18:00 16.11.2009 | Все новости раздела "Народный Рух Украины"
Геннадій Удовенко: Політики постійно кидають виклик природній толерантності українців
В історії України - і стародавньої, і незалежної - домінантою є толерантне ставлення один до одного. Про це заявив член Політради Народного Руху України, Голова НРУ (1999-2003) Геннадій Удовенко в інтервґю Укрінформу з нагоди Міжнародного дня толерантності.
У Міжнародний день толерантності за традицією у багатьох країнах проводяться акції, спрямовані проти екстремізму, різноманітних форм дискримінації та проявів нетерпимості. Про те, якими здобутками на ниві утвердження толерантності в державі може похвалитися Україна, кореспондент УКРІНФОРМу розмовляла з екс-міністром закордонних справ України, головою Ради етнонаціональної політики при Президентові України Геннадієм Удовенком.
- Геннадію Йосиповичу, виходячи з вашого багатого дипломатичного і життєвого досвіду, яка взагалі ситуація з утвердженням принципів толерантності у світі і чи толерантними, на вашу думку, є українці?
- Проблема толерантності стосується будь-якої держави, навіть найбільш демократичної у західному розумінні слова, а наріжним каменем її вирішення є захист прав і основних свобод людини.
Резолюція Генеральної Асамблеї ООН визначає толерантність як шанобливе ставлення до інших культур, інших мов, іншого кольору шкіри людей. Приймати мультикультурність світу - це головний принцип толерантності. Його можна віднести й до України, адже на сьогодні в нашій державі проживають представники 135 національностей.
Хочу підкреслити, що український народ ніколи не був завойовником - ми захищала свою землю від нападників, але на чужі території не зазіхали, нікого не грабували. Тобто можна з певністю сказати, що в історії України - і стародавньої, і незалежної - домінантою є толерантне ставлення одне до одного.
Відзначу також, що внаслідок толерантного ставлення титульної нації до представників нацменшин і внаслідок прогресивного демократичного законодавства незалежної України нам за роки незалежності вдалося встановити міжнаціональний мир і злагоду. На відміну від наших сусідів Росії і Молдови, в нас не було жодного конфлікту на міжнаціональному чи міжетнічному грунті - це найбільше досягнення незалежної України.
А з іншого боку, сьогодні ми є свідками, як активно навґязується в нашій державі політика нетолерантності, причому це іде з найвищих політичних кіл нашої держави. Переконатися у цьому можна під час популярних політичних ток-шоу, де політики демонструють нетолерантне ставлення один до одного й агресивне несприйняття іншої думки.
- Чому загалом толерантна українська нація все ж таки піддалася впливові політиків, дозволивши їм поділити країну на схід і захід?
- Відразу зауважу, що ставлення людей одне до одного на побутовому рівні значною мірою відрізняється від стосунків політиків.
Але слід також мати на увазі, що сьогодні Україна перетворилася на плацдарм постійного випробування різноманітних технологій, ідеологій - просто якесь дослідницьке поле! Нам - тим силам, які виступають за зміцнення незалежності, - дуже важко працювати, бо існує величезний опір українській державності. І це теж значною мірою відбивається на утвердженні принципів толерантності в Україні.
- Сьогодні мають місце протилежні точки зору на те, чи існують в Україні ксенофобія та антисемітизм: правоохоронні органи заперечують наявність злочинів на цьому грунті і кваліфікують їх як хуліганство, а ті, проти кого вони скоюються, твердять, що це прояви расизму та антисемітизму. Якій стороні вірити у цій ситуації?
- Мені здається, невизнання того, що в нас є прояви расизму, - це синдром радянської психології. У нашому менталітеті все ж таки ще домінують оті радянські постулати, і представники правоохоронних органів тут не виняток.
У мене немає статистики, скільки злочинів на грунті расизму було скоєно за весь минулий рік, але десь на його середину сталося 6 смертних випадків, проте всі вони були зареєстровані як прояви хуліганства. Це мотивується тим, що в нас на державному рівні не проводиться політика расизму. Однак тут нам немає чим пишатися, бо такої політики немає у жодній європейській країні, але прояви расизму в нас дійсно треба визнавати.
Або наведу такий приклад ксенофобії, як вживання терміну "особи кавказької національності". Він був запроваджений ще радянською міліцією, але й досі в нас застосовується. Мені як голові Ради з питань етнонаціональної політики доводиться постійно спілкуватися з представниками цих національних меншин - це люди, які сприяють і економічному, і культурному розвиткові України, а їх ображають, називаючи отак!
- У звґязку з цим не можу не спитати про антисемітські висловлювання ужгородського мера на адресу одного з політиків, які ніхто з представників вищого ешелону влади не засудив...
- Ні, тут я з вами не згодний - його засудив Президент України і дав команду розібратися в цій справі. І на спільному засіданні Ради з питань етнополітики та Держкомнацрелігій я заявив, що Рада засуджує цей ганебний випадок в Ужгороді. Але ж ви бачите, що після всіх оцих осудів ужгородський мер висунув свою кандидатуру на посаду Президента України, збираючись і далі грати на цих ксенофобських настроях у суспільстві. Мене така ситуація страшенно обурює!
До того ж, я знаю політиків, які виїжджають за кордон, особливо в Ізраїль, і там паплюжать Україну за антисемітизм. Мені боляче за це, тому що я як ніхто знаю, скільки незалежна Україна зробила для ренесансу єврейства. І сьогодні не тільки я визнаю, що Україна багато втрачає від масового виїзду євреїв - всі більш-менш розумні політики це визнають!
Але я все ж таки вважаю, що в нас навіть на побутовому рівні немає цілеспрямованої політики антисемітизму, однак недавні заяви ужгородського мера свідчать про те, що з цим явищем треба боротися.
- Ще один бік проблеми утвердження толерантності в суспільстві - діяльність неформальних молодіжних організацій. Дехто вважає це просто вируванням юнацьких гормонів і в цьому нічого страшного не вбачає, водночас частина суспільства сприймає їх як велику загрозу. Яка ваша думка щодо неформальних молодіжних обґєднань?
- Вони є різні, але найбільш небезпечні, на мій погляд, - скінхеди, тому що не тільки дуже агресивно демонструють свої погляди, а й зухвало діють, і це призводить до дуже негативних наслідків.
Молоді справді притаманний протестний дух, але скінхеди - це зло, і з ним треба боротися, постійно бити на сполох з цього приводу, не боятися говорити правду про те, що це є. Але водночас ті ж дільничні міліціонери в глибині душі можуть негативно ставитися, наприклад, до чорношкірих, вихідців з Кавказу тощо. Однак, я переконаний, що суспільство не повинно ставитися до цього поблажливо.
Україна, підписавши Конвенції ООН, ЮНЕСКО, Міжнародної організації праці взяла на себе ряд дуже важливих міжнародних зобовґязань, і ці організації постійно стежать за їх виконанням, у тому числі у сфері толерантності. Активну роль у цьому процесі відіграє Президент України. У звґязку з таким поки що, слава Богу, помірним зростанням кількості нелегальних або напівлегальних угруповань за дорученням Віктора Ющенка в Генпрокуратурі та МВС створені спеціальні підрозділи, які займаються проблемами, повґязаними з проявами расизму, антисемітизму та ксенофобії, і це позитивне явище.
- Чи вже відомо про якісь результати роботи цих підрозділів?
- На жаль, поки що ні. Сьогодні надходить дуже багато скарг, що у Києві торгують фашистською атрибутикою і ніхто цьому не протидіє. Та її можна було конфіскувати за одну годину, адже це заборонено і нашими законами, і міжнародними зобовґязаннями України, а ми замість цього проводимо якісь розслідування! Мене турбує, наприклад, що таке дрібґязкове питання з точки вжиття відповідних заходів, але дуже важливе з політичної точки зору питання не вирішується.
Маю надію, що ситуація зміниться після ухвалення 5 листопада Верховною Радою змін до Кримінального кодексу, які зробили жорсткішими покарання за злочини, вчинені за мотивами расової, національної або релігійної нетерпимості.
- На ваш погляд, побороти це можна посиленням покарань чи виховними методами? Як інші країни діють у подібних ситуаціях?
- У своїх виступах я часто наводжу приклад США як країни, що досягла високого ступеня толерантності. Ще пґять років тому ніхто навіть подумати не міг, що біле населення США проголосує за чорношкірого кандидата в Президенти. Це величезне досягнення! Україні до такої толерантності ще дуже далеко, тому що виклик природній толерантності українського народу постійно кидають політики.
А утверджуються принципи толерантності насамперед шляхом виховання, і в нас у цьому плані активно працюють Міністерство освіти і науки та правозахисні організації.
Розмову вела Надія Юрченко
(УКРІНФОРМ)
Обсудить новость на Форуме