній основі, то неодмінно доходимо висновку, що перезавантаження недостатньо. Майже чверть- столітній період нашого нинішнього державотворення підтвердив хибність його засадничих положень. Якщо відкинути лукавство, то доведеться визнати, що практично Україна не твориться як нова держава, держава українського народу, а утримується як уламок покійної «імперії зла і брехні», бо про відновлення імперської потуги вже не може бути мови. Інакше кажучи, в Україні після проголошення незалежності й надалі утримується совєтська влада, що не може обійтися без керівної ролі монопольної партії під різними назвами (народно-демократичної, об’єднаної соціал-демократичної, регіоналістської тощо), хоч насправді вони мають усі підстави претендувати на роль спадкоємців більшовицької партії.

Мусимо визнати, що після проголошення незалежності Україна не стала національною державою, державою українського народу, цебто програмне завдання Народного Руху України як масової громадсько-політичної організації невиконано.

Звісно, не варто заперечувати змін. Народний Рух України успішно справився із завданням боротьби проти окупаційного московського режиму. Навколо нього, як масово-політичної організації, об’єдналися антиімперські опозиційні сили. Спроби компартійної номенклатури протиставити нашому Рухові кишенькові формування на кшталт так званих «інтеррухів» зазнали невдачі.

На перших напівдемократичних виборах до парламенту третину місць здобули кандидати, яких підтримали рухівські організації. Панівна партія була паралізована. Завдяки активності рухівських депутатів парламент зміг схвалити Декларацію про державний суверенітет України, документ, значення якого ще не оцінено нашою громадськістю. Саме Декларація заклала основизаснуванняновоїдержави. Від неї відштовхується Акт проголошення незалежності України, який має важливе морально-політичне значення і водночас може оцінюватися як джерело нашого нинішнього суперечливого державотворення.

Акт не дав відповіді на основне питання державотворення. Проголошувалася якась непередбачена держава, начебто політичний бастард, держава якоїсь «несподіваної нації». Якщо держави Балтії відновлювали державність, яку притлумила совєтська окупація на початку Другої світової війни, то в Україні лише проголошували створення держави, хоч національна держава існувала в період національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Отож, виходило, що наш народ упродовж тисячолітньої історії був бездержавним. Щоправда, преамбула Акту нагадувала про багатовіковий досвід державотворення, але виникнення держави пов’язувала із кон’юнктурним зовнішнім чинником – поразкою заколотників у сусідній державі.

Коли йдеться про перезаснування держави, то треба наголосити, що нинішня незалежна Україна втілює тисячолітнє прагнення українського народу до незалежного державного життя, яке підтвердила наша Київська імперія Володимира Великого, Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, Галицько-Волинське королівстство Данила Галицького, Гетьманщина Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка й Івана Мазепи, соборної Української Народної Республіки 22 січня 1919 року, віковий феномен «держави в державі» від церковних братств, запорозького козацтва до просвітницьких і парамілітарних організацій у ХІХ –ХХ ст.ст., з яких вишли герої Легіону Українських Січових, Організації Українських Націоналістів. Воля нашого народу до незалежного державного існування упродовж цілого десятиліття вела на боротьбу незламних лицарів Української Повстанської Армії.

Запитаймо себе сьогодні: чи прагнули наші предки, щоб Україні приклеювали наличку «Единаястрана»? Як національно-демократична сила Народний Рух України має чітко заявити, що Україна – це державаукраїнськоїнації як найбільшого корінного народу на автохтонній землі, з єдиною державною українською мовою, держава, в якій гарантований національно-культурний розвиток усім національним меншинам і етнічним групам, забезпечені рівні умови співжиття без жодних переваг для будь-якої з них.

Процес національного державотворення не простий. Хто сприйматиме як українську державу, в якій навіть два обласні центри мають назви більшовицьких діячів, борців проти державного відродження нації? А що сказати про інші населені пункти? Приміром, Дніпродзержинськ, Кузнецовськ, Червоноармійськ… Коли називають райони (Ленінський, Кіровський, Куйбишевський тощо) в обласних центрах, в яких точаться бої, то нема сумніву, чому в них не було українського державотворення. А що вже говорити про патріотизм населення міст, у центрі яких досі стоять пам’ятники Ленінові? Чи варто заїкатися про якесь перезавантаження держави? А до перезаснування у них така далека дорога, як до Києва пішки!

Позиція Народного Руху України в цьому питанні не суперечить курсу нашої держави на європейську інтеграцію, адже країни Європейського Союзу ґрунтуються на національній основі й забезпечують всебічний розвиток державотворчої нації, що засвідчує політика двох найбільших європейських держав у мовній і культурній політиці. Французька держава на конституційному рівні захищає французьку мову, не допускає її засмічення чужомовними словами. Керівництво Німеччини не підтримує мультикультурного розвитку свого громадянства, спирається на традиційну німецьку культуру. Чи Україна має бути винятком?

Українська нація, наша мова мають ще більше підстав для захисту. Насамперед треба зважити, що українці – це постгеноцидна, постколоніальна, посттоталітарна нація. Геноцид українського народу визнаний на парламентському рівні. Саме як геноцид оцінено Великий Голодомор 1932-1933 років багатьма державами світу. Нема жодного сумніву, чому постсовєтське керівництво Російської Федерації заперечує геноцид українського народу за часів більшовицького тоталітаризму. Проголосивши Росію єдиним спадкоємицею СССР, воно має нести не лише моральну, а й правову і матеріальну відповідальність на державному рівні за знищені людські життя. Окрім того, чи може спадкоємиця держави-організатора геноциду українців диктувати відродженій Українській державі вимогу надати статус державної мові вчорашнього колонізатора, руками якого знищено не менше десяти мільйонів нашої людності. Оскільки московсько-більшовицький тоталітарний режим планував ліквідацію української нації, принижував її в усіх сферах суспільного життя, то треба зважити, що привілеї для мови колишнього колонізатора – це фактично продовження геноциду української нації під нашим національним прапором.

На таких патріотичних засадах народився Народний Рух України! Таких позицій дотримується українська національна інтелігенція! На такі позиції переходять широкі маси нашої людності, ставши під синьо-жовтий прапор Нації і Держави й червоно-чорний прапор Національної Революції!

Ще раз треба задуматися над питанням, чому нація прагне до незалежності? Мабуть, ніхто не сумнівається, що лише в самостійній державі нація спроможна облагородити свою землю на користь майбутніх поколінь і всього людства, проявити свої потенційні духовні сили, збагативши скарбницю людської культури, показати власний досвід організації духовного життя? Якби українці не втратили власної незалежної держави, то Московський улус монгольської Алтин-Орди не пришивав би до свого початку нашої Київської імперії, бо зв’язок між цим північним улусом і нашою імперією такий самий, як між Румунією і Римською імперією!

Якщо нинішнє державне керівництво перезавантажуватиме Україну як незалежну державу на ідеологемі «Однакраїна – Единаястрана», то наслідки цілком очевидні. Українці як державотворча нація в «Единойстране» будуть й надалі на рівні такої упослідженої етнічної (навіть не національної!) спільноти, як були упродовж трьох років панування окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії на чолі з московським васалом Януковичем.

Чи реальний такий поворіт нашого державного розвитку? Цілком! Зважмо, що в нинішньому парламенті нема послідовної національно-демократичної сили, якою завжди був і залишається Народний Рух України. Три провладні, парламентські сили не проявляють послідовної національної державотворчої політики. Розпочали з галасливого осуду антиукраїнського, антидержавного, антиконституційного так званого «закону К-К», а тепер самі підтримують його, підпорядкувавши стратегічні національні інтереси кон’юнктурним партійним інтересам. Як не дивно, але у такій політиці нема суттєвих відмінностей між ліберал-космополітами, соціал-космополітами і націонал-радикалами.

Треба зважити, що українська людність не змириться зі становищем упослідженої національної спільноти у своїй за назвою державі. Вона відчула національну гідність і не терпітиме панування антиукраїнської компрадорської олігархії на своїй землі, яку внутрішні окупанти неукраїнського походження перетворюють для нас на чужину. Які можуть бути наслідки? Нема сумніву: новийМайдан! Після Революції Гідності український народ заявить про свої права – і розпочне РеволюціюНаціональноїГідності. Як запобігти непрогнозованому розвиткові подій? Все залежить від влади, від того, чи вона забезпечить перезаснування держави як держави української нації, яка гарантує гідність представникам усіх національних меншин і етнічних груп на засадах міжнародного права.

Як незалежна держава Україна не може бути ні проросійською, ні малоросійською, ні космополітичною, як цього прагнуть нинішні олігархи, які загарбали власність українського народу незаконним, а нерідко кримінальним (!) способом. Народний Рух України має чітко заявити, що перезаснування нашої держави не можливе при пануванні чужої й компрадорської олігархії, а не нерідко -- бандоолігархії. Як незалежна держава українського народу Україна може існувати, лише спираючись на міцнегромадянськесуспільство. Хто сумнівається, що олігархи (а бандо- олігархи - і поготів!) зацікавлені в утвердженні такого суспільства? Якщо так, то вони не зацікавлені в європейській інтеграції нашої держави! Без ліквідації бандоолігархів як класу перспективи членства України в Європейському Союзі примарні!

Безумовно, перезаснування України як європейської держави ставить наше громадянством перед питанням перезаснування суспільного життя на засадах права. Звісно, такий перехід надзвичайно суперечливий. Значна частина нашої людності упродовж цілих століть була прив’язана до євразійської (російської) цивілізації, яка ґрунтується не на праві, а на силі, наказі старшого, на брехні, на грабежі поневоленого.

Проте українська людність жила в умовах європейської цивілізації до кінця вісімнадцятого століття, а українці Західного регіону, окрім Волині, -- аж до Другої світової війни.

Євразійська (російська) цивілізація показала свої хиби в двадцятому столітті. Тільки серед населення, для якого право не має жодної цінності, могла утвердитися партійна диктатура, що не дотримується навіть своїх законів. Як відомо, державне життя в СССР регулювалося партійними директивами, командами партійних керівників. Саме в цьому джерело зневаги закону, від якого нині страждають українці. До цього слід додати залежність суддів від державної адміністрації, яка формується за партійним принципом.

Цілком логічний висновок, що зміна чинного законодавства в наших умовах нічого не дасть, бо громадяни не знають поваги до права, яку треба прищеплювати ще в сім’ї, а відтак – у школі. Формальне вивчення основ правознавства тут не допоможе.

Аналогічно слід підходити до конституційних змін. Чи можуть щось дати змінені норми, коли населення не навчилося не то, що шанувати право, а шукає різних способів, щоб не виконати її? Спадщина компартійного тоталітарного режиму дається взнаки. За часів окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії правова система не просто знецінена, а знищена. Тут марно сподіватися на ефект від її часткового лагодження, бо доконечне перезаснування правової системи.

Втратив авторитет законодатний орган. Нічого випадкового в тому нема, адже парламент лише імітує законотворчу діяльність, бо проголосовані нормативні акти не впливають на суспільне і державне життя. У парламенті відсутня фаховість. Як відомо, в західних парламентах основна вага законотворення припадає на комітети, а на сесійні засідання виносять уже узгоджені в різних комітетах законопроекти. Наш парламент нагадує аматорський театр, в якому кожен депутат претендує на головну роль, а не турбується про юридичну досконалість закону. Як наслідок нерідко норми законів суперечать уже формально чинним.

Перезаснування держави не обмежується внутрішньодержавним життям, а переноситься і на міждержавнівідносини. Упродовж останнього чвертьстоліття керівництво України не поставило на належний міжнародно-правовий рівень відносини з Російською Федерацією. Керівники й інші офіційні особи двох держав відвідували одні одних, не дотримуючись відповідних дипломатичних протоколів. Яка причина? Вона в тому, що де-факто керівники сусідньої держави не визнавали України як повноцінного суб’єкта міжнародних відносин, про що відверто заявляв нинішній кадебістський висуванець на посаді президента Російської Федерації ще задовго до Революції Гідності. Хто бачив, щоб наших керівників у Москві приймали, шикуючи почесну військову варту і виконуючи наш Державний Славень? Без цього марно говорити про перезаснування держави, а перезавантаження нічого путнього не дасть.

Чи не тому в світі сприймали Україну як пасербицю Росії, а не повноправну державу, суб’єкт міжнародного права?

До такого сприйняття нашої держави чимало спричинилося наше державне керівництво, яке нагадувало переляканого хлопчика перед всесильним вітчимом з батогом.

Щоб перезаснувати державу, наше державне керівництво має нагадати кремлівським циніком про борги Російської Федерації як самопроголошеної спадкоємиці СССР перед Україною. Насамперед треба наголосити, що частка Української РСР як попередниці незалежної України становила в союзному майні 16, 38 відсотка. До речі, імперський Чорноморський флот становив лише 9 відсотків від всього союзного військово-морського флоту. Згідно з нормами міжнародного права Москва мала передати незалежній Україні майже ще таку саму кількість кораблів порівняно з тими, що були на Чорному морі. Як відбувся насправді «розподіл» кораблів, говорити годі – це нагадує примітивний фарс!

Нині українське керівництво зобов’язане нагадати Москві не лише про повернення нашої частки у колишньому союзному майні. Як самопроголошена спадкоємиця СССР нинішня Росія має спокутувати перед Україною свою вину за геноцид українського народу в часи тоталітарного більшовицького режиму. Зрештою, геноцид – це злочин, що не має терміну давності, тому слід нагадати Кремлю про геноцид українців у царській Росії. А чи не варто порушити питання про те, що за більшовицького режиму український народ був найбільшим репресованим народом!

Окрім того, спадкоємиця СССР має компенсувати Україні за варварську експлуатацію наших нафтових, газових та інших корисних копалин. Упродовж цілих повоєнних десятиліть нашим прикарпатським газом нагрівали Москву і Ленінград. Керівництво СССР ставилося до України як до окупованої території, а Російська Федерація -- самопроголошена спадкоємиця держави-окупанта. Назвалася грибом – лізь у борщ! Це – не тільки питання логіки, а й міжнародного права!

Як національно-державне об’єднання Народний Рух України не має права залишити ці питання без розгляду. Звісно, йдеться про міжнародно-правову відповідальність російського керівництва. Скептики можуть засумніватися в наших перспективах правових позвів з Росією, яка не визнає жодного права, сподіваючись лише на силу. Таким варто нагадати: де зараз світова імперія Чингизидів, а Москва – її улус? Скільки перестало існувати імперій після Другої світової війни! Хіба Російська Федерація може бути винятком!

Зрештою, Україна вимагає того, що було в неї вкрадено, – не більше!Тут не обійтись без Міжнародного Суду над КПСС за злочини тоталітарного режиму -- лише тоді буде закінчена «холодна війна», яку розпочало більшовицьке керівництво проти всього людства. Такий суд доконечний ще й тому, що цього вимагає справедливість, адже безкарність спровокувала московське кадебістське керівництво на нову «холодну війну», яку форсовано наближають до Третьої світової війни.

Як людиноненависницька ідеологія більшовизм має бути заборонений в Україні, народ якої найбільше постраждав від більшовицького геноциду. Так звана «Комуністична партія України» після розпаду СССР постійно підтверджує свою програмну мету, що передбачає знищення України як незалежної держави і знищення української нації. Безумовно, намагання поєднати перезаснування держави з існуванням надалі в ній уламку більшовицької партії – це вже поза межами глузду! Водночас треба зазначити, що з КПСС вийшли під назвою політичних партій різні бандитські формування, серед яких особливо відзначилася Партія регіонів. У нашій державі навіть була зареєстрована відверто українофобська «Партія політики Путіна» та інші інспіровані Кремлем групи. Вони також мають відповісти перед судом за свою злочинну діяльність.

Перезаснування держави неодмінно передбачає звільненняУкраїнивідмосковськогоклерикал-імперіалізму, який нині розмахує порваною онучею з написом «Русскиймир». Після проголошення незалежності українська православна людність має право на власну автокефальну Православну Церкву. Московська клерикал-імперіалістична креатура під назвою «Української Православної Церкви Московського патріархату» постійно підтверджує своє несприйняття України як незалежної держави. Останніми роками її клерикальна верхівка була беззастережно на боці окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії, жодного разу не осудила її злочинної діяльності, підтриманої кремлівським кадебістським керівництвом. Вибори керівником УПЦ МП прихильника московської клерикал-імперіалістичної політики переконують, що під назвою конфесії в нашій державі діє «п’ята колона» кадебістського кремлівського керівництва.

Сподівання на зміни в діяльності УПЦ МП марні. Звісно, належність до вірян цієї конфесії найвищого керівника нашої держави не може не турбувати. Дивно читати його слова про «самостійнуі незалежнувуправлінніУкраїнськуПравославнуЦеркву»(без додатку: Московськогопатріархату), адже московські клерикали формально визнають УПЦ МП як «самоуправляемуюс широкойавтономией», а це зовсім інше, ніж трактування у зверненні Президента до єпископів. Зрештою, навіть цю карикатурну «широкуюавтономию» московські клерикали планують незабаром поховати. Що ж виходить? В одній особі глава незалежної держави і парафіянин конфесії, яка не хоче визнавати цієї держави! Чи не парадокс?

Де ж вихід? Слово за Народним Рухом України як національно-демократичною партією, який має проявити ініціативу. Звісно, держава не має права втручатися у церковні справи, але в оболонці «Української Православної Церкви» насправді активно діє антидержавна політична організація, що заборонено чинною Конституцією України. Отож, висновок однозначний: заборона діяльності УПЦ МП як чужої клерикал-імперіалістичної креатури. Без цього не може бути створена в нашій державі автокефальна Православна Церква.

Слід нагадати, що в державах Європейського Союзу діяльність антидержавних організацій в конфесійній оболонці не допускається.

У чинній Конституції записано, що держава не визнає жодної ідеології. Справді західні держави не фіксують такої правової норми. Однак це не означає, що може існувати держава без ідеології, яка сформувалася стихійно упродовж її історичного розвитку. Держава без ідеології нагадує сліпця в густому лісі: він шукає виходу – і не може знайти: щокроку набиває лоб.

Ідеологіянашоїдержави має спрямовуватися на відродження не тільки національної, а й людської гідності. Саме так працював Народний Рух України, коли його духовним мотором був світлої пам’яті Михайло Горинь. Згадаймо «живу хвилю» від Львова до Києва до роковин Злуки Західно-Української Народної Республіки й Української Народної Республіки, Свято козацької слави, Конгрес національних меншин. У середині дев’яностих років така робота була занедбана. Причини очевидні. По-перше, з Народного Руху України вилонилося кілька партій, які звели свою політичну роботу, в основному, до виборення депутатських мандатів на чергових парламентських виборах. По-друге, до державного керівництва прийшли політичні сили, яким були чужі національні інтереси. Спочатку вони не знали того, яку державу треба будувати, а потім заперечили українську національну ідею, заявивши, що «національна ідея не спрацювала». По-третє, політичні партії, які почали рости як гриби після дощу, все підпорядкували не ідеологічним завданням, а фінансовим інтересам своїх олігархів.

Інтересам олігархів, як правило, чужим українським національним інтересам, нині підпорядковані засоби масової інформації. Нерідко вони зневажають не тільки нашу державу, а й українську державотворчу націю, не почуваючи за свої злочинні вибрики жодної правової відповідальності. Ще гірше те, що впливові телевізійні програми ведуть особи, які запрошені чужими олігархами. Нерідко в засобах масової інформації господарюють відверті вороги держави, що переконує в доконечності люстрації не лише доморощених чиновників.

Перебудовуючи роботу засобів масової інформації, доконечно звернути увагу, що після проголошення незалежності цілі регіони України зазнавали впливу антидержавної пропаганди, яку проводили підконтрольні антиукраїнським бандоолігархам засоби масової інформації. Водночас державне керівництво забувало про цілеспрямовану українську пропаганду за кордоном. Як правило, західний слухач і глядач дивився на нашу державу через ворожі московські засоби масової фальсифікації.

Чи достатньо в таких умовах говорити про ідеологічне перезавантаження нашої держави? Ні! Якщо ми повертаємося до західної цивілізації, то маємо зрозуміти, що таке повернення не можливе на євразійських цивілізаційних засадах. На противагу західній цивілізації євразійська (російська) цивілізація характеризується такими рисами: аморальність, культ сили, вищість наказу від закону, зневага людської гідності і праці, гультяйство, агресивність, прагнення зверхності, загарбання чужого, спонтанні сплески енергії проти щоденної копіткої праці, готовність до раптової мобілізації, показова релігійність аж до фанатизму. Такі якості властиві тій частині населення Донбасу, як регіонові рудиментарної «совєтизації», що ґрунтується на звироднілій пролетаризації, притлумленій національній свідомості, глорифікації кримінальної сваволі й зневазі елементарних засад моралі, перевазі регіонального над національним і національно-державним. Донбас – один із центрів експериментальних «совєтизованих» регіонів, яким нав’язували ідею вищості Москви як центра «нової цивілізації» на противагу «гнилому Заходу».

Якщо західна цивілізація має в почині середовище середньовічного ремісництва, то на українських землях вона була представлена, в основному, хліборобами. Як наслідок виробився відповідний стиль життя, який характеризують моральність, порядок, щоденна праця, прагнення до добробуту, незалежність від держави, відданість традиціям, пошанування права на противагу силі. На таких засадах з давніх-давен ґрунтувалося життя українських хліборобів, до якого наш народ прагне повернутися нині.

Гринів Олег Іванович

доктор філософських наук, професор

Львівський державний університет фізичної культури

професор кафедри гуманітарних дисциплін

«Перезаснування держави на засадах західної цивілізації»

Секція 1. Незалежність України – найбільше досягнення Руху:

здобутки і можливості

Дом. тел. : (044) 237 - 05-50

Моб.тел.: 050- 906-46-09; 096-280-73-31

Е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Источник: Народний Рух України