09:30 24.06.2019 | Все новости раздела "Народная партия"
Основа здорового суспільства та сильної економіки
Існує думка, що український народ є народом без звичаєвого права. Та чи правда це?
Звичаєвим правом є усталені досвідом численних поколінь аж до міри традицій правила взаємодії на рівні базових суспільних інститутів: особи, сім'ї, громади, праці та приватної власності.
Традиції функціонування приватної власності в українському народі усталені давно і не залежать від "географії". Саме вони у моральному та етичному сенсах настановляють "не кради" і "не пожадай дому твого ближнього, ані вола, ані осла, ані жодної речі, яка є його власністю" і допомагають адекватно ці настанови трактувати.
І ці звичаї видаються тим природнішими і тим необхіднішими для людини, коли зважити на її відношення до сім'ї та родини.
Сім'я – це первинний і найприродніший суспільний елемент, з котрого складається суспільство. Він природніший і первісніший від держави чи навіть громади.
Сім'я фактично існувала ще до виникнення будь-яких інших форм суспільного об'єднання і тому повинна мати першість над ними, її права є більшою мірою усталені правом природи.
Саме вона є джерелом потреб, прав і обов'язків, які визначають функції, права та обов'язки вищих рівнів суспільної побудови, – громади та держави, – які виникли значно пізніше.
І виникли саме для задоволення тих потреб, які сім'я з тих чи інших міркувань самостійно задовольнити не може.
Продовженням сім'ї в часі є родина.
І головним чинником об'єднання родини у господарському та соціально-економічному сенсі є приватна власність, яка передається по родині через успадкування. В українському народі ці правила були вироблені давно і діяли як елемент звичаєвого права.
Родина не менше від держави є в собі досконала. Вона є повним, цілковито самодостатнім елементом суспільства, яким управляє самостійна влада, і це – влада батьківська.
Їй від природи належать всі права, потрібні для налагодження побуту та встановлення справедливості та незалежності в тих межах, що визначені її метою.
До тих прав і обов’язків родини, які з права природного випливають і котрих ані держава, ані загал суспільства не можуть відібрати чи усунути, належить право приватної власності батьків.
Як же ж зможуть дати своїм дітям те, що їм потрібно в житті, як же ж запевнять їм майбутнє та убезпечать від поворотів долі, коли не будуть мати можливості у тій чи іншій формі набувати приватну власність і передавати її дітям у спадок?
А вже обов’язок батьків щодо утримання і виховання дітей є природнішим від відбудь-яких правил, встановлених громадою чи державою.
Від часів Радянського Союзу Україна успадкувала законодавство у соціальному питанні, яке було спрямоване на усунення приватної власності та її успадкування, а натомість – утворення спільної власності та величезних за розміром фондів суспільного споживання, які наповнюються працею "трудових армій" народу, а управління якими здійснюється органами держави. Це цілі, визначені маніфестом комуністичної партії, до речі.
Таким чином соціалістична держава намагалася рівномірно перерозподілити доходи між усіма громадянами і сподівалася цим зарадити суспільним хибам.
Після набуття Незалежності ці помилки соціалістів були ...ще більше поглиблені: перерозподіл праці податками та недобровільними "солідарними" соціальними внесками сягнув величин, більших за розмір того, що людина отримує у вигляді заробітної плати.
Хоча давно, ще від початку 20-го століття, відомо, що максимальною величиною власного (приватного) ресурсу, до вилучення якої на загальні потреби конкретна людина та суспільство в цілому ставляться лояльно, є одна третина.
Ця пропорція означає, що сума зобов'язань з вилучення та відособлення реалізованої праці повинна відповідати за розміром половині того, що залишається в сімейному бюджеті від заробленого після їх виконання (сплати).
Надмірності та диспропорції у перерозподілі праці виправдовуються тим, що Незалежна Україна – це "соціальна держава", така, що виконує соціальні функції замість їх природних носіїв – сім'ї та родини, усім "допомагає, все забезпечує, про всіх дбає", а особливо – про "соціально-незахищених, малозабезпечених і знедолених".
Можливо, з теоретичної точки зору "соціальна держава" виглядає ідеальною, але вона так мало рахується з людською природою та опирається на утопію, що не лише не усуває, але примножує проблеми.
Відбиранням через податки та усуспільненням у "солідарні" соціальні фонди надмірної кількості реалізованої праці, що є індивідуальним, приватним ресурсом, вона суперечить природному порядку в родинному суспільстві та загальнолюдському почуттю справедливості, нищить притаманну родинному суспільству мораль та збудовані на ній норми етики.
Недоотримання значної частини реалізованої праці конкретною особою – працівником, а відповідно, – і його сім'єю, – нищить вироблену численними поколіннями взаємодію базових суспільних інститутів: особи, сім'ї, родини, праці та приватної власності.
При тому інститути управління спільним благом – громада та держава, які є значно молодшими від сім'ї та родини, – також страждають.
Бо отримують фінансування з приватного ресурсу – з реалізованої праці шляхом спрямування її частини на задоволення спільних потреб, який дискредитований у своїх суспільних функціях і можливостях, вони спираються на суспільство з покривдженою мораллю, спотвореною етикою, не просто зубожіле, а без власного легального поточного джерела фінансування будь-яких суспільних процесів, і таке, що зменшується в чисельності народонаселення та дезінтегрується.
Законодавство України, ставлячи загальну опіку держави замість опіки батьківської, виступає проти природної справедливості і порушує основні в суспільстві зв’язки – родинні.
Влада держави може і повинна лиш опікуватися правами одиниць (окремих громадян), може і повинна пильнувати там, де серед родини комусь чиниться кривда, але не сміє переступити цієї межі, не має права самовільно втручатися у внутрішній устрій родинного суспільства і влада батьківська не може бути усунена через владу державну.
Надмір зобов'язань, які створює законодавство України у зв'язку з обігом праці, усуває можливість для кожної сім'ї капіталізувати частину власної реалізованої праці за власними ж пріоритетами та на цій основі у природний, ненадуманий спосіб будувати приватну власність своєї родини, перетворювати частину реалізованої праці у капітал, що їй належить.
Адже очевидно, що працівник має природне право не лише на заробітну плату, а й у не в меншій мірі – право вільно розпоряджатися нею.
Кусник землі, виробничі активи чи акції, нематеріальні активи, куплені за зароблений та зекономлений при поточному споживанні гріш, є рішучо заробітком робітника в іншій формі – у формі капіталу.
Вилучення та відособлення надмірної частини реалізованої праці у принципі усувають можливість капіталізації заробітку природним шляхом, на власний розсуд набуваючи для власної сім'ї та родини додаткові активи, які працюють на них у реальному часі, приносять додатковий дохід.
Особа, яка не має можливості нічого капіталізувати з заробленого власною найманою працею, абсолютно неспроможна забезпечити собі утримання на випадок хвороби або старості.
Цим порушується її природне право, бо так, як має право на життя, так має і право на те, без чого її життя є непевним чи негідним.
А це забезпечення полягає лише у приватній власності. Лиш тоді людина може бути впевнена у своєму майбутньому та в майбутньому своєї сім'ї, коли має можливість за рахунок власної праці повною мірою і незалежно задовольняти свої потреби в усіх суспільнозначущих сенсах.
А відсутність таких можливостей, з одної сторони, відбирає всіляку енергію до праці, мотивацію до неї; з іншої ж, – повноцінну винагороду за працю, робить людину невільником суспільства, який не має можливості зі своєї праці отримувати повноцінну вигоду і змушений працювати за саме лиш утримання.
Уражена у своїх суспільних функціях праця веде до втрати кваліфікації, схильності до корупції, в цілому – до суспільної деградації: Навіщо працювати і трудитися, коли та праця не приносить жодної індивідуальної користі, коли і без неї працівникові належить утримання, цілком рівне з тим, хто сумлінно та ефективно працює та ставиться до свого заробітку дбайливо?
Таким чином, законодавство України у питаннях перерозподілу праці суперечить природному праву особи, яким є право власності, і тим воно суперечить притаманному українському суспільству суспільно-економічному устрою, і в основі суперечить звичаєвому праву українського народу, яке на природне право спирається та реалізовує його у звичаях, традиціях і нормах суспільної поведінки.
Саме у зміні успадкованих від попередньої держави норм регулювання основи всіх суспільних процесів – процесу обміну працею – і полягає суть першочергової з реформ, які треба здійснити в Незалежній Україні – суспільно-економічної реформи шляхом нормалізації перерозподілу праці.
Володимир Щербина, Львів, Товариство "Мале Коло", для УП
Обсудить новость на Форуме