15:31 25.02.2015 | Все новости раздела "Народный Рух Украины"

До річниці Майдану: чергове розчарування чи стратегічна перемога?!

25 лютого 2015

1503320 647099025333699 244908819 nВсе частіше серед суспільства побутує думка, що незрозуміло, заради чого відбулась чергова революція? Заради чого люди боролись мерзли, гинули? Де результат?! Ті ж самі обличчя на місцях, чиновники як брали хабарі так і беруть, тощо. Одні з розумінням ставляться до дій теперішньої влади, мовляв, «у важкий час булаву отримали», в країні війна, на що противники влади відповідають, що Крим здали, Донбас «зливають», та взагалі всі свої мандати та портфелі отримали на нашій крові. 

У своєму матеріалі я не збираюсь ані критикувати владу, ані виправдовувати, давайте спробуємо розібратись, що ж саме відбулось у нас в країні та продовжує відбуватись.

Без сумнівів, владу необхідно контролювати і при потребі критикувати, де можна і скільки можна.

Давайте повернемось безпосередньо до подій Революції і пригадаємо, які завдання ставив перед собою Майдан. Варто зауважити, що завдання поступово змінювались, відповідно до ситуації, як і сам Майдан, як будь-який живий організм. Спочатку вимоги були зовсім невинними – підписати угоду з ЄС. Але їх не виконали. Більше того, студентів безсоромно відлупцював озвірілий «Беркут». Буквально за кілька днів Майдан суттєво перетворився, і про угоду з ЄС якщо не забули, то принаймні відклали на другий план. Основним тодішнім завданням стало покарання винних та відставка кабінету міністрів на чолі з одіозним Миколою Азаровим. Очевидно, вимоги до Януковича стали більш жорсткими. Але і тоді у єнакіївського президента був шанс звести революцію нанівець, адже достатньо було покарати командира «Беркута», зробити певні ротації в Кабінеті Міністрів, які навряд чи суттєво вплинули б на схеми розкрадання бюджету та послабили вертикаль злочинної влади. Але Янукович не лише не виконав вимог, не досягнув компромісу із протестувальниками, а у відповідь з його ініціативи була прийнята низка відверто диктаторських законів, які, в свою чергу, породили новий етап Майдану. Чи робив це Янукович свідомо, чи може через власну недалекоглядність занадто уважно слухав «порадників», в тому числі, і з сусідньої країни – сказати важко. Але маємо, що маємо. Тепер, загартувавши себе у вогні, Майдан став воістину крицевим, відповідно і вимоги стали більш жорсткими. Про ЄС, здається, геть забули, натомість вимоги вже стосувались не просто облич, а самої системи, де чіткими пунктами був негайний розпуск Верховної Ради та повернення до старої конституції. Дещо згодом туди й додався пункт про імпічмент президенту та дострокові президентські вибори. Чи жалкував тоді «Проффесор», що не пішов на поступки місяцем раніше, коли від нього вимагали куди більш ліберальних кроків? Напевно що. Але дороги назад не було, Янукович пішов у ва-банк, і програв. На сцені Майдану почали ледь не святкувати, що так контрастувало із панахидами за загиблими. Окремий відсоток протестуючих вимагав негайної зміни системи влади, тобто зміна облич їх аж ніяк не задовольняла

Щоб зрозуміти, чи виграла Революція, чи в черговий раз нею скористались негідники, давайте розділимо завдання на стратегічні і тактичні. Янукович втік, злочинний режим повалено. Поза сумнівами, це – перемога. Але одна з найбільш гарячих на той час вимог - покарання винних у побитті, а згодом і вбивствах – не виконана. Ця вимога досить швидко і не помітно якщо не загубилась, то сильно охолола серед бурхливого веремія подій. «Підігрівалась» вона лише до річниці Майдану та під час поодиноких судів над представниками Беркуту, після чого знову якось по-тихому забувалась. Інша глобальна ціль Майдану – зміна системи влади обмежилась лише незрозумілим законом про люстрацію, та й той народу України кинули як кістку перед Парламентськими виборами. Знову мінус. Отже, революція не завершилась, і противники політики Порошенка-Яценюка критикують владу зовсім не безпідставно. Інше питання - чи грають вони на руку Кремля, чи можливо дійсно мають рацію, що теперішня влада заводить країну в прірву. А якщо і грають на руку Кремлю, чи діють свідомо, або ж через власну недалекоглядність використовують високі ідеї патріотизму та націоналізму проти власної ж нації?..

На це питання дасть відповідь лише час.

Але в країні йде війна, і головною підступною ціллю Путіна є не Крим, не Донбас, і навіть не володіння всім південним сходом. Головна ціль Путіна – Київ, і захоплювати він його збирається зовсім не танками, на це сил навряд чи вистачить. Бої за Донецький аеропорт та Дебальцеве це наочно показали. Для досягнення своєї мети Кремлю достатньо буде посадити на Печерських пагорбах маріонеткову владу на кшталт Януковича.

Є серйозні побоювання, що ця роль відведена не Опозиційному блоку чи схожим проросійським політичним силам, в які народ зневірився і вважає ворожими, а подібне «зобов’язання» може взяти на себе одна з псевдо патріотичних партій (можливо, така ще навіть не створена), яка на патріотичних лозунгах віддасть Україну Московії.

Але тут є нюанс, який на превеликий жаль, не зрозумілий для широкого загалу. Не секрет, що великий відсоток населення цікавлять лишень матеріальні цінності, як в тій пісні Едуарда Драча: «а по мнє, била би в хатє ковбаса». Такі «цінності» актуальні і до сьогодні, для когось це звучить дико і трагічно, і тут важко не погодитись. Але можна зрозуміти і цей прошарок населення, бо коли нічого їсти, важко думати про культуру та мораль.

Варто згадати слова Героя України Степана Бандери, що людина, яка з-поміж свободи та хліба обирає хліб, не матиме нічого, а той, хто обере свободу, буде мати і свободу, і хліб. Як приклад небезпеки, що приховує в собі відсутність духовності можна навести Донбас, де через перекіс у свідомості багато людей взяли в руки зброю заради шматка хліба. І тут проблема не в тамтешньому населенні, а в усіх нас, бо ми не змогли їм привити патріотизму та любові до своєї країни.
       Великі побоювання у людей були з того приводу, що відбудеться повторення Помаранчевої Революції, коли на зміну одним злочинцям прийшли інші, а реальних змін люди як чекали, так і чекають донині.

Дійсно, тоді швидких змін не відбулось, і слабкість Ющенка призвела до того, що до влади прийшов злочинно-окупаційний режим Януковича. Покращення життя зовсім не сталось…

Та все ж Ющенко своє зерно у поле духовності посіяв. Інша справа, що прийшовши до влади антагоніст всього людського й морального Янукович, фактично спробував зрубати паросток  Українства, скасувавши звання Героя України, яке було справедливо присвоєно Степану Андрійовичу Бандері. Для когось це могло здатись дрібницею, у порівнянні з іншими економічними злочинами «легітимного», але це лише на перший погляд. Саме з таких дрібниць і складається вся духовна складова нації. Країна, яка не шанує своїх героїв, змушена шанувати чужих, часто ворожих. Янукович усіма силами намагався цього досягти, але на щастя українці виявились мудрою нацією, і духовні цінності поставили вище матеріальних. І тому коли знову починають точитись розмови з приводу повернення лідеру ОУН звання Героя, зовсім недоречними стають аргументи такі як, що це не на часі, чи це роз’єднує. Роз’єднує кого і з ким? Навпаки, постать Бандери об’єднує у собі українців, для яких Україна – вище понад все. І слава Богу, тепер це об’єднує не лише Львів та Волинь, а й Київ, Одесу, Харків. А якщо кого і роз’єднує, то лише Україну і кривавий Кремль, але не думаю, що ми будемо сумувати з цього приводу.

Найбільшим здобуттям Помаранчевої Революції слід вважати саме те, що вона, Революція все ж відбулась, народ повірив, що можна боротись та перемагати. І не було б Помаранчевої Революції, велика вірогідність, що завершились би всі ці минулорічні революційні дії чимось на кшталт білоруських протестів та диктатури тирана на двадцять років. Можливо, ані тоді, ані зараз ми і не здобули тактичні здобутки, але в глобальному, стратегічному плані ми вже перемогли.
 Мудро і завзято писав Юрій Горліс-Горський у своєму романі Холодний Яр: якщо я і помру, то стану землею, з якої виросте трава, яку з’їсть кінь наступного борця за волю України. Тобто, боротьба не скоро втілюється в бажані результати. Наприклад, московські шовіністи дуже люблять апелювати до того, що УПА програла їхній «нєпобєдімой красной армії», програємо і зараз. З цим  може погодитись лише пацієнт з діагнозом «вата головного мозку». Боротьба УПА, як і наша з вами так само ділилась на тактичні й стратегічні завдання. Можливо, в силу обставин та можливостей деякі тактичні завдання були програні, але як згадує активний учасник тих визвольних змагань Юрій Борець - керівництво УПА з самого початку усвідомлювало, що їм не вдасться здобути свободу для України, але головною метою того змагання, за яке віддавали життя тисячі найкращих синів і дочок України було на власному прикладі вселити віру в неодмінну перемогу у боротьбі за свободу України, та виховати нове покоління Українців. І тут УПА здобули цілковиту перемогу!

Україна здобула незалежність у 1991 році, але і це не стало остаточною перемогою.
І тільки під час Революції Гідності ми стали користуватись плодами боротьби УПА, коли патріоти з заходу і сходу спільно боролись проти диктатора. Тільки зараз ми здобуваємо реальну незалежність, свободу, тільки зараз втілюється у життя той ідеал, за який боролась і проливала кров Українська Повстанська Армія та багато інших, до них, і після, наводжу приклад УПА виключно з причини, що він є найбільш масовий та резонансний. Великі цілі не реалізовуються ні за рік ні за два, багато можна пережити розчарувань на тернистому шляху до мети. Але плач не дав свободи ще нікому, а хто борець – той здобуває світ.

Отже, як відповідь всім скептикам можна сміливо заявити, що ми вже перемогли, на жаль дорогою ціною на Майдані, яку ми і досі продовжуємо сплачувати. Але кров героїв лише загартовує та консолідує націю. Можливо праві ті, хто вважає, що Порошенко ще не той президент, що нам потрібен, але справа не в ньому, а все ж таки в нас. Ми змінились, і це головне. Пройде час, і духовні цінності майже остаточно витіснять пост-совкове світосприйняття, і ми з вами будемо жити в Європі, можливо не скоро, можливо навіть пройде півстоліття, як після боротьби УПА, коли ми станемо пожинати солодкі плоди такої тяжкої і виснажливої боротьби.

То ж чи будемо ми будувати нову країну із Порошенком та Яценюком? Якщо діятимуть вони в інтересах України ми готові підставити їм братнє плече та усіляко сприяти та допомагати. Або ж знову зустрінемось на барикадах.

В’ячеслав Руденко, заступник голови Молодого крила НРУ

Источник: Народний Рух України

  Обсудить новость на Форуме