02:30 07.05.2014 | Все новости раздела "Народная партия"
Століття Никанора
Їхала на зустріч із ветераном Другої світової війни, який уже подолав 100-літній рубіж, і уявляла зовсім немічного дідуся. Але попри поважний вік і воєнне лихоліття, Никанор Пристанець зустрічав нас на порозі дому – усміхнений і бадьорий, правда, з паличкою. Виявилося, що недавно переніс не одну операцію. Але вразив погляд: очі світилися добротою. До того ж, Никанор Іванович добре пам’ятає події тих важких років. Нині живе з донькою та зятем у м. Луцьк. Відійшла у Вічність кохана дружина – Олена Федорівна. Проте поряд – рідні: має трьох доньок, онуків.
Сам Никанор Пристанець родом із с. Ватин Горохівського р-ну (тоді ще Торчинського р-ну). Одружився в 1942-му, через рік народилася донечка. Тож мусив дбати за сім’ю: орав, сіяв, вів домашнє господарство. Німці стояли в селі, каже Никанор Іванович, з березня по липень 1944-го: розбирали хати, палили, рили бункери, окопи. Але мирних жителів не зачіпали, тільки не дозволяли брати в поле коси і вили.
– Призвали мене в армію в липні 1944-го, після того, як прийшли радянські війська, – починає розповідь Никанор Іванович. – Приїхали з військкомата і сказали: «Хто є в селі – хай являється до Торчина». Нас було 55. Бо ж багато повтікало із села, як-не-як лінія фронту проходила. Тож пішли на реєстрацію, а звідти нас відправили до Рожища. Ми в колону по 4 – і пішки. Це була п’ятниця, а в неділю вранці поснідали – і на поїзд. Довго їхали – через Київ, Харків. Потім спинилися і почали здавати назад. Ми вже подумали, що, напевно, війна закінчилася і їдемо додому. Зраділи…
Але невдовзі поїзд спинився. Вийшли на якомусь полустанку, мабуть, думає Никанор Іванович, десь на Харківщині. Новобранців вишикували та стригли по черзі просто неба. Правда, зброї та форми поки не видавали. Чотири тижні там перебували. За цей час вчили користуватися кулеметом.
– Вивезли нам «максима» і показували, як стріляти. А я до цього ще ні разу не стріляв: ні з пулємьота, ні з вінтовки, – сміється дідусь. – А ще нас нащось заставляли різати очерет і плести мати. Потім забрали «цюкати» картоплі. Ми голови пообмотували, бо ж сонце пекло, та й уперед.
Але невдовзі оголосили тривогу. Тож новоспечені солдатики покидали сапки – і на кухню. Там за столиком сиділи офіцери, питали кожного, чи здоровий, і щось записували. Після огляду знову відправили на картоплю.
– Але дорогою нам сержанти кажуть: «Хлопці, ми щасливі, бо підемо в артилерію, а не в піхоту». Побули ми тут ще два дні, а далі нас – на поїзд і відправили у Волчанськ Харківської області, – продовжує розповідь ветеран. – Там нас було десь близько 2 тисяч. Розділили: кого на піхоту, кого в артилерію. Далі ми йшли десь зо 40 кілометрів в якісь села, де нас вчили, як стріляти з артилерійських пушок. Потім прислали гармати, машини, все повантажили на поїзд – і ми рушили. Доїхали ми аж у Латвію. Потім курсували – то в Литву, то назад у Латвію.
Але зразу на передову не відправили, бо, як каже Никанор Іванович, дороги розвезло так, що ні туди ні сюди. Мусили чекати морозів. Як примерзло, так і рушили:
– Солдатам не казали, що вранці будемо наступати, але командири нас попередили: о п’ятій – підйом, сніданок, як тільки трохи розвидниться, рушимо на передову.
Наближення фронту відразу дало про себе знати: гриміло, дим стояв суцільною пеленою. Завдання Никанора Пристанця – чистити та закладати в артилерійські гармати набої. В обслузі мало бути хоча б зо 7 солдатів, але це ж війна, тому людей не вистачало.
– Мороз у 30 градусів, а ти в сорочці – і піт із тебе котиться градом, – згадує колишній солдат. – Бо все треба робити бігом.
Звичайно, було страшно, але думати про це було ніколи. Навіть часу не вистачало поспати. Доводилося і окопи рити, щоб гармати по танках могли вести прицільний вогонь. До речі, в батареї разом із Никанором Івановичем служило 5 односельців. Майже усі повернулися додому живими, тільки один поліг героєм на полі бою… Переважно воювали українці з різних усюд та росіяни, було в батареї навіть два грузини. Запам’ятав дідусь прізвище одного – Рахадзе. Всі знаходили спільну мову, ладили між собою. Балакали і українською, і російською. Правда, згадує дідусь, як один росіянин назвав його поляком. Чоловік поскаржився командиру, і той відчитав кривдника «по повній програмі». Більше подібних інцидентів не траплялося.
Никанор Іванович, розповідаючи про ті роки, демонструє військовий «трофей» – ложку, яку приніс із війни і користується до цього часу. Ні, це не та, яку видавали, а знахідка.
– Дали мені завдання: на передову занести хлопцям їсти. А це десь півтора кілометра. Став нести, бачу – на снігу лежить торба сухарів, маскхалат і ложка. Неподалік – убиті німці. Думаю, буду повертатися – заберу хоч сухарі. Але йду назад – від торби й сліду не залишилося. Тож забрав маскхалат і ось цю ложку, – посміхаючись, показує старенький.
Про завершення війни зрозуміли з неймовірної стрільби навколо. Це було в районі Ленінграда, недалеко від фінського кордону. Радість була неймовірна: обіймалися, співали. Але зразу всіх не відпустили – частинами відправляли. Тому продовжували нести службу. Аж після святкування річниці Жовтневої революції відправили додому. Заглядаю у військовий квиток: демобілізований із 420 гаубичного артилерійського полку 12 листопада 1945 р.
Правда, після перемоги, згадує Никанор Іванович, стався з ним один випадок, який змусив не на жарт злякатися. Бо ж кінець війни – а тут на волосинці від смерті:
– Пішли ми з товаришем по хліб. Дійшли аж до німецьких окопів. Вирішили набрати там гільз, щоб показати товаришам. Тільки виходимо – а тут два солдати з іншої частини. Зразу нас під конвой і повели до офіцерів. Добре, що в мого товариша був комсомольський квиток. Десь зо дві години допитували – хто ми та звідки. Дзвонили в нашу частину, перевіряли. Нарешті відпустили…
Дякувати Богові, повернувся Никанор Пристанець додому, в рідний Ватин, цілим та неушкодженим, з нагородами та відзнаками. Минали його кулі та снаряди. Певно, тому, що вдома чекали та молилися за нього дружина і маленька донечка.
Прес-служба Волинської обласної
організації Народної Партії
Обсудить новость на Форуме