23:47 19.03.2010 | Все новости раздела "Народная партия"

Не гординя має правити нами, а гідність

Їх так мало залишилось тих, хто має право судити наше минуле і називати речі своїми іменами. До них у першу чергу відносимо учасників бойових дій – фронтовиків Великої Вітчизняної війни, які всім смертям на зло йшли знову і знову у бій, щоб визволити своїх рідних і свою землю. Автору інтерв’ю, черкащанину, полковнику у відставці Ігорю Пилиповичу Пилипенку вже 90. Але людина він ще енергійна, з напрочуд чіткою логікою мислення, ясною пам’яттю і великою мудрістю.

- Ігоре Пилиповичу, розкажіть, будь ласка, про свою участь у Великій Вітчизняній війні.

- Родом я із Таганрога, але коріння моє по лінії батька українське. У 1941 році закінчив лікувально-профілактичний факультет Ростовського медичного інституту. І відразу потрапив на Південний фронт. Фашисти наступали. В грудні розгорілись жорстокі бої за Ростов, в яких я брав участь уже як молодший лікар полку. Наша санітарна рота завжди була поряд із солдатами: вони в окопах – ми теж, вони в бою – ми на полі бою. В одному із проривів на той час окупованого Ростова мало не загинув. Наш санітарний візок на світанку увірвався на хутір Чалтар і зупинився біля одного з будинків. У цей час на порозі вхідних дверей постає озброєний фашист із наведеним на мене пістолетом: «Рус, здавайся!». Я оторопів та виручив санітар, який встиг вистрелити першим.

Але доля таки догнала мене, бо невдовзі під час відступу за Дон був контужений, лікувався у П’ятигорську і Баку. Після одужання у складі ІV Українського фронту брав участь у визволенні України. Запам’ятались бої за Сапун-гору під Севастополем, за Херсонеський півострів – тут уперше побачив дію наших «Катюш», які безперервними залпами перетворювали території, захоплені ворогами, у криваве місиво. Далі були Корсунь-Шевченківська битва, Ясо-Кишинівська операція і вихід на кордон України.

- У весь цей час ви діяли як лікар?

- Так, важко навіть сказати, скільки поранених пройшло крізь мої руки. Моя медична практика була особливою ще й тим, що за знання німецької мови мені доручили працювати з полоненими німцями. Для них відкривали спеціальні госпіталі. Мені довелось працювати у таких закладах спочатку у Криму, а потім в Умані.

- Яким же було ставлення до полонених і як вони ставились до тієї загарбницької війни?

- Знаєте, після всього пережитого вони не виявляли озлобленості, а тим більше, як у нас звикли писати, арійської зверхності. Це були вже звичайні розчаровані люди, бо, долаючи неозорі простори країни, яку вони планували завоювати «бліцкригом», вони зрозуміли помилку Гітлера і на власному досвіді дійшли висновку, що Німеччині здолати Радянський Союз було неможливо. Хочу сказати, що ставлення до полонених у нас було гуманним. Їх харчування було кращим, ніж у наших військових.

- Ви військовий медик усе життя, де служили у післявоєнний час?

- Велику Перемогу святкував в Умані. А потім були Москва, Харків, Сахалін, Кіровоград. Десять років був начальником госпіталю ракетних військ Північного військового округу. Демобілізувався у запас у 1974 році і попросився на постійне місце проживання у Черкаси, бо тут мешкали рідні дружини. Але і тут практично жодного дня не відпочивав – відразу запросили на роботу в обласний військкомат, а потім в обласну лікарню. І так до 1991 року.

- Ігоре Пилиповичу, як ви – людина з величезним досвідом – ставитесь до намагань переписати історію, кинути тінь на взаємини між народами, що воювали разом.

- Історію не вибирають, не підлаштовують під чиїсь інтереси. Вона має бути такою, як вона була. Адже не тільки Росія, Україна, Білорусія й інші країни Союзу воювали разом. В антигітлерівській коаліції були США, Англія, Франція, виходить, що і вони припустились тоді помилок. Результати тієї війни не можна накладати на наслідки розпаду колишнього Союзу.

Мене нерідко запитують, кому ми служили – Сталіну, Компартії, тоталітарному режиму. Особисто я ніколи не переоцінював ролі вождів – вони возвеличуються і відходять. Тому із чистою совістю кажу всім, хто у чомусь сумнівається, - ми боронили не політичну систему, а рідну землю, служили людям, а не вождям.

Я лікував людей усюди, куди мене закидала доля. Лікував військових і цивільних, в тому числі дітей, вдень і вночі. Адже людей валили епідемії, особливо туберкульоз, і ми витягували їх з обійм смерті не за плату, як тепер.

- Що б ви хотіли побажати післявоєнним поколінням України?

- У нас брехня заполонила пресу, телебачення, радіо, Інтернет. А це те, що руйнує людські душі. Людям потрібні спокій, доброзичливість, повага одне до одного, їм не потрібні проблеми правителів. Мій покійний дід з цього приводу казав: «Життя правителів мене не цікавить, мені важливо, як я живу». Обираймо тих, хто дбатиме про нас.

Ми й самі маємо мінятися. Не гординя має правити нами, а гідність і бажання творити добро. У свої 90 років я кожний день займаюся творчою роботою. Як режисер і оператор взяв участь у створенні десятків фільмів про видатних людей України, світу – композиторів, письменників, в тому числі і про Василя Симоненка. Вважаю, що кожна людина має відкривати для інших світ добра, краси, розуму. І ні в якому разі не сіяти заздрощі та ненависть. Народна Партія сповідує ці цінності і я підтримую її. Імпонує мені і підтримка ветеранів головою Черкаської обласної організації, народним депутатом України Сергієм Терещуком.

- Це мудра порада нашим людям і політикам. Спасибі вам, шановний Ігоре Пилиповичу, творчої наснаги вам і довгих літ життя.

Микола Костецький,

Черкаська регіональна організація

Народної Партії

Источник: Народная партия Украины