15:45 25.05.2015 | Все новости раздела "Народный Рух Украины"
Героям України присвячується!
23 травня 2015
В Україні йде війна. Чергова героїчна і водночас трагічна сторінка багатої історії України. Вкотре Україна лишається віч-на-віч із ворогом, який переважає у своїй кількості, але попри невтішні прогнози українці демонструють героїчну, титанічну мужність і готовність до самопожертви заради батьківщини. Слова гімну «і покажем, що ми браття, козацького роду» не просто слова, вони стали для багатьох поколінь життєвим кредо. Гортаючи підручник з історії, ледь не на кожній сторінці ми бачимо приклади боротьби. Починаючи із великих походів князя Святослава й до сучасних кіборгів, тисячі інших звитяжних воїнів, чиї подвиги описати не вистачить ані слів, ані паперу.
Цікавим є факт, що найбільшої військової величі українство набуває після особливо тяжкого гніту з боку ворогів та поневолювачів України. Перші козаки під проводом Байди Вишневецького стали створювати Січ за порогами Дніпра.
До речі, Вишневецький, як і Сагайдачний, були уродженцями сучасної Тернопільської та Львівської областей відповідно, що спростовує міф українофобів, що козацтво - виключно східноукраїнське явище. Козацтво можна сміливо називати відродженим українським військом після того, як правонаступник Київської Русі, Галицько-Волинське князівство, об'єдналось із Великим Князівством Литовським.
Україна знову відчула смак волі, але вся козацька слава припала на тяжкий період. Ворог чатував на українські землі з усіх сторін - із заходу Річ Посполита, яка ненавиділа Україну, з півдня - татари та Османська імперія, які постійно створювали набіги на Україну. Зі сходу був одвічний ворог - Московія, правонаступниця Золотої Орди. Богдан Хмельницький з-поміж всього іншого зла зробив ставку саме на союз із Московією, що стало великою історичною помилкою, але козацький дух підписанням Переяславської угоди не вдалось знищити, не вдалось викорінити. І Московія зарано раділа. Напевно тремтіли стіни Кремля, коли Запорізьке військо під проводом гетьмана Івана Виговського вщент розгромило таку прославлену на той час московську кінноту під Конотопом. І бути ще тоді зруйнованій Москві, причині найбільшого горя України, якби не зрада Івана Сірка. Зрада стала на заваді і гетьману Івану Мазепі, який спільно зі шведами прагнув розгромити московитів та звільнити від них Україну.
Після повалення Гетьманщини Україна знову опинилась у занепаді, розшматована між Річчю Посполитою, Московією та іншими. Але в українцях ще жив дух волі і прокинувся козацький ген у тих, кого назвали гайдамаками. Лідер повстання, Максим Залізняк, був послушником Мотронинського монастиря у Холодному Яру, але, коли настала потреба у боротьби за Україну, зібрав у Холодному Яру запорізьких козаків та закликав їх на повстання проти Польщі. Тоді, освятивши зброю, гайдамаки розпочали звільнення України, яке підгодовувалось праведним народним гнівом. Повстання поширювались містами та селищами. Польська шляхта для придушення повстання вислала уманського сотника Івана Гонту. Але Гонта не став воювати із Залізняком, а, навпаки, разом зі своїми козаками доєднався до повстанців. Таким чином, була звільнена від польського гніту Умань. Повстання гайдамаків вдалось придушити спільним зусиллям Польщі та Московії. Але все ж свою роль в історії України воно зіграло, вселивши дух боротьби. І пророчі слова Тараса Шевченка «І повіє вогонь з Холодного Яру», пізніше знайдуть ще своє підтвердження в історії.
Наступні сторінки нашої історії були ще більш похмурими і пов'язані із русифікацією українського населення з боку Московії, яка вже встигла вкрасти собі нове ім'я, що колись належало Україні - Русь.
Боротьба велась словом, а не мечем чи самопалом, але й така боротьба отримувала жорсткий опір. Лише на початку 20 століття в часи Першої Світової війни нарешті знову встало із могили, порослою високою травою, українське військо у образі Українських січових стрільців у складі Австро-Угорщини, яка ставилась до України куди більш лояльно за Польщу, не кажучи вже про Московію. Проіснувавши всього декілька років, невеликі за чисельністю Українські січові стрільці назавжди увіковічнились на славних сторінках української боротьби. Їхні військові подвиги також назавжди залишаться у пам'яті патріотів завдяки пісні «Ой у лузі червона калина». У її безсмертних словах є рядок: «марширують наші добровольці у кривавий тан, визволяти братів-українців з московських кайдан», який свідчить, що УСС хоч і воювали у складі Австро-Угорської імперії, але за те, щоб вся Україна була вільною та соборною.
Багато Українських січових стрільців після завершення Першої Світової війни не склали зброю, а взяли участь в українській революції, що відбувалась на тлі російської. Українці вирішили не повторювати згубної помилки Хмельницького та не обирати менше зло між білими та червоними, а зробити ставку на власне військо. Був серед них і легендарний полковник Євген Коновалець, який був одним із командирів Українських січових стрільців, а згодом доєднався до лав армії Української Народної Республіки. УНР звільнила Україну, включаючи Крим, але нерішучість влади призвела до всім відомих боїв під Крутами, під Базаром та втратою Української державності.
Останнім оплотом української революції залишався Холодний Яр – місце уособлення української боротьби. Але і завзяття холодноярців виявилось замало проти більшовицької навали. Таким чином, Україна була окупована давнім ворогом - Московіїєю, яка цього разу постала у надзвичайно кровожерливому вигляді. Все це вилилось у одному з найбільш страшних злочинів проти людства - Голодоморі та масових розстрілах та репресіях. Українська боротьба пішла у глибоке підпілля, здебільшого на теренах Західної України. Змучений український народ на десятки років завмер в очікуванні нового, найбільш грандіозного повстання, настільки злочини комуністів проти України були страшними. Підпілля чекало лише іскри, лише можливості для нового, небаченого раніше українського повстання.
І воно вибухнуло в часи Другої Світової війни. Багато українців чекали на Німеччину, як на визволителя, але, побачивши її істинне обличчя після акту проголошення незалежності 30 червня 1941 року, українці вкотре переконались, що можна розраховувати лише на власні сили.
14 жовтня 1942 року на основі ОУН на Волині була утворена Українська Повстанська Армія. Боротьба УПА стала чи не найбільш великою та знаковою для України. УПА підняла повстання здебільшого у Західній Україні, хоча окремі загони діяли і на Київщині, Холодному Яру, навіть в Криму та на Кубані. Хоча ні в кого не виникає сумніві, якби не Голодомор 32-33 років, який забрав життя мільйонів найкращих українців, в Другу Світову війну масові повстання УПА огорнули від Карпат та Закерзоння до степів Донеччини. І тоді навряд чи навіть такі монстри, як гітлерівська Німеччина чи СРСР, зуміли б задушити прагнення України бути вільною та незалежною. Але й так УПА продемонструвала неймовірні приклади мужності та відваги, і багато відомо прикладів, коли УПА перемагали ворога, що значно переважав у кількості.
Серед всіх інших назавжди запам'ятались великі звитяги сотні сіроманців, сотню легендарного Стебельського-Хріна, сотню Різуна та багато інших. Більше 10 років УПА воювала на службі інтересів українського народу за активної підтримки простого народу. УПА усвідомлювали, що можливо не зможуть здобути українську самостійну державу у ті часи, але у майбутті їхньою місією було вселити віру майбутнім поколінням, що можна і треба боротись, навіть за найскладніших і неможливих обставинах.
Перші плоди УПА зійшли 1991 року, коли Україна нарешті здобула Незалежність, але головна ціль українських повстанців була реалізована лише під час Революції Гідності, коли на гасло «Слава Україні!» відповідали: «Героям слава!» не лише у Львові, і навіть не в Києві, а - у Харкові, Одесі і навіть на Донеччині. Майдан вже фактично об'єднав людей з різних регіонів одним прагненням. Прагненням жити у вільній та правовій державі. І хоч Самооборону не можна назвати офіційним українським військом, але безперечно вони заслужили бути в одному славетному безсмертному ряду разом із гайдамаками, упівцями та іншими борцями за Україну. Заслужили своєю відвагою та самопожертвою. Вони стояли проти ворога, внутрішнього ворога, який переважав у силі та можливостях. Стояли з дерев’яними щитами та металевими кийками проти куль беркуту. Стояли, стримуючи собою ворога, захищаючи не лише тих, хто був на Майдані, але й тих, хто не міг брати участь у боях.
Захищаючи всю Україну, право мільйонів українців жити у вільній державі. Йдуть мурашки по тілі, коли згадуєш козацюру, що у страшний мороз стоїть із голим торсом, тримаючи національний прапор, не боячись води з водомету. Або мужність козака Гаврилюка, який і в полоні зухвалих силовиків виглядав куди більш мужньо, ніж будь-який з його кривдників. Рухівець Григорій Тихий потрапив у полон до нелюдів тітушок тільки через те, що вважав негідним бігти, тримаючи в руках рухівський стяг. Очевидці добре пам'ятають хлопця, який випадково розливши на себе палаючу запалювальну суміш, замість того, щоб звернутись до лікаря, побіг кидати наступну пляшку. Таких прикладів тисячі. Ледь не кожен майданівець був цілою історією, і всі окремі історії сплелись в одну спільну історію, у новітню історію України, яка стане доленосною та визначальною на довгі роки. І все завдяки тим, хто не боявся боротись.
Та навіть із перемогою Майдану герої Самооборони не розбіглись по теплих домівках. Після ліквідації внутрішньої загрози, на родючу українську землю пришла грізна загроза ззовні. Знову Україна зустрілась із своїм споконвічним, найзапеклішим ворогом - Росією. І саме добровольці з Майдану першими прийняли бій із страшним ворогом, допоки офіційно влада зволікала, спостерігаючи, як проросійські бойовики захоплюють нові і нові території. Як і тоді, проти беркуту, добровольці зустріли чудово озброєних Росією загарбників лише з автоматами. Але вони зуміли зупинити просування ворога вглиб країни. Багато хто згадує, в тому числі і представники міліції, що, якби не перші добровольці з Майдану, то довелось би ворога зустрічати у Дніпропетровську та Запоріжжі. Якщо казати, що Майдан майже повністю об'єднав країну, то війна на сході фактично довершила це об'єднання.
Від Львова до Харкова та Маріуполя йде активний збір гуманітарної допомоги для бійців АТО, в тому ж Маріуполі збираються величезні патріотичні мітинги, про які кілька років тому й мріяти було марно. Все це завдяки тим мужнім бійцям, які своїм здоров'ям, часом, навіть життям, рятують життям тих, хто лишився у них за спинами, у мирних містах.
Іншою ознакою об'єднання України можна назвати той чинник, що майданівці та міліція, які ще зовсім нещодавно стояли по різні сторони барикад, сьогодні спільно захищають державний суверенітет України. І сказати, що міліція тільки ховається за спинами патріотів теж буде не чесно щодо справжніх українських міліціонерів. Безперечно, чи не найяскравішим прикладом є Андрій Крищенко, горлівський міліціонер, який здійснив справжній подвиг. Вже в окупованому терористами місті він скинув з даху бандита, що зривав український прапор. Таких міліціонерів більшість з нас звикли бачити лише в американських серіалах про поліцію, але такі герої живуть поруч з нами, у реальному житті. Дивом Андрій зумів лишитись живим, напевно тому, що не без Божої допомоги. Саме таку міліцію мріяли бачити активісти Майдану, а не озвірілий беркут із гумовим кийком в руці. Або таких, як Сергій Кульчицький, якого, на відміну він Андрія Крищенка, Господь забрав до себе. Будучи генералом, Сергій так відрізнявся від тих інших корумпованих генералів, якими, на жаль, переповнене і до сьогодні МВС та ЗСУ. Він завжди був разом зі своїми бійцями, гідний нащадок Романа Шухевича чи Юрка Тютюнника. І загинув Сергій Кульчицький в бою, у небі над Слов'янськом, у небі, яке стало його новим домом. До речі, працівник міліції Сергій Кульчицький починав формувати свій батальйон саме з активістів Майдану, із бійців Самооборони. Його ім'я і отримав батальйон нацгвардії.
Скільки ж за цей рік ми бачили, здавалось б до безумства, відчайдушних прикладів мужньої боротьби наших воїнів-героїв? Так багато, що всіх і не згадаєш відразу, загубились вони з-поміж інших, більш яскравих. І з багатьма з них можна провести історичні паралелі, бо козацький ген нікуди не дівся, не зник, не викорінився Голодоморами, репресіями, розстрілами, депортаціями та ворожою пропагандою. Козацький ген знову пробудився, як тільки настала потреба України у нових героях. Бій за Савур-Могилу можна порівняти зі звитягою Українських січових стрільців на горі Маківка сто років тому. Українці зуміли взяти висоту, звідки терористи тривалий час вели обстріл по наших вояках. Бої велись і на вершині, але українці зуміли вигнати ворога із Савур-Могили. Але ворог вдався до підлих, підступних методів. Скориставшись тим, що Савур-Могила знаходиться неподалік українсько-російського кордону і, розуміючи, що у чесному бою росіяни ніколи не здолають українців, армія РФ починає обстріли українські позиції з власної території, користуючись тим, що українські артилеристи не могли стріляти у відповідь. Але і це не згнітило наших захисників, які продовжували втримувати гору. І лише, коли москалі почали прориватись у південному напрямі, наші військові були змушені залишити Савур-Могилу та відступити.
Найяскравішим прикладом сучасної української звитяги безумовно є донецький аеропорт, місце-символ величі українського війська. Якими тільки зусиллями не намагався ворог взяти приміщення аеропорту, але наші бійці, названі противником «кіборгами», тримали позиції, незламні, мов граніт. На початку аеропорт вважався вкрай важливим стратегічним об'єктом, з якого відкривався шлях на звільнення Донецька. Але після стількох місяців вдалої оборони, попри відчайдушні, часом безумні, спроби ворога будь-що захопити аеропорт, летовище перестало бути просто стратегічним об'єктом. Аеропорт став чимось більшим, став живим символом могутності та незламності українського воїнства. Звісно, Росія не могла мовчки спостерігати за тріумфом, і намагалась будь-що взяти аеропорт. Але з кожною невдалою спробою українські вояки лише приумножували славу, в той час, коли російські лише все більше обростали ганьбою. Навіть найелітніші російські підрозділи такі, як «Вимпел», виявились зовсім небоєздатними на тлі наших кіборгів, честі нашого війська, честі всієї України.
Прикладів героїзму українських добровольців настільки багато, що не хочеться й згадувати трагічні моменти. Не можна не згадати одну з останніх визначних подій на сході України - оборону міста Дебальцеве. Маючи обмежену кількість озброєння, українські вояки стримували в рази переважаючого за кількістю та озброєнням ворога. І хоча в кінці-кінців через наказ Генштабу довелось відступити, але свій слід захисники Дебальцевого все ж лишили. Паралельно з подіями в Дебальцевому бійці полку «Азов» пішли в контрнаступ у південному напрямі, і досі утримують селище Широкіне. Росія, напавши Україну, прагнула поділити її на два табори, розпочати громадянську війну між сходом та заходом, а натомість лише згуртувала українську націю, об'єднавши в один моноліт, який робить все задля перемоги над зовнішньою загрозою, перемоги над московською ордою.
Проведені історичні паралелі доводять невипадковість мужності та незламності українських лицарів-борців. За весь час свого існування Україна веде боротьбу за власну свободу, за право бути незалежною. І завжди, опиняючись проти грізного кровожерливого, більш могутнього ворога, українці демонструють свою козацьку велич. Яким би не був гніт зі сторони поневолювачів, український народ завжди знаходив у собі сили для збройного повстання, для боротьби проти переважаючого силою ворога. Вищезгадана пісня «Ой у лузі червона калина» закінчується словами «а ми тую стрілецькую славу збережемо». Сучасні козаки, упівці, січові стрільці, холодноярці та гайдамаки зберегли стрілецьку славу. Зберегли і примножили. Примножили своєю відвагою, а хто й життям. Нашим обов'язком залишається пам'ятати про неї, не забувати і пишатись.
В'ячеслав Руденко
Обсудить новость на Форуме