18:45 12.08.2010 | Все новости раздела "Народная партия"
Виграти вибори, щоб відродити село!
Саме цим висловом вінчали селяни вікову мудрість, працьовитість, непересічну любов до землі, до всього того, що вона дарує людині за самовіддану працю. Саме ці риси були притаманні тим, хто глибоко пустив своє родове коріння в Рідну землю, для кого вона стала Ненькою, а вони їй – рідними синами та дочками.
Дідизна – це не клапоть землі, де стояла колись твоя хата, а маленька частка хутірського чи сільського довкілля – дворище, земельний наділ, краєвиди... порослі травою могили далеких предків – де витає твій нині немічний дух, трухлявіє в землі твоє родове коріння...
Близько двадцяти років тому, в статусі працівника районної газети “Білопільщина”, мені пощастило побувати в досить відомому в ті часи сільськогосподарському підприємстві “Обрій” і познайомитись із тоді ще зовсім молодим його керівником Іваном Петровичем Худіним.
Своє враження від тих відвідин я виклав у статті “Над “Обрієм” безхмарне небо” і міркував, наївний, що небо вищатиме, обрій ширшатиме, мета, яка вже маячила на ньому, яснішатиме і ближчатиме.
Та не сталося, як бажалося; не судилося, як хотілося... З чийогось прокляття – інакше цього не назвеш – зведене до шкуратка небо захмарилось, обрій – стуманів і, наблизившись впритул, сховав десь далеко позад себе не тільки перспективу, а й саму надію на краще життя.
Сьогодні за помилки минувшини можна кидати докір будь-кому, а надто тим, хто, керуючи районами та областями, «свято» виконував настанови заполітизованих вождів. Але ж чому найдужче постраждав безневинний селянин? Той, хто у всі віки своєю невтомною працею годував усіх, які б кольори вони на собі не носили: білий, червоний, жовтий, блакитний, помаранчевий, зелений..., бо всі вони для нього – заблудлі діти людські і колір у них один – людського тіла?
Переважна більшість керівників колективних господарств, та й не тільки, під вантажем перемін поспішно, без бою попіднімали руки вгору, зігнулись, зів’яли, пустили за вітром, обернувши на перекотиполе, десятиріччями напрацьоване майно, людей і навіть самих себе...
Несуться вони тепер кожен своєю дорогою у безвість. Гостре каміння незгод рве їхні тіла, калічить душі... Що їх зупинить: велетенська кам’яна брила, яруга, провалля? Чи все ж хвиля сконцентрованого людського розуму, який стане невидимою, але нездоланною перепоною, пом’якшить удар для безлічі втілених у перекотиполі душ....
На щастя, зламалися не всі. Знайшлись такі, серед них Іван Петрович Худін – заступник голови Білопільської районної організації Народної Партії, що не зігнулися, взявши в свої руки безцінне надбання, яке з чийогось злого умислу мало не обернулося на купу безхозного непотребу, і заходилися відроджувати спаплюжені господарства.
Як виявилось, – кажуть же, не роби добра, не матимеш зла, – не завжди за добро платять добром. Що тільки не затівали ледачі заздрісники, які тільки канави, перепони та пастки не ставили на шляху; які тільки тини не городили – витримав, пройшов, подолав. Хоча на рани – душевні і фізичні – таки розжився.
– Скажіть мені, Іване Петровичу, – запитав його при зустрічі, – які чинники додавали вам сил, насамперед в боротьбі із самим собою? Бували ж випадки, коли хотілося махнути на все рукою і піти шукати теплішого місця? Адже багато хто з ваших колег – це не є таємницею – прихопивши в кишеню дещицю з колективних статків, обернулись на таких собі равликів і шаснули, до кращих часів, у свої, досить-таки пристойні хатки.
– Що вам на це відповісти? – зітхнув, посмутнів очима. – Поклик душі, дух предків, якщо хочете, мова землі – безсловесні. Їх просто треба мати в собі і діяти так, як вони велять. Саме велять, а не прохають... Що ж до равликів, то вони в собі цих якостей не мають, занесло їх до землі випадково, як сміття чи порох – вітром. Отож і не приросли вони корінням до землі, як належало б, а поприлипали до неї... А порох, він і є порох – як прилип, так і відлип. Війнув вітерець, здійняв куряву, і вони – за нею. Як-не-як – родичі.
– Ваші думки щодо подальшої перспективи? І, якщо вони у вас є, на чому вони ґрунтуються?
– Будь-що в світі, а надто сільське господарство, підвладне суспільним та природним катаклізмам, а відтак будь-які успіхи – явище тимчасове. Загадувати наперед – невдячна справа, але є один аргумент, який дозволяв і буде дозволяти селянину вижити – це спонукана святою любов’ю до землі тяжка і виснажлива селянська праця. На жаль, як і у всі віки, так і сьогодні, надія тільки на неї. Ми не можемо дозволити собі послаблень, щоб, не доведи, Господи, зупинитись. Бо покотиться віз під гору і втретє, навіть на те саме місце, його вже ніхто не вицупить.
– Гадаю, що охочих тягти воза без гідного зиску, вважай, як в колишні часи задурно, дедалі меншатиме. Самому вам чи навіть вдесятьох, не подужати. А відтак розпряжетесь, розсупонитесь на самому що не на є крутосхилі. Що тоді?
– Я так не думаю, і ось чому: по-перше, ми позбудемось рабського комплексу «хто везе, того й поганяють» – це стосується і тих, які тягнуть, і тих, які стьобають; по-друге, доб’ємося адекватної оцінки вартості непомірно тяжкої праці селянина. Бо хліб, раз він усьому голова, має коштувати найдорожче, а оплата хлібороба – найвищою.
Ось тоді вистачить сил тягти воза і людей, щоб вчасно підміняти тих, що його, пробачте, тягнуть.
– Ну а техніка, хімія, селекція...
– Далі не перераховуйте, бо скільки б не нищили бур’янів та шкідливих комах вони, адаптуючись, стають дедалі агресивніші, отрута дорожчою, собівартість вищою... Мало того, екологічний продукт, з цих же причин, незабаром накаже довго жити.
Селу потрібні руки. Ті, що пахнуть хлібом, і не тільки, плекають, бо люблять рідну землю, а відтак – Неньку-Україну.
– І які ж ви бачите шляхи, щоб реалізувати вами сказане?
– Треба не ставити до управління сільським господарством тих, які, образно кажучи, запрягають коня передом до воза. Але для того, щоб якось на це впливати, селянам потрібно виграти хоча б місцеві вибори. Це моя позиція. Вона з роками не змінювалася, твердо переконаний, що не зміниться і в подальшому. Тому на наступних місцевих виборах докладемо всіх зусиль, щоб Народна Партія посіла гідне місце серед представників місцевих рад, а відтак ми будемо в змозі втілити наші у давню мрію – відродження села.
Іван Головченко,
депутат Білопільської районної ради від Народної Партії
Обсудить новость на Форуме