22:45 26.05.2014 | Все новости раздела "Народный Рух Украины"
Досвід Кенгірського повстання політв’язнів для сучасності
26 травня 2014
Торік в Україні чималою кількістю імпрез гідно відзначили 60-річчя Норильського повстання в’язнів ГУЛАГу. Цього року про 60-річчя Кенгірського повстання (16 травня -26 червня 1954 р.) майже не чути, хоча воно було найбільше за чисельністю учасників і найкраще організоване.
Чому так? Ситуація зрозуміла: Україна у вогні, не до історії тоді, коли дорога кожна хвилина, що може вартувати життя. Утім деколи власне знання історії як живого передання життєвого досвіду може також дорогого вартувати, особливо, коли йдеться про врятування життя через солідарні дії людей. Про це – розмова із свідком події, колишнім кенгірським політв’язнем Іваном Мамчуром, який мешкає у Львові.
Ми зустрілися із Іваном Мамчуром у музеї «Тюрма на Лонцького», де відбулася презентація його спогадів «І тоді на людей ішли танки… До 60-річчя Кенгірського повстання», що вийшли друком напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій. Переднє слово до цих спогадів написав старший науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів Ігор Дерев’яний, він же провадив і публічну зустріч із автором, котрому вже пішов 90-ий рік.
- Пане Мамчур, насамперед дозвольте привітати Вас із такою поважною датою уродин і побажати здоров’я й наснаги на подальші спогади, зустрічі та інші добрі справи.
- Дякую, до цього дня народження найціннішим подарунком стало видання спогадів про Кенгірське повстання якраз вчасно до ювілею дуже важливої події, яка позначилася і на моїй біографії. Ця книжечка містить розділ про Кенгір, узятий із великого тому спогадів «Нас доля світами водила…», де описано всі мої життєві дороги, але конкретно у цій брошурі йдеться тільки про повстання в Кенгірі тоді, коли в мене ішов уже 9-ий рік таборового життя. І я дуже вдячний історику Ігорю Дерев’яному, за передмову до моїх спогадів, де він узагальнив інформацію про ГУЛАГ і подав об’єктивний огляд подій Кенгірського повстання та їхню хронологію.
- Чи означає це, що Ви сумніваєтеся в об’єктивності власних спогадів, – ви ж очевидиць?
- Як і кожні спогади вони суб’єктивні, можуть не охоплювати загальної картини, а зосереджуватися тільки на доступній очевидцю інформації. Будучи учасником тих подій від початку до кінця, я висловлюю своє бачення та пережиття. Не думаю, щоб ті, які починали цей «сабантуй» (так ми називали подію, що перетворилася у Кенгірське повстання), передбачали такі жахливі наслідки. Своїми спогадами я насамперед намагався донести правду, бо дуже часто доводилося читати, що то тільки справа рук українців чи зокрема оунівців, бандерівців, але це далеко не так.
- От Ігор Дерев’яний також наголошує: «Підготовкою до повстання керувала законспірована група українців, колишніх підпільників на чолі з Михайлом Сорокою. З їхньої ініціативи створено комітет, що безпосередньо організовував протест. До його складу ввійшли: росіянин Гліб Слученков, що налагодив розвідку, єврей підпільник ОУН Герш Келлер, котрий відповідав за «військовий» напрям роботи (виготовлення ножів, дрючків, запалювальних сумішей) та литовець Юрій Кномпус – керував «відділом пропаганди» (виготовлення та поширення листівок поза табором, «стінгазети» для в’язнів)». А насправді як воно було?
- Задіяні були різні люди. Це зрозуміло, бо всі хотіли звільнення, хто б він не був. То була нелюдська система. Своєю жорстокістю вона згуртувала людей проти неї. І це перегукується зі словами гімну Кенгірського повстання, що його склав Сорока, бо там є такі слова: «Перший подих свободи об’єднав всі народи…», «Воєдино всі мови злилися, одна віра колише серця…», «Наше гасло – свобода для усього народа…»
- Дуже нагадує сучасний Майдан… Однак Ігор Дерев’яний наголошує і на іншому: «Несподіванкою для адміністрації став союз політичних в’язнів та кримінальних, оскільки згаданий Слученков був «битовиком», і розвідку він організував саме з кримінальних в’язнів».
- То Рябов був кримінальником, а Слученков – із власівців, але загалом так, хоча із тими «битовиками» не все спершу було так гладко. Знаючи, що політв’язні з «побутовиками» не зживаються, в наш табір кинули 300 відчайдушних рецидивістів, щоби серед політв’язнів зробити заколот. Але політв’язні зустрінулися з «паханом» прибульців, котрому розтлумачили наслідки в разі продовження безчинства, і той погодився жити мирно, і цей «мир» довів до табірного повстання. За відгороджувальним муром заввишки близько 3,5 м з передзонником між другим і третім табірними пунктами слідкували наглядачі з прохідної, розміщеної за зоною, напроти муру. Отож «шпана» періодично перелазила його із 3-го в 2-й табірний пункт, але в господарську зону поряд з жіночою не зважувалася лізти, аж поки не назрів слушний час.
- Опишіть, яким, власне, був табір.
- Табір мав форму прямокутника розміром близько 800 на 500 м, оточений саманним триметровим муром 60 см завтовшки. Всередині цього прямокутника розмістилися три табірні пункти, продуктова база та тюрма, всі вони були відгороджені між собою таким же муром, як і ззовні. Першим табірним пунктом був жіночий відділ, де перебувало 2500 жінок. За ним розміщалася продуктова база із залізничною віткою. Потім другий, чоловічий – 2000 осіб з терміном 10 років перебування, наступний – третій пункт – також чоловічий на 2000 осіб, засуджених на 25 років перебування і,остання, це тюрма. Ось бачите – тюрма в тюрмі. По периметру цього прямокутника «вишки», де цілодобово перебувала охорона.
- То розпочалося із вилазки урків?
- Тієї травневої неділі в 2-му табірному пункті показували фільм. Ми дивилися, а за нашою спиною під торохтіння кіноустановки через мур з 3-го табірного пункту масово почали перескакувати «побутовики»-шпана, і бігом прямували в бік жіночого табору. Та по дорозі мусили подолати ще одні ворота – до господарського двору. Усе це робилося в темпі так, що охорона й наглядачі не спам’яталися, як перший загін «шпани» опинився на мурі в жіночу зону. Політв’язні, зрозумівши, що «блатні» можуть познущатися над безборонними нашими жінками-однодумцями, – кинулися навздогін. Спинити їх не було змоги, тож вирішили з ними разом увійти в жіночу зону і там захистити подруг від зневаги. Частина цього «десанту» перелізла через мур, а інша, разом з політв’язнями, стала пробивати мур, а зробивши невеликий отвір, поодинці входила на територію жіночої зони. Поки «шпана» добиралася, наглядачі тієї зони встигли зробити перевірку в’язнів і зачинити бараки; тож, прибувши в жіночу зону, їм довелося шукати металеве знаряддя, щоби зламати замки. Коли ламали замки, чекісти підняли тривогу й послали в госпдвір взвод з охоронних військ на чолі з начальником режиму, але частина «шпани» встигла заховатися в бараках. Перші автоматні кулі просвистіли над головами в’язнів на пострах, – щоб відтіснити їх від воріт. Натовп стрепенувся, люди почали розбігатися, хто куди, одні в 2- й табірний пункт, інші через отвір у жіночу зону, а ще інші – між будинки в господарському дворі. Світла не було, бо «шпана» розбила на стовпах усі електролампочки. Одночасно усім – як цього вимагало начальство – зникнути із госпдвору не було як, і крайніх солдати при світлі ракет розстрілювали.
- Це тоді було убито 13 осіб?
- Так, та ще 50 важко поранених, дехто помер в лікарні. Тіла віддали на вахту для захоронення на табірному цвинтарі. Чекісти вивезли їх кудись у степ і там закопали, – те місце донині ніхто не знає… Застава тримала охорону цілу ніч, а вранці інший взвод із саперними лопатками разом з наглядачами увійшов в жіночу зону. Зробили обшук у бараках, вивели усіх мужчин у госпдвір, зробили «розсортування», під час якого частину в’язнів забрали в тюрму, а решту перевели – кого в 2-ий, а інших у 3-ій табірні пункти.
- Як на це зреагували люди?
- Події, які так раптово відбулися, потрясли увесь табір. Ніхто вже не спав. Були всілякі припущення, але точно ніхто не міг розповісти нічого.Я пішов до свого товариша Войтовича, який був тоді в бараку № 12, сподіваючись, що він щось більше знає. Ми вирішили піти туди, де ще недавно відбувалася стрілянина. Ворота в госпдвір були зачинені, та як тільки ми наблизилися до них, ворота привідкрилися і хтось із чекістів вистрелив по нас із ракетниці, але не влучив...
- Однак подіями, що виникли в результаті «хуліганських витівок» шпани-побутовиків, таки скористалися політв’язні?
- Вони вже давно виношували ідею масової непокори. І ось тієї ночі політв’язні прийняли рішення не виходити на роботу і ставити перед адміністрацією табору відповідні вимоги.Для начальства «Степлагу» ці події могли відіграти дуже погану роль, не тому, що загинуло стільки людей (пришлють із України вдесятеро більше!), а тому, що ж невихід на роботу зірвав план. Наступного дня адміністрація увійшла в табір і пообіцяла, що віддасть під суд усіх винних, які спричинилися до масового вбивства в госпдворі, в убивстві людей у колонії по дорозі на збагачувальну фабрику, людини на ДОЗІ та ще одного китайця. Повідомила, що у вищих ешелонах ведуться розмови про зняття суворого режиму табору, що знесуть грати з вікон і дверей бараків та номери з одежі в’язнів.
- І політв’язні повірили адміністрації?
- А куди нам було діватися? Зваживши свої можливості у протесті і їхні можливості у репресивних ставленнях, повірили їм і погодилися 18 травня вийти на роботу. Цей день був звичайним робочим днем – підйом, о 6-й сніданок із відомої нам баланди (до речі, баланда не мінялася ніколи). Увечері під час повернення з роботи не було злих окликів, погроз із кількаповерховими матюками. Але коли ми підійшли колоною під прохідну вахту і чекали, коли зроблять «шмон» та пропустять у зону, побачили зміни: над поперечною стіною, яка відгороджувала 3-й табірний пункт від 2-го, виставили сторожову вежу, на котрій, як і на всіх інших, стояло по два охоронці з кулеметами. Кожній колоні, яка підходила до вахти, зачитували наказ: «За порушення табірного режиму між зонами табірних пунктів встановлюється вогнева зона, і, хто її порушить, охорона стрілятиме без попередження». Це нас обурило. А зайшовши в зону табору, побачили що усі отвори в розгороджувальних стінах закладені й побілені, дротяні передзонники полагоджені й підсилені, а в таборі багато наглядачів та офіцерів, які робили заходи, щоби в’язні скоріше повечеряли, після чого – загнати їх в бараки й зачинити на ключ. Мабуть, хотіли виграти час, щоб в’язні звикли до нових обставин. Але не так-то скоро виконати цей технологічний ланцюг – «обслуговування» в’язнів. По таборі почалася біганина молодих хлопців. Кудись до когось забігали, щось залагоджували (до мене також як до бригадира приходив посланець і повідомив, що завтра ніхто не виходить на роботу). Попередили і жіночу зону. Усі прийняли рішення: шляхом страйку домогтися виконання своїх вимог!
- Тобто планували тільки мирний страйк – невихід на роботу?
- Так, але без вогню знову не обійшлося, і знову через «битовиків». Відчувши повітря свободи та підтримку політв’язнів, вони не витримали, знову почали бити ліхтарі на стовпах, дертися на дах бараку. Їхнє люлюкання і свист змішалися з кулеметною чергою зі сторожової вежі по захисній зоні. Ми побачили, що із 3-го табірного пункту знову пробивають отвір ід обстрілом з кулемета. Політв’язні зрозуміли, що лавину «битовиків» вже не спинити, і приєдналися самі до неї. Бувалі стратеги партизанських боїв розпорядилися зібрати із своєї зони саманні блоки, яких вдосталь валялося на території 3-го табірного пункту (там постійно йшла якась добудова), виклали захисну стінку і під її прикриттям посувалися по-пластунськи до відгороджуючого муру. Досягнувши його, легко розібрали свіжозакладений отвір. Кулемет невгавав, але кулі застягали в саманні блоки захисної стінки, не завдаючи шкоди в’язням. Таку ж стінку виклали в «запретній» зоні з протилежного боку. Поряд для надійнішого захисту викопали стрілецьку траншею, по котрій проникали із одного табірного пункту в інший. Усе робилося швидко. «Шпана» – відчайдушні ж були! – схопила одного наглядача, посадила його собі на плечі й під улюлюкання в’язнів, серед котрих був і я, сміливо рушила в «запретну» зону, щоб дістатися із 2-го в 3-й табірний пункт. Кулеметники не стріляли. Перейшовши на другий бік, наглядача відпустили.
Не вірилося, що таке діється, що відкрито пішли проти влади, було тривожно й страшно. Але знаючи про безпощадний нічний розстріл, боялися, що таке може статися і зараз. В господарський двір вже не перелазили через мур, а знайшли дерев’яну колоду, вдаряючи нею по воротах, зламали замок й увірвалися всередину. Далі, щоб з’єднати жіночий табір із іншими в одне, треба було зламати розділювальний мур і зробити отвір, через котрий перелазили перший раз. Для цього застосували рейку довжиною 5-7 м і дружньо, саман за саманом, вибивали, до появи повного отвору. Кулеметники не жаліли свинцю, десь до половини ночі обстрілюючи сміливців, які перелазили через отвори, зроблені в мурах, а потім напевно, отримали наказ призупинити обстріл. Тоді хлопці спокійно розібрали ці отвори до величини вільного переходу, аби старші люди чи жінки могли відвідати одні одних. Під час цієї операції були легкопоранені молоді люди.
- Значить табори вже з’єднали в одне і була змога створити спільний представницький орган для переговорів з владою?
- І щоб вести переговори, і на випадку потреби підтримання внутрішньої дисциліни вирішили створити комісію із в’язнів, котрим довіряли. 19 травня у їдальні 2-го табірного пункту (найбільше приміщення в таборі) зібралися в’язні й прямим голосуванням обрали комісію із 12-ти осіб, думали, що то на день-два, а виявилось на цілих 40 днів.
- За яким принципом обирали?
- То були в’язні різних національностей. Найперше висунули людину військову, яка знала дисципліну й у випадку непослуху могла б опанувати масами. Нею став полковник Кузнєцов, який ще вчора перебував у табірній тюрмі. Віктор Рябов, «пахан», став начальником режиму. Глєб Слученков став відповідальним за таборову безпеку. Герш Келлєр, на прізвисько «Міша», за національністю єврей, був в УПА, його призначили начальником воєнізованого відділу табору. Він організував для оборони виготовлення пік тощо. Юрій Кномпус, якого ми мали за німця, очолив відділ пропаганди, що готував звернення до в’язнів і до начальства, робив плакати, стінну газету, радіопередачі. Супрун, вчителька із Прикарпаття, також зайнялася пропагандою. До складу комісії обрали ще Бершадську Любу, Шиманську Марію із Петербурга, Скірука Віталія, Кострицького Анатолія, якийочолив радіозв’язок, Олексія Макеїва, хоч той висловлювався проти повстання, та ще Іващенка. У той час у таборі перебував довголітній політв’язень Михайло Сорока, і хоча він особисто не брав участі в комісії, був дорадником в усіх політичних подіях. Комісія зустрічалася із адміністрацією, але вимагала, щоб приїхали для переговорів представники Політбюро ЦК КПРС.
- А решта що робила?
- Усю молодь задіяли до самооборони. Наївно сподівалися, якщо в зону вступить охорона табору, то самооборона металевими прутами (виламаними із віконних ґрат), товченим склом та піском, зуміє припинити наступ чекістів. Я також, беручи участь у самообороні, ніс варту на одному із відтинків між четвертою та п’ятою землянками, маючи в руках загострену металеву палицю і наприкінці чергування передаючи її наступному охоронцю.
На даху їдальні ми вивісили величезний плакат «Вимагаємо приїзду урядової комісії із Москви», а поряд – білий прапор з червоним хрестом і чорною облямівкою – як знак, що там є люди, які страждають і просять допомоги. Знайшлися спеціалісти радіосправи, які з підручних матеріалів – телефонних трубок, фізіотерапевтичної установки, кінопересувного апарату тощо – змонтували радіовузол, через який пробували нас про все інформувати, але адміністрація тут же відімкнула електрострум. Та умільці не здавалися, їм спало на думку перетворити електромотор на електрогенератор. Тут знову начальство зробило свою справу – перекрили воду. Табір потонув у темряві і зостався без води. Але через кілька днів воду подали. Мабуть, санепідемстанція боялася, що на місто перекинеться епідемія.
- Комісії з Москви довго чекали?
- Переговори нашої комісії у присутності усього народу в таборі проходили часто, з’являлися приїжджі представники силових структур та начальства управління «Степлагу», представники тих організацій, на котрих ми працювали. Їх знайомили з нашими вимогами, – насамперед приїзду представника з Москви. Але всі «гості» хотіли тільки припинити наш протест. 22 червня із радіорепродукторів управління «Степлагу» почули ми, що в Кенгір їде член Президії ЦК КПРС. Але то була брехня. У наступні дні, недалеко від табору, з’явилося декілька тракторів, які тягали якісь важкі предмети вдень і вночі. Крім цього, по залізничній вітці до табору паровоз тягав платформи і постійно гримів буферами, створюючи незрозумілий нам шум. Як потім з’ясувалося, це робилося для того, аби в’язні не знали: на Кенгірський вокзал з Куйбишева прибув каральний полк із танками Т-34, котрі треба було таємно підтягнути під табір, заховавши їх за будинок управління «Степлагу». А какофонія звуків, викликана роботою тракторів та гриманням буферів платформ, повинна була приспати нашу увагу. За кілька днів до початку жорстокої акції придушення повстання група вищих офіцерських чинів обійшла із-зовні табір для того, щоб уточнити «поле бою», підправити стратегічний план та посилити охорону табору ще одним рядом внутрішніх військ.
- Ви думаєте, в тому була якась стратегія?
- Раптовість нападу на табір такими силами пояснює, щодо розправи готувалися, а будь-яке переміщення карального полку спецпризначення із місця постійного базування могла дозволити тільки Москва. Тож керувати операцією прибув заступник міністра МВД СРСР генерал-майор Єгоров. Все спланували так, щоб сплячих в’язнів захопити зненацька й одночасно в усіх трьох табірних пунктах. Для сміливості перед початком бойових дій, близько 3-ої год. ранку 26 червня, полк отримав порцію горілки та останній інструктаж.
- Що слугувало сигналом до бою?
- Постріл ракети в напрямку табору, і на сплячих безборонних в’язнів посунула армада озброєних сучасною зброєю солдатів внутрішніх військ. Найперше снайпери із сторожових веж та вікон управління «Степлагу» убили наших сторожових, які мали свої пости біля кожного із проломів у стіні, а також розстріляли вартових на дахах бараків, після чого в кожен із табірних пунктів пішли танки «Т-34», за котрими, з автоматами напоготові, в касках, як на фронті, розділений на три частини, ішов полк спецназівців. Від несподіваного гулу моторів танків та їх стрілянини у вікна, мешканці бараків прокинулися і в панічному страсі не знали, що робити, бо як тільки переступали поріг бараку, тут же падали, скошені автоматною чергою. Про захист не було и мови. Для танка не було перешкод, бо він розбивав двері й вікна, а чекісти вкидали в барак димовий заряд, та ще, встромивши дуло гармати у вікно, вистрілювали. Жахливий гул у приміщенні, від якого перепонки у вухах лопалися, та їдкий дим, від якого не було порятунку, доводив до розпачу. Намагалися закривати ніс і рот мокрим рушником чи якоюсь тканиною, але дим стелився по долівці, тому довго в такому стані не можна було перебувати.
Спецназівці, щоб залякати в’язнів, убивали всіх підряд. Довкруги бараків уже багато лежало убитих, або тих, що вмирали в передсмерних конвульсіях. Чекісти спішили, бігали від одного бараку до іншого, кричали, матюкалися, виганяли усіх надвір. У жіночій зоні дівчата взялися за руки і плачучи стали поперек дороги, котрою мчав танк. На повній швидкості металева потвора пом’яла юні тіла, намотавши на гусениці шматки тіла, і, не зупиняючись, почала ганятися за іншими дівчатами: одних убила, а інших, приперши боком до бараку, задавила. Для коригування бойових дій у всьому таборі був залучений літак У-2, який кружляв над побоїщем, наганяючи додатковий жах.
- Що ви тоді робили?
- Акція придушення повстання застала мене на нарах, я взагалі не міг підвестися, бо слабував на жовтяницю. Від кулеметної та гарматної стрілянини, а також реву літака, який кружляв над табором на невеликій висоті, прокинулася уся бригада. Чекісти дулом гармати танка виламали вікно і закомандували: «Всєм вийті... таку вашу мать». Піднялись нагору бригадою, нас оточила група спецназівців, скомандували: «Рукі на голову і марш». Ми пройшли біля нашого вбитого побратима Степана, який лежав у крові на землі, а далі через прохідну, біля багатьох різного рангу офіцерів, у степ, де вже раніше були доставлені тисячі в’язнів перших бараків. Там нас усіх вишикували в одну лінію далеко в степ. Розпорядилися: спочатку – лицем до землі, а згодом дозволили сісти. З двох боків, на віддалі яких 20 м стояли охоронці з собаками, а далі простягнулася друга лінія охорони з кулеметними гніздами. Там під пильним оком потужної охорони та палючого сонця сиділи ми цілий день, опершись плечима один до одного. Встати не мали права, бо згідно з попередженням охорони це вважалось би спробою до втечі. Туалету не було…
- Чим це все завершилося?
- Навпроти розставили столи, за котрими урядували чекісти, і за чергою, як і сиділи в степу одним рядом, стали викликати в’язнів до себе. Комісія створювала на в’язня формуляр, за цей час чекіст візуально оцінював людину: яку вона могла вести роль у повстанні, після чого скеровував одних у колону по лівий бік, а інших – по правий, тобто одних – на етап, інших -назад у табір. Я через хворобу ледве вже стояв на ногах і боявся, що коли відправлять на етап, я його не витримаю. Енкаведист заповнив на мене анкету, зміряв мене своїм хижим поглядом і вказав пальцем наліво. Подумав я, що все, тут мені кінець. Але ратово нагодився начальник нашого табірного пункту, котрий знав мене і мою бригаду ще з часу, коли ми будували управління «Степлагу». Побачив мене в колоні на етап, підійшов до чекіста, щось з ним поговорив, потім взяв мене за рукав і відвів у праву колону. Нас повернули в табір, де отвори в мурі були зароблені, бараки перемонтовані, побілені, а на вікнах вже не було ґрат, подвір’я змите від крові потужними насосами пожежних машин. Виглядало так, немовби тут і не було побоїща…
- Що було з вами далі?
- Особисто мене підкосила жовтяниця і потрапив до лазарету на 40 днів. Згодом відбув термін, та ще мав залишатися в засланні. А організаторів повстання арештували і столипінським вагоном відправили в Карагандинську тюрму. Вони були засуджені до вищої міри покарання – розстрілу. Але загалом Кенгірське повстання, яке принесло таку кількість людських жертв, стало найяскравішим виразником кризи усієї системи ГУЛАГу. Воно потрясло всю систему спецтаборів і змусило державні органи відмовитися від тиранії в таборах, перейти до поступок і змінити саму систему.
Довідка IA ZIK
Кенгір – селище, розташоване за декілька кілометрів північніше Джезказгана на річці Каракінгір. 1948 року на базі ліквідованого Джезказганського табору військовополонених №39 було утворено для особливий табір № 4, який отримав назву «Степлаг» і зайняв частину території Карлагу від Карсакпая до Балхаша. Управління «Степлагу» в Джезказгані відзначалось особливою жорстокістю, нормою були знущання над в’язнями, побої, вбивства, невмотивовані розправи. Кенгірське повстання відбулося поблизу великого селища міського типу Джезказган, яке було районним центром Карагандинської області Казахської РСР. Тут в’язні «Степлагу», серед котрих було 46% українців, примусово працювали на будівництві Кенгірського водосховища і гідровузла, ТЕЦ, а також збагачувальної фабрики і об’єктів соцкультпобуту майбутнього міста, на добуванні руди в шахтах і кар’єрах, розташованих поблизу селища (Рудник), у Джездах і Балхаші.
15 травня 1954 року конвоїр розстріляв з автомата колону в’язнів, убивши 18 і поранивши 33 чоловіків. Цей випадок спричинився до повстання. Намагаючись йому запобігти, адміністрація перевела в зону політв’язнів 600 кримінальників, щоб на випадок спровокованої різанини мати легальну підставу для введення військ. Однак політв’язні пояснили уркам, що права краще боронити разом, і кримінальники їх підтримали. Повстання, у якому взяло участь понад 8500 ув’язнених, почалося 16 травня оголошенням загального страйку. В’язні вигнали охорону й обслугу, зруйнували мури між зонами, захопили господарчий двір. Охорона намагалася перешкодити цьому кулеметними чергами й спричинила нові жертви. На звільненій від чекістів території було організовано самоврядування. За всі 40 днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повсталі випускали стіннівки, плакати, листівки, складали відозви до військ, які оточили табір. Свої звернення до мешканців селища вони розсипали з допомогою повітряних зміїв. Повсталі вимагали скасувати тюремний режим і притягнути до кримінальної відповідальності охоронців, які розстрілювали людей.
26 червня від 3.25 до 4.00 ранку комісія МВД по радіо звернулася до повсталих політв’язнів із вимогою здатися. Після цього в зону було введено 1 700 солдатів із 89 собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34, чиї дії координувала авіація. Це був єдиний випадок використання танків для придушення повстання у таборах. Кенгірське повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 р. Попри те, що повстання було придушене, політ’язні здобули перемогу, завдавши нищівного удару по системі ГУЛАГу: протягом кількох настуних років було звільнено дві третини ув’язнених, величезна мережа концтаборів була суттєво зменшена.
Спеціально для IA ZIK підготувала Вікторія Садова
Обсудить новость на Форуме