01:16 27.04.2010 | Все новости раздела "Народная партия"
Чорнобиль буде переслідувати нас ще довго
Я не пам’ятаю вибуху чорнобильського атому. Я не гасила полум’я в пожежному костюмі, без належного протирадіаційного захисту, як ті хлопчаки, яких з усієї України, швидко звезли в Чорнобиль, щоб засипати піском, залити водою страшне полум’я. Вони навічно залишаться молодими…Ще й досі усміхаються в обличчя смерті на фотокартках в музеї Чорнобиля на Подолі. Я не була 1 травня на Хрещатику і не кричала: «Слава трудовому народу!», в той час як вся світова спільнота не могла повірити в те, що відбулась жахлива в історії людства катастрофа, і хмари смертельного диму мчать до Європи. 1986 року я тільки народилася на світ. Проте той жахливий біль не покидає моє життя, життя моїх знайомих та близьких.
Ще зі школи пам’ятаю відголоски трагічних наслідків катастрофи. Постійні медичні обстеження. Перевірки. Примус батьків їсти якомога більше морської капусти, йодовану сіль для того, щоб пролікуватись від радіаційного забруднення. Тоді майже у всіх дітей була збільшена щитоподібна залоза.
Мій класний керівник, Світлана Іванівна Сударікова, не раз розповідала нашому класу про Чорнобиль, про своє життя до і після цієї смертельної дати. Вона жила в Чорнобилі. Її батьки – у Прип’яті. «Ніхто не знав, що сталось, - говорила Світлана Іванівна, - нас просто посадили у автобуси і вивезли з міста. Не дали можливості забрати навіть найнеобхідніші речі. Тільки через деякий час мій чоловік взяв перепустку, повернувся в Чорнобиль і забрав документи… Більше нічого. Ми почали жити уже в іншому місті. А Чорнобиль для нас, як і для більшості світу, став примарою».
Потім ми разом з усім класом відвідали музей Чорнобиля в Києві. Стрес від тих фотокарток, зйомок реактора з висоти пташиного польоту ще й досі не дають мені спокою. Згадуються всі ті, кого забрав з собою Чорнобиль, покалічені долі та серця мільйонів людей, записи чергових частини, протирадіаційні маски, муляжі вибуху… Сльози співчуття не можуть стримати в музеї Чорнобиля навіть чоловіки, тому що розуміють всю гіркоту втрати, весь біль переживань, усю складність наслідків для прийдешніх поколінь.
Сьогодні ми віддаляємось від чорнобильської дати. Уже 24 роки минуло. Багато змінилось, чимало забулось. Ми втрачаємо з кожним роком десятки, сотні тих, хто хоч раз приїхав у Чорнобиль 26 квітня 1986 року і забрав з собою часточки радіаційного пилу. Але ми пам’ятаємо їх. Бо наслідки чорнобильської аварії ще довго, дуже довго, будуть переслідувати наші покоління.
Ірина Лисак
Обсудить новость на Форуме