16:46 09.06.2016 | Все новости раздела "Народная партия"
ВОЛОДИМИР ЛИТВИН: ПРАГНЕННЯ ОЩАСЛИВИТИ ЛЮДЕЙ БЕЗ ЛЮДЕЙ ЗАВЖДИ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ПОГАНО
Вкотре чуємо, що в Україні почався новий період чи етап. А то й нова епоха. Правда вона завжди оголошується з приходом чергової (нової) влади. У свою чергу Бог дає посади тим, хто їх не вартий, щоб випробувати народ. Схоже, що ми на постійному експерименті.
Ось і зараз на велику дорогу вийшли «свіжі» провідники. Своїми перевагами вони вважають те, що не обтяжені досвідом, практичними навичками, знанням країни, а відповідно – історичною пам’яттю. Все це для них взагалі не має значення. Інакше – «совок». Для декого Україна та її історія взагалі зводяться до екзотики – орнаменту сорочки на день вишиванки.
Фактично у такий спосіб йдеться про тотальне заперечення країни в плані її власного досвіду. У тому числі й позитивного. За деякими винятками, які зводяться в ранг ікони. Звісно – з примушуванням суспільства їх любити.
Переінакшення, а не переосмислення, історії на свій лад, намагання у такий спосіб формувати сьогодення країни, на практиці породжує суспільне явище, яке можна охарактеризувати як «патріотизм відчаю» (термін належить вченому С.Ушакову).
Спілкування з людьми, зміст листів та звернень дозволяють мені констатувати: коли раніше їх особисті історії вибудовувались на фоні історії країни, колективів та сім’ї, то зараз переважно говорять про безкінечні втрати, хвороби, безпросвіття, страхи. І медициною від усього цього у них виступає хіба що безмежне терпіння.
Страждання стало такою собі нашою ідеологією. Ніяк не складається з національною ідеєю. Ні зверху, ні знизу. Вакуум намагаємося заповнити ретроспекціями. Творимо державу на розмежуваннях та поділах на своїх і чужих, патріотів та зрадників і т.п. Тобто маємо більшовизм навиворіт. В результаті ніяк не вийдемо на єдину дорогу. Без надійної цілісної історичної платформи інакше й бути не може.
Зате є безкінечні пошуки ворогів – в історії і сьогоденні. Добре навчилися покладати відповідальність на когось і, боронь Боже, на себе. Але ж історія, події та явища – це не лише вожді, а й народ. Принаймні частина народу. Виходить, що він винний.
Безапеляційні оцінки й судження, наполягання на без альтернативності нав’язуваної політики й практики не завжди зумовлені незнаннями чи небажаннями знати. Як на мене, це свідомий курс на примушування людей до сприйняття запозиченого і навіть нав’язуваного ззовні. Хто платить гроші, той і замовляє музику.
Чим це відрізняється від більшовицьких практик, коли людей силоміць люмпенізували і заганяли в «щасливе» майбутнє. Нічим, окрім риторики.
За таких умов залишається хіба що ставка на націоналізм, як на організуючу силу, що не вимагає індивідуальностей і особистих зусиль. Достатньо долучитися до відповідної групи.
Практика свідчить: у спільнот без власної позитивної опори нею нерідко стає залежність і навіть прив’язка до того, що вони раніше заперечували, проти чого повставали. Особливо, якщо враховувати те, що негативне завжди має значну притягальну силу, ефект. Чи не тому воно домінує в інформаційній сфері.
Таким чином, належить звернути увагу на формування в Україні поведінкової і життєвої культури, в якій категорії зневіри, страждань, страхів просуваються на домінуючі позиції. І їх вже починають сприймати як щось органічне, очевидне та навіть необхідне. За ними нас вже можна впізнавати і відповідним чином сприймати.
Хотілося б помилятися в цих міркуваннях, сприймати їх як перебільшення. Але, думаю, що ні. А відтак – психологічна й моральна атмосфера українського суспільства потребує першорядної уваги тих, хто взяв на себе місію лідерства. Інакше знову опинимося на задвірках історії.
Обсудить новость на Форуме