18:45 04.08.2015 | Все новости раздела "Народный Рух Украины"
На сході провокації сепаратистів не вщухають – Андрій Козицький
04 серпня 2015
Наш побратим Андрій Козицький захищає Україну під Донецьком. Нам він розповів про будні війни на сході України, яку він бачив на власні очі.
- Андрію, розкажіть чим ви займались до армії і як туди потрапили?
Працював на Львівській залізниці у пасажирській службі інженером. Прийшла повістка з військкомату, згодом 14 серпня 2014 року мене призвали до армії. Спочатку 2 тижні ми навчались на Яворівському полігоні, потім нас відправили у Дніпропетровську частину до 93-ої окремої механізованої бригади. 29 жовтня наш батальйон увійшов у село Піски (Донецька обл..), де протягом 5 місяців без ротації виконували свої обов’язки. У селі вже були хлопці з нашого батальйону, яким ми прийшли на заміну. Після цього, почали більше укріплювати наші позиції. У Пісках ми жили у будинках, які покинули люди. А вже з початку квітня 2015 року нас поміняли і відправили у відпустку на кілька днів.
- А де зараз знаходиться ващ батальйон?
З 15 квітня батальйон знаходиться на шахті «Бутовка», що біля села Опитне (Донецька обл.). По шахті щоденно ведеться обстріл з танків та 120 міліметрових мінометів, тобто з тої зброї, яка згідно з Мінськими домовленостями виведена. У Пісках була така ж сама ситуація. Спочатку, коли ми приїхали на шахту, то сепаратисти обстрілювали кожен день близько 16-17 години, то до 16.00 ми укріплювались чи просто займались своїми справами, а тепер вони почали стріляти, коли їм заманеться. Ворог не дотримується ніяких домовленостей.
- Чи маєте усе необхідне на передовій?
У Пісках було легше, туди заїжджали волонтери, армія забезпечувала нас на 10 відсотків. Все решту привозили волонтери: від харчування до необхідних речей з одягу. Забезпечили нас касками, бронежилетами, тобто повною амуніцією. На шахту ніхто не їде, бо можна одразу попасти під обстріл. Нам привозять продукти у сусіднє село, а уже звідти ми самі їх забираємо. На шахті сепаратисти розташовані на відстані 100-150 метрів від нас. Це набагато ближче, аніж у Пісках.
- Вам довелося бути поруч з Василем Кіндрацьким в останні години його життя.
Василь Кіндрацький був у нас на шахті. Коли почався обстріл з танка, всі, хто де міг, сховалися, а він вийшов зі свого приміщення, у якому жив , і якраз туди попав снаряд з танка. Я з ще одним бійцем несли пораненого Кіндрата під час обстрілу до автомобіля. Він ще був притомний. Ми надали йому першу медичну допомогу, перев’язали ногу джгутом, але вже до лікарні його живим не довезли.
- Що є вашою розрадою на сході?
Коли ми були у Пісках, то волонтери привозили нам дитячі малюнки, листи, відкритки на Новорічні та Різдвяні свята, а також паперові сердечка на Валентина. Дитячі малюнки ми порозвішували собі на позиціях. На Різдво нам передали набір куті, а ми вже тут самі готували її. У Пісках з нами постійно були капелани з Києва, які мінялись кожні два тижні. Був такий випадок, що жінка з закордону прислала пару взуття до нас і вклала туди свій номер телефону. Боєць, якому підійшло взуття за розміром, знайшов номер і подзвонив до благодійниці. Жінка настільки розчулилась, що аж заплакала.
- Розкажіть, як минає звичайний день бійців АТО? Про що говорите?
Зранку ми встаємо, коли ще темно і поки нема сонця, копаємо окопи. Потім, коли припікає сонце, а це година 10-11, йдемо в укриття й готуємо собі їсти. В основному говоримо про своє, згадуємо про сім'ю, роботу та й загалом, хто чим займався у житті, а не тільки про війну. Нема потреби про неї говорити, бо вона й так навколо нас.
Прес-служба НРУ
Обсудить новость на Форуме