15:45 24.03.2015 | Все новости раздела "Народный Рух Украины"
Капці антикомунізму
24 березня 2015
Як може вплинути на свідомість людини, на його політичну орієнтацію, такий, здавалося б, далекий від політики предмет – домашні капці? Ніяк, але такий випадок трапився.
Моя родина проживала на Чернігівщині, в Прилуцькому районі. У краю чорноземів, козацької слави (відомий Прилуцький козацький полк), працелюбних людей. Але за понад трьохсот років панування Російської імперії та 70-тилітнього комуністичного гніту, з тамтешніх людей якщо й не вибили українську душу, то жорстоко познущались.
Пам'ятаю, в дитинстві грались у піжмурки на руїнах церкви, й гадки ми тоді не мали про Бога, Віру, Хрещення. Батьки, які були хрещеними, насправді нас трьох дітей не хрестили. Батько – комуніст-ветлікар, мати – вчителька. І я тепер їх розумію, адже за такий "вчинок" як хрещення дітей вони могли б серйозно постраждати.
Але прийшов 1986 рік, потім 1989 і, нарешті, 1991. Як студент Київського державного університету опинився у вирі перебудовних, а потім і національно-визвольних змагань .
Перші публічні виступи УГС, заходи на роковини Тараса Шевченка, перші мітинги на підтримку перебудови та Народного руху України не обходилися без участі студентів.
Пам'ятаю як кипіла наша кров і які емоції нас переповнювали, коли ми чули полум'яні виступи дисидентів про Україну, про її волю. Я бачив, як на очах змінювали свої погляди ті, хто вважав українську мову селянською, а все українське – якимось хуторянським і "задрипаним".
Ми всі з нетерпінням чекали на виступ В'ячеслава Чорновола. Його запал, його енергетика, його сміливість і радикалізм збуджували, додавали віри, що Україна таки стане незалежною. І з такими революційними настроями я приїздив додому, до батьків.
Пригадую, як ми сперечалися з батьком. Комуністу, ветерану Вітчизняної війни було важко сприймати мої розповіді про мітинги в Києві, правду про УПА і національно-визвольний рух. Він як нащадок козаків – питомий українець дуже близько сприймав ідею незалежної Україну, вболівав за це, але чомусь у Чорноволі вбачав вискочку, екстреміста, демагога.
Йшли роки. Україна стала незалежною. В'ячеслав Чорновіл став народним депутатом України, очолив НРУ, балотувався на пост президента країни. Але батько й досі його не сприймав, хоча Чорновіл і тоді був моїм політичним кумиром.
Але перелом усе-таки настав. У середині 90- тих я почав працювати на телебаченні. І в силу своїх професійних обов'язків часто висвітлював події за участю Чорновола або ж брав у нього інтерв'ю. Як ми любили робити матеріали з Чорноволом! По-перше, він сам журналіст і тому чудово розумів наші потреби та технологію.
– Треба швидко? Добре, зустрінемось на розі вулиць Інститутської і Шовковичної, тільки у мене буде всього 5 хвилин, бо у мене все далі розплановано...
А бувало й таке: знаєш, що йому ніколи, у нього захід чи зустріч, наздоганяєш або вигукуєш йому вслід:
– В'ячеславе Максимовичу, дві хвилини для коментара!
Ніколи не відмовить: пішки, на ходу, в машині, в дорозі чи на вулиці. Його коментарі, як завжди, влучні, емоційні, відверті. Такі герої, як кажуть, прикрашають сюжети.
Щодо капців. Була історія з розколом Руху. Болісна, неприємна історія для всіх патріотів, коли вчорашні друзі і побратими по партії за спиною лідера вирішили проголосити свій Рух. Чорновіл не здавався, і тоді однопартійці вирішили силою захопити владу в партії.
Почали з кабінету В'ячеслава Чорновола у Верховній Раді...
Пам'ятаю, мені зранку зателефонували, що з кабінету Чорновола викидають речі і взагалі там усе догори дном. Негайно сформували знімальну групу й виїхали в парламент.
Поки добирались, усе закінчилось. Ми побачили лише купу майна в коридорах, розкидані папери, перекинуті меблі, але мені впали в око звичайні домашні капці. Лежали самотньо в кутку. І поміж цим усім безладом ходить В'ячеслав Максимович. Його розповідь на камеру стала і ніби сповіддю, і образою, і нерозумінням.
Як могло так статися, що ті, хто вчора були побратимами, з ким ділив радість перемог і переживав невдачі, могли так зрадити!
А ще запам'яталось, як його очі щось шукали. Ні, не партійні документи чи печатку. Щось інше. Я перепитав:
– А що Ви шукаєте?
Він говорить:
– Капці. У мене болять ноги, і тому в кабінеті мені зручно працювати в них.
Важко описати ту картинку словами. Знайдені капці і сльози, що навернулися на очі незламного Чорновола. Це справжній успіх телевізійника. Адже замість типової картинки нападу, яку відзняло ще кілька камер, у мене був такий емоційний ексклюзив.
Сюжет показали, і батько його побачив. І от приїжджаю я додому, а батько мені й каже:
– Побачив твій матеріал і почав поважати Чорновола. Все зрозуміло: політика – політикою, але коли роблять таке, викидають капці, то це вже переходить усілякі межі.
Тоді він також побачив іншого Чорновола. Кинутого, ображеного і такого людяного.
Юрій Горбань
Обсудить новость на Форуме