13:45 28.05.2010 | Все новости раздела "Народная партия"
Влада паперу
Підручники з політології чимось схожі на підручники з теоретичної фізики. Дефініція переходить у дефініцію, правила – у закони, припущення – у теорії. Усе послідовно, правильно і логічно. Чесно кажучи, читати їх непрофесіоналу нудно. Справді цікавими є лише описи винятків з правил, здивовані коментарі досвідчених учених, які не розуміють, як така або інша ситуація взагалі могла статися, розповіді про абсурдні парадокси, що ламають усі уявлення про закони історії та політики.
Майбутні покоління науковців щиро вклонятимуться українським політикам кінця ХХ – початку ХХІ століття, за те, що розповіді про них будуть здатні перетворити навіть академічне видання у захопливий детектив. Адже лише у нас запевняння про перехід до європейських стандартів ілюструється діями можновладців у дусі сатрапів часів Дарія Великого. Лише в Україні в інформаційну еру не викоренені деякі традиції феодалізму, а інколи й рабовласництва. І лише у нас спроби подолання цих анахронізмів гальмуються відчуттям гордості за "український шлях".
За різними оцінками, однією з найбільших вад українського суспільства є тотальна бюрократизація усіх сфер життя. Так, у проведених у червні 2007 та жовтні 2008 років соціологічних опитуваннях Центру Разумкова, найбільш серйозними суспільно-політичними проблемами країни громадяни здебільшого обрали три твердження: "Байдужість влади до думки громадян" (58,2% респондентів у 2007 році, 56,6% у 2008), "Корупція у вищих ешелонах влади" (47,4% у 2007 році, 47,8% у 2008), "Нездатність влади забезпечити виконання законів" (37,6% у 2007 році, 38,0% у 2008).
Одним реченням це можна сформулювати так: "В Україні слабка влада, і сильна бюрократія". І не важливо, які політики нині при владі, а які щиро вважають себе опозиціонерами. Корінь зла у тому, що систему всеохопної і всесильної бюрократії ніхто навіть не пробував здолати.
Але чи є поганим явище бюрократії взагалі? У межах розумного – ні. Теорія "раціональної бюрократії" Макса Вебера, яка є базовою для традицій європейського адміністрування, твердить, що така модель забезпечує рівність регламентованих процедур органів державної влади та посадових осіб, гарантує підконтрольність і прозорість вироблення та прийняття будь-яких значимих рішень, сприяє тому, що державний службовець є не лише знавцем механізмів реалізації цієї служби, а й кращим фахівцем у своїй галузі (технічній, медичній, економічній, гуманітарній).
Приклади дієвої бюрократії дав світові стародавній Китай. Там претендент на посаду мав пройти іспит на знання філософії Конфуція, вміти творчо викладати історичні сюжети, складати вірші, мати схильність до абстрактних міркувань на філософські теми й літературний нахил. Такий іспит складало близько 5% абітурієнтів. Тих же, хто здолав друге випробування, допускали до третього, і після цього, незалежно від соціального походження, призначали на відповідальні урядові посади. Статус цей не переходив до дітей чиновника, яким доводилося все починати з початку. Син генерала у Піднебесній імперії не ставав генералом, а син міністра – міністром!
Та куди там європейській та китайській бюрократіям до українських стандартів?! Варварські конфуціанські традиції не прижилися в Україні. У нас діє принцип: "Аби людина була добра, а місце знайдеться". Не знає – навчиться, не вміє – допоможемо.
Можна було б повчитися добору кадрів у Китаї? Можна. Але Україна взяла від нього не це, а звички безкінечних палацових інтриг, правило завоювання місця "під сонцем" шляхом доступу "до тіла", війни між удільними князьками – все те, що неодноразово знищувало держави Піднебесної у сиву давнину.
Яку протидію пануванню державного апарату було винайдено і вдало реалізовано у Європі? Місцеве самоврядування. Безпосереднє обрання і відповідальність перед громадою навіть нижчих посадових осіб. Магдебурзьке право середньовічних європейських міст, феодальний принцип "васал мого васала не мій васал", "Велика хартія вільностей" – всі ці цеглинки століттями складалися у фундамент величної будівлі політичних прав громадян, для яких чиновник є найманим виконавцем, а не повновладним господарем на визначеній території.
Як це на практиці відобразилося у кривому дзеркалі української політики? Безвідповідальністю виконавчої влади, яка аргументує, що "нас не обирали, а призначили", неможливістю вплинути на тих, за кого виборці безпосередньо голосують, роздуттям різноманітних служб, які нібито контролюють, перевіряють, інспектують, опікуються, стежать за дотриманням, а насправді знову ж ні за що не відповідають.
На що витрачають більшість свого робочого часу мільйони дільничних лікарів, учителів середніх шкіл, працівників закладів культури, соціального обслуговування? Виконують власні професійні обов’язки? Ні! Складають плани і пишуть звіти, розраховують статистику, зводять таблиці, ведуть номенклатуру справ, готують аналітичні та доповідні записки для керівництва і… знову пишуть звіти. Управління державних адміністрацій з кожним роком все більше стають філіями єдиного всеохопного управління – статистики. А враховуючи схильність керівництва усіх рівнів до демонстрації позитивної динаміки власної роботи, можна припустити, що і ця статистика, м’яко кажучи, не зовсім точна. Папірець переміг людину!
Чи є дивним у такій ситуації, що над одним фахівцем інколи сидить цілий сонм начальників і контролерів?
Запитайте будь-якого посадовця будь-якого рангу, чим він займається, і він прочитає вам чималеньку лекцію, з висновками, що якби не було його служби (фонду, управління, інспекції, відділу) небо впало би на землю, а Дніпро повернув назад. А як може бути інакше, коли намагання отримати довідку про реєстрацію, свідоцтво про майнові права та земельний акт, не кажучи вже про посольську візу, перетворюються у наших реаліях на пригодницький роман, розв’язка якого до останніх сторінок є таємницею.
Хто з читачів не стикався із ситуацією, коли бажання довести до кінця якусь справу з держустановою блискавично зникало, коли відбувалося попереднє знайомство з кількістю документів, які слід дуже швидко (і не безплатно) надати "до відома".
Головна проблема і головний противник становлення громадянського суспільства в Україні – не різнокольорові політичні партії, яку б ідеологію вони не сповідували, і не міфічні загрози зовнішньої небезпеки, і навіть не замкнена сама у собі вітчизняна олігархія (хоча і вона також). Головний противник як суспільства, так і дієвої державної влади – сильна і, на перший погляд, нездоланна бюрократична система. І справді, які гарантії того, що рішення будь-якого органу влади не стане одним із аркушів без жодного зв’язку з реальністю, але акуратно підшитого до справи?
Хоча така ситуація не лише в Україні. Відомий німецький економіст Юстус Хаукап цього року випустив книгу "Чиновницький потоп у Німеччині", у якій перерахував 50 держслужб, які не виконуючи корисної функції, проїдають бюджетні кошти. Федеральна метеорологічна служба, гоне управління Штральзунду, відомство боротьби з дискримінацією, уповноважений з туризму, федеральний інститут демографічних досліджень – усі ці організації, за підрахунками прискіпливих німців, "проїдають" більше ніж приносять суспільної користі. Якою була б їхня реакція на українську дійсність?
Місцеві вибори, хоч би у який термін вони проводилися, можуть змінити ситуацію лише в одному випадку, – коли обраний людьми депутат буде максимально прив’язаний до територіального округу і залежати від волі виборців, а не від тієї чи іншої "генеральної лінії партії". Відповідно новообрані ради мають отримати право формувати органи місцевої виконавчої влади. Проводити такі вибори без внесення змін до законодавства, значить подарувати ще одну перемогу бюрократії.
Марина Ковальчук,
Вінницька регіональна організація
Народної Партії
Обсудить новость на Форуме