14:30 21.05.2018 | Все новости раздела "Народная партия"
Юрій Буздуган: щоб провести індустріалізацію, потрібно виграти війну з Росією
З початку 90-х років Україна втратила левову частку промислових підприємств, які вона отримала у 1991 році. Якщо ця тенденція зберігатиметься і надалі, Україна має ризик перетворитися на аграрну державу. Аби повернути економіку хоча б до рівня початку війни з Росією, нам потрібні нові підприємства і вдосконалення виробництва на вже існуючих. Простіше кажучи, Україна потребує індустріалізації. Однак на думку частини політичної еліти вона можлива тільки за умови союзу з Росією. А це – низка жахливих наслідків: від легалізації окупації Криму та Донбасу, до можливого загарбання нових територій. Але чи дійсно індустріалізація України апріорі дорівнює поверненнюв ведмежі обійми? Про це i-ua.tv розпитав експерта з індустріального розвитку Юрія Буздугана.
– Чи дійсно індустріалізація – це повернення в обійми «рускаво міра»?
–Майже всі вважають, що орієнтація на Захід – це малий і середній бізнес, а на Росію – це великі індустріальні підприємства. Щобситуація стала більш-менш зрозумілою, я хочу навести цифри та історичні факти. Варто зазначити, що за радянських часів в період з 1927 по 1937 рік було зроблено першу індустріалізацію в Україні. Таким чином, на будівництво нових підприємств знадобилося 10 років. Але навіть до цього Україна в індустріальному плані була найрозвинутішою частиною спочатку Російської імперії, а потім СРСР.
Вже у 1900 році на теренах України знаходилося 30.000 обробних підприємств, вони становили 60% від тих, що були в Російській імперії. На той час в Україні працювало 109 машинобудівних заводів. І вони складали 70% від загальної їх кількості у імперській Росії. У 1915 році Україна виробляла 76% чавуна імперії. Для порівняння я хочу зазначити, що Урал давав лише 20%. Тепер ви уявляєте якою була індустріальна потуга України на тлі Росії. Однак попри це, з 11 мільйонів її працездатного населенняна заводах працював лише мільйон українців. Два мільйони були дрібними землевласниками, а 7 мільйонів – безробітними, або частково безробітними людьми: батраками та сезонними робітниками.
На жаль, сьогодні ми бачимо таке саме співвідношення працюючих і безробітних. Як і сто років тому, дві третини українців не мають постійної роботи. Зараз наші люди їдуть закордон, працюють на інші країни, наїх збагачення і розвиток. Однак існує шлях, який дасть людям роботу і гідне життя. Він називається індустріалізацією. Але тут виникає проблема. Нажаль, у суспільній свідомості з'являється пропозиція повернутися назад до Росії. Тим, хто так вважає, я б хотів нагадати про те, якою дорогою ціною нам далася сталінськаіндустріалізація.
– Ви маєте на увазі Голодомор?
– Так. Ми не перша держава, яка думає, де взяти гроші на індустріалізацію. З 1750 року, коли була винайдена парова машина, над будівництвом промислових підприємств задумувалися сотні країн. Тому, вважайте, що людство робить індустріалізацію вже протягом понад 250 років. І за весь цей немаленький проміжок часу, воно спромоглося винайти лише три способи отримання грошей для купівлі машин.
Перший – це пограбування колоній. Однак він виявився вдалим тільки в Англії і Франції. Ці держави були великими імперіями і грабували свої колонії. На вивезені з них гроші, Англія і Франція придбали машини і зробили індустріалізацію виробництва. Але для більшості країн цей шлях виявився недоступним. Якщо, 96% населення Англії жило в колоніях і тільки 4% в метрополії, то,для прикладу у Німеччині ці цифри виглядали з точністю до навпаки. Саме тому, вона не змогла індустріалізуватися за рахунок колоній. Але німці не засмутилися і знайшли інший спосіб. Вони спровокували Францію на війну 1870 – 1871 років, і завершили її перемогою. У результаті, багата індустріальна Франція виплатила Німеччині контрибуцію на 6 мільярдів франків. Це як сьогодні дати вам 6 трильйонів доларів США. Отриману компенсацію німці витратили на закупівлю верстатів і будівництво промислових підприємств.
Теоретично, цей шлях є доступним і для України. Треба лише перемогти Росію, стягнути з неї контрибуцію і побудувати за отримані гроші нові підприємства. І знаєте, у нас є всі шанси виграти цю війну. Бо Україна сьогодні– частина коаліції всіх демократичних сил світу проти останньої Імперії Зла.
Третій шлях отримання грошей на індустріалізацію вигадали американці. Вони пройшли його за рахунок відбирання земель в індіанців і їх конвертації в індустрію. Як це відбувалося, я докладно розповідати не буду. Наведу лише цифри: з 15 мільйонів індіанців 1830-го нині залишилося лише 237 тисяч. Таким чином, ціною індустріалізації стало те, що кількість корінного населення Америки скоротилась у 75 разів. Ці люди жили на великих просторах, потім їх загнали в резервації, а їх землі відправляли в оборот. Тільки доходи від оброблених земель отримували навіть не фермери, а індустріальне лобі, власники залізниць. Просто тарифи за перевезення зерна з одного штату до іншого були дуже великими. Як бачимо, американці зробили індустріалізацію за рахунок геноциду індіанців.
Пізніше досвід США повторили у Радянському Союзі, провівши політику геноциду та надексплуатації власного села. Знову хочу звернутися до офіційних цифр. У 1927 році держава забирала 4% врожаю українських селян. На перший погляд, цей відсоток може здатися доволі незначним. Але на той час село не мало ні тракторів, ні добрив. Воно було дуже малопродуктивним і давало незначний надлишковий доданий продукті село не могло віддати більше. Для порівняння, я назву податок, який збирали німці у 1941 році з українських селян. Він становив один центнер з гектару. За умови врожаю 20 – 25 центнерів такий податок виходив на ті ж самі 4 – 5% врожаю. Таким чином, у 1927-му році радянська влада відбирала стільки зерна, скільки і німці у 1941 році.
Однак потім почалася компанія індустріалізації, і селянам довелося віддавати значно більше врожаю. Зерно продавали закордон, а на отримані гроші купували верстати. Так у 1928 році у селян відібрали 10% врожаю,у 1929 році– 24%, у 1930 рік – 30,5%. У 1931 цей показник досяг 40% – і тут почався голод. Більшовики забрали так багато зерна, що недоїдання спровокувало масові смерті у 1932 року.Коли у 1932 році у селян відібрали 30% зерна, а в 1933 році – 27%, голод перейшов у Голодомор. Це була свідомо спланована акція, щоб за гроші отримані з врожаю придбати верстати. Тобто, за свою індустріалізацію Україна розплатилася сімома мільйонами життів. А тепер їх пропонують пустити на металобрухт. На другому місці за рівнем померлих з голоду у Радянському Союзі був Казахстан. Він втратив третину свого сільського населення.
– Чому індустріалізація не повинна означати повернення до російського простору?
– Я проти повернення України до Росії і можу назвати дві причини. Але для початку я хочу нагадати історичні факти. Радянська влада зробила індустріалізацію по всій імперії на ті гроші, які вона відібрала в українських селян. Україна її оплатила на 60 – 70%, а отримала тільки чверть нових підприємств. У першу п'ятирічку на теренах всього СРСР було збудовано 1.500 заводів. В Україні їх кількість становила лише 400. За три п'ятирічки у Радянському Союзі з'явилося 9.000 заводів, а в нашій країні лише 2.000. За час індустріалізації було збудовано 35 заводів-гігантів і лише 12 з них знаходилися на території України. Я маю на увазі ДніпроГЕС, Харківський тракторний завод, Новокраматорський машинобудівний завод, Азовсталь і так далі. Після індустріалізації рівень промислового виробництва в Україні в 1937 році зріс у 45 разів. Українська РСР вийшла на друге місце у Європі, обігнавши Італію і Францію, будучи з Англією на одному рівні. Тоді ми поступалися тільки Німеччині. Однак це булалише чверть заводів з тієї кількості, які б мимогли побудувати, якби коштами розпоряджалися самі.
Я проти ідеї повернення до російського простору. Я не хочу, щоб у нас знову забрали наше майно та гроші іпотім ділили їх на розсуд Москви. Добре, якщо у такому випадку, ми отримаємо хоча б чверть. Крім того, Росія зараз жодної політики індустріалізації не запроваджує. На час приходу Путіна до царювання, 50% її доходу становили прибутки з нафтогазового комплексу, а решта – з машинобудування. Перед війною ці показники змінилися. Тепер Росія отримує 80% прибутку з нафтогазового комплексу і тільки 20% з машинобудування. Таким чином, деіндустріалізація в Росії іде повним ходом. Кремль зовсім не вкладає гроші в індустрію. Вони лише мізер фінансів витрачають на промисловість.
– А як щодо ситуації в Україні?
– В Україні не залишилося жодного верстатобудівного заводу. Ми раніше виробляли верстати, а тепер повністю залежимо від імпорту. Як і в Росії, у нас також відбувається своя деіндустріалізація. У 1991 році Україна мала 8,5 тисяч промислових підприємств. І це був колосальний ресурс. За роки незалежності їх стало значно менше. Навіть за час війни у два рази скоротилася кількість працівників, зайнятих в оборонній промисловості! Тобто, Україна воює з Росією, але навітьце не заважає закривати наші заводи.
Однак факт, що Україні потрібна індустріалізація усвідомлюють далеко не всі. Це мало хто розуміє як на рівні політичних лідерів, так і на рівні суспільної свідомості. Тому, до людей варто донести одну просту істину: те, що сьогодні відбувається в Україні – це стан сторічної давнини. Зараз на наших великих підприємств працює лише три мільйони громадян, а 14 мільйонів не мають постійної роботи. Тому, індустріалізація їм допоможе отримати хороші робочі місця із гідною заробітною платою. Вона потрібна як народу, так і українській державі. А провести її нам допоможе перемога у війні з Росією.
І останнє. Щодо казочок про «архаїчність індустрії», її застарілість на тлі «інформаційних технологій». Сьогодні основна маса комп’ютерів, мобільних телефонів та інших гаджетів виробляється в Китаї. Основна маса програм для них пишеться в Індії, Україні та тому ж Китаї. Що не допомогло цим країнам позбутися статусу малопродуктивних економік і в Німеччині продуктивність в 7 разів вища за китайську. Але при цьому Німеччина за 25 років піднялася з 7 місця в світі по виробництву сталі на 6 місце. А Україна з’їхала з 6-го на 12-те. Тобто справа не в тому, що ти випускаєш, а в тому як ти організовуєш це виробництво.
У 1990 році Україна була порівняльною з Францією, Англією та Німеччиною. Але нікому не потрібні конкуренти. Але справа не в конкурентах України, а в їх вітчизняних підспівувачах з казочками про «застарілість» нашої індустрії. Будь-яка індустрія застаріває, якщо її не модернізувати. І особливо якщо дати управляти нею своїм конкурентам та їх переспівувачам.
Підготувала Ірина Сатарова, журналіст http://i-ua.tv/index.php?newsid=13572
Обсудить новость на Форуме