20:30 14.07.2010 | Все новости раздела "Народная партия"
Чернігівщина: Медицина і Конституція. Паралельні шляхи?
Відійшло в минуле свято медичних працівників, але проблеми, які панують у медичній галузі, – залишилися. А говорячи про них, неможливо не пригадати ще одне червневе свято – День Конституції. Яким чином з цим святом пов’язуються медичні проблеми нам можуть розповісти представники медицини, громадські діячі головний лікар обласного центру з профілактики та боротьби зі СНІДом (заступник голови Чернігівської обласної організації Народної Партії – прим. прес-служби обласної організації) Микола Дейкун та завідуючий терапевтичним відділенням Куликівської районної лікарні (голова Куликівської районної організації Народної Партії – прим. прес-служби обласної організації) Володимир Запорожець.
- Миколо Петровичу, сьогодні ми говоримо про конституційне право громадян на охорону здоров’я і медичне забезпечення, про виконання конституційних положень у медичній галузі. Які ж насправді реалії та перспективи?
- У червні ми відсвяткували два всенародні свята – День медичного працівника і День Конституції України. І я не випадково назвав День медичного працівника всенародним святом, адже у нашого народу іншої надії, як на медичних працівників (в частині охорони і збереження здоров’я) – немає. Це надзвичайно погано. Чому? Я поясню. Сьогодні медицина, на жаль, не має достатньої підтримки держави і праця медиків оцінена дуже низько. Медичні працівники в Україні займають одне з останніх місць за заробітною платою, за умовами життя, не кажучи вже про професіональні проблеми.
У дні, коли держава святкувала День медичного працівника, в засобах масової інформації порушувалося багато питань, які стосуються здоров’я населення України. Я особисто неодноразово чув цифру, що сьогодні в державі залишилося 45 мільйонів людей. А ще 19 років тому ми говорили про 52 мільйони. І кінця краю зменшенню чисельності українського народу не спостерігається. Тому нам слід говорити про те, чому саме так все відбувається.
Може, у нас погана Конституція? Давайте розглянемо деякі її статті. Але забігаючи наперед, хочу відзначити, що в декларативному плані Конституція у нас надзвичайно гарна. Поганим є те, що декларації, покладені в текст Основного Закону, здебільшого просто не виконуються, у багатьох випадках немає законів, які б створювали законодавче поле для виконання положень Конституції, перш за все, в галузі охорони здоров’я. Відомо, що всі галузі народного господарства України перейшли на ринкові відносини, а медична – залишилась на соціалістичних принципах. Це, звичайно, призупиняє її розвиток і значною мірою впливає на надання медичних послуг і всі інші процеси, які відбуваються в цій галузі.
Хочу привернути увагу до основних положень Конституції. У ст.3 записано, що людина, її життя і здоров’я, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Якби це було насправді, то сьогодні б ми говорили не про 45 мільйонів населення, а про 65. Але ми, на жаль, констатуємо інші факти. І причин цьому багато. Одна з них – це законодавчий рівень. Конституція, ще раз зазначу, – закон прямої дії.
Перш за все, в Україні не має закону про охорону здоров’я. Ми у своїй повсякденній діяльності апелюємо до населення, а населення, у свою чергу, до нас, ми – до держави, опираючись на ст.49 Конституції України, яка гарантує кожному громадянину охорону здоров’я, медичну допомогу, медичне страхування. Але жодного підзаконного акту в даному напрямку немає. Показником стану здоров’я нації служить демографічна ситуація в країні. Народжуваність в Україні в останні роки, на мою думку, штучно підвищилася за рахунок серйозних державних виплат за народження дитини. Але це не може вплинути на покращення демографічної ситуації, адже глибокою причиною демографічного колапсу є високий рівень смертності, а не низький рівень народжуваності. Якщо взяти економічно розвинуті країни Західної Європи, то у них рівень народжуваності майже такий, як і в Україні, але рівень смертності у них знаходиться на рівні народжуваності, а у нас – перевищує удвічі, тричі, а в деяких регіонах в п’ять і шість разів. Тому сьогодні нам слід стимулювати на стільки, хоча це також потрібно, народжуваність, скільки вкладати кошти у продовження тривалості життя людей, покращення його якості тощо.
Ще одна із суттєвих причин, яка негативно позначається на демографічній ситуації, і взагалі на державній політиці в галузі охорони здоров’я – це те, що у нас є невизначеність двох понять: медична допомога і охорона здоров’я. В Україні, як ніде, систему медичної допомоги називають системою охорони здоров’я, покладаючи великі надії, що ця система, ця галузь врятує націю. Але цього не буде, тому що медична галузь – це боротьба з наслідками, які є результатом «діяльності» системи охорони здоров’я. При цьому, організована система охорони здоров’я в нашій державі – відсутня. А система медичної допомоги не займається збереженням здоров’я населення. Вона займається відновленням втраченого здоров’я людей. Отже, для того, щоб призупинити демографічну кризу, покращити здоров’я населення, слід, перш за все, розібратися у поняттях. І починати створювати в державі ту систему охорони здоров’я, яка б забезпечувала збереження та зміцнення здоров’я громадян, яка б про це турбувалася.
Мені особисто імпонує система охорони здоров’я Канади, де 50% відповідальності за здоров’я нації покладено на саме населення, а 50% - власне на державу. Там взагалі сповідується такий принцип, що державі не вигідно економічно, щоб люди хворіли, а людям також – з економічних причин. І об’єднання цих двох «зацікавленостей» впливає і на стан демографічної ситуації, і на рівень, якість і тривалість життя людей, і на гарний стан здоров’я населення. А у нас так сталося, що державі байдуже, що відбувається з населенням. І про це свідчать цифри, які я називав вище. Гадаю, це відбувається тому, що не приймаються законодавчі акти, які б впливали на ці процеси, створювали, з одного боку, умови для того, щоб люди менше хворіли, а з іншого вимагали від кожного громадянина вести такий спосіб життя, щоб він сам собі забезпечував відповідний рівень здоров’я.
Звичайно, країна у нас ще молода і знаходиться на початку свого розвитку, але якщо ми не почнемо будувати країну правильно на сході державного існування, то прийде час, коли її просто ні для кого вже буде будувати.
- Пане Миколо, а як сталося і чому, що ці два поняття, які мають бути монолітом, існують окремо одне від одного?
- З цього приводу існують глибокі наукові дослідження і дискусія серед учених триває з приводу того, чи розглядати систему медичної допомоги і охорони здоров’я як дві окремі системи чи як підсистему загальної системи охорони здоров’я. Обидва варіанти мають право на життя. У цивілізованих країнах це представляється так: є загальна система охорони здоров’я, а система медичної допомоги є її підсистемою. На мій погляд, на етапі формування держави ці дві системи повинні розвиватися окремо, паралельно. А вже потім, на якомусь більш розвинутому етапі, їх звести в одну. Справа в тому, що в розрізі питання здоров’я населення, застосовується три його категорії: збереження, зміцнення і відновлення. Тобто на першому плані стоїть попередження виникнення захворювань. Інших категорій, які б характеризували процес його розвитку і формування – немає. А коли вже ця система не спрацювала, тоді повинна включитися система, що займається відновленням втраченого здоров’я і поверненням людини в першу систему, для подальшого ефективного існування.
- Володимире Івановичу, а яке ваше бачення ситуації, що склалася навколо сучасної медицини?
- Я повністю підтримую точку зору мого колеги, адже це дійсно важливо, коли в державі все має відбуватися на законодавчому рівні. І я упевнений, що попри всі негаразди, дещо можна змінити вже зараз. Я представляю сільську медицину і можу розповісти про її сучасні реалії. І охорона здоров’я, і медична допомога тримаються на шести основах: кадри, заробітна плата, житлові умови, транспортне обслуговування, медичне забезпечення і місцевий бюджет, який розраховується на певний регіон, територію. Сьогодні охорона здоров’я на селі тримається на пенсіонерах та на ентузіастах. Через деякий час сільська медицина потребуватиме ще більшої кількості кадрів, якщо не будуть прийняті закони про реформування охорони здоров’я і медицини. Працювати лікарями в райони їдуть неохоче, кадрів дуже мало. У нашому районі, наприклад, сьогодні відсутні офтальмолог, інфекціоніст, недостатньо лікарів сільської медицини загальної практики, не вистачає терапевтів, відсутній анестезіолог. І можна уявити, як це проводити оперативне втручання без нього. До нашої лікарні ми вимушені викликати таких спеціалістів із Чернігова, але інколи вони потрібні терміново.
А щодо питань, які вже зараз можна вирішувати, то всі вони стосуються життєвих аспектів. Чому лікар, особливо молодий, не бажає їхати і залишатися в селі? Тому що немає належних житлових умов, адже, так званою, інфраструктурою, благоустроєм наших населених пунктів, практично ніхто не займається. А робота лікаря – відповідальна, складна і безтермінова. Наприклад, в Естонії я на власні очі побачив, як там живе сільська медицина. Бюджетом, який виділено на певну лікарню, розпоряджається дільничний лікар і точно знає, скільки і по яких статтях йому треба використати кошти. Тобто все прописано і розписано, а лікар має час для того, щоб займатися не лише адміністративними справами, а й безпосередньо професійним обов’язком. Узагалі в цій країні на все є закон, всі сфери життєдіяльності держави регламентовані. А ми, на превеликий жаль, перебуваємо в дикому стані. Ми залишилися на рівні початку своєї незалежності, хоча вже відсвяткували повноліття.
- Миколо Петровичу, у вас є доповнення щодо цього?
- Так. Я також був в Естонії. Вона є членом Євросоюзу, а там існує багато законів і естонці автоматично живуть за його законами. Вони, як і ми, також вийшли з Радянського Союзу, а сьогодні в сфері медицини, порівняно з нами, процвітає. Ще 19 років тому ми почали займалися розвитком лікарняних кас на території Чернігівщини. Нам це вдалося і ми думали, що відбудеться поступовий перехід до страхової медицини. Але, на цьому все й закінчилося. До речі, в Естонії страхові компанії називаються лікарняними касами, їх всього п’ять. Ми також створили ці каси в кожному місті і районі, але… Після візиту до Естонії (тоді я ще працював начальником обласного управління охорони здоров’я Чернігівської облдержадміністрації) я був на прийомі у нашого міністра і запропонував перейняти і адаптувати для нас досвід і систему цієї країни, яка за територією, кількістю населення, ландшафту тощо майже ідентична нашій області. Навіть вигадувати нічого не треба. Але на розмовах все і припинилося.
Я також знаю проблеми, про які говорить Володимир Іванович і повністю згоден з ним. Все має врегулювати Закон. Тому, повертаючись знову до конституційних положень, додам, що існує ще одна причина того, що ми маємо таку невтішну ситуацію в медичній галузі: немає національної ідеї. А щоб будувати країну, на перше місце слід поставити саме її, а вона служитиме і маяком, і фундаментом, і стимулом. Крім того, що я лікар, я ще й займаюся політичною діяльністю – є заступником голови Чернігівської обласної організації Народної Партії. Наш лідер Володимир Михайлович Литвин майже кожного разу зустрічаючись із людьми, говорить, що нам, як державі, нашій спільноті, потрібна національна ідея – збереження народу України. Іншої ідеї, я згоден з ним, не повинно бути. Якщо ми це не поставимо сьогодні собі за мету, то для чого ми взагалі говоримо, працюємо, живемо. Тоді нас через деякий час просто не буде. Не буде нашого майбутнього. Років десять тому, коли я був депутатом обласної ради, ми виносили на розгляд питання щодо демографічної ситуації в регіоні. Тоді управління статистики облдержадміністрації розрахувало, при наявних темпах народжуваності і смертності через 75 років на території області корінних жителів не буде. Промайнуло десятиліття і минулого року я слухав доповідь начальника нашого статуправління, який зазначив, що при сьогоднішніх темпах вже через 50 років чернігівців не буде. Тобто показник скоротився майже вдвічі. Отже, не виключно, що через рік-два ми почуємо про значно меншу цифру.
Тому не можна на це спокійно дивитися. Особливо фахівцям системи охорони здоров’я, які знають і можуть запропонувати шляхи виходу з критичних ситуацій, громадським і політичним діячам, які мають діяти. А діяти – приймати відповідні Закони. І знову згадаймо ст.49. Конституції України. Я знаю її авторів, спілкувався з ними і пропонував в процесі обговорення проекту Конституції (Чернігівська міська рада тоді прийняла звернення до цих авторів) розділити дану статтю на дві:
- Кожен має право на охорону здоров’я (і все, що стосується даної системи: довкілля, рівень і якість життя тощо).
- Кожен має право на медичну допомогу (і все, що стосується вже саме цієї системи).
Всі погодилися, але записали одним рядком, хоча і розділили комами: кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Але в подальшому, в розвитку Конституції та при прийнятті законодавчих актів, це відокремлення комами не знайшло відображення. Отже, в 90-х роках було прийнято Закон України, який має назву «Основи законодавства України про охорону здоров’я», в якому є плутанина: одна стаття стосується охорони здоров’я, друга – медичної допомоги, третя чогось іншого… Якось згодом вирішили взятися за нову редакцію цього Закону. Розробили проект, обговорення якого відбувалося в Житомирі під час колегії міністерства охорони здоров’я, котра проводилася спільно з відповідним Комітетом Верховної Ради України. Була створена робоча група, до якої увійшов і я. На першому її засіданні обговорювали кожну статтю і щоразу я ставив запитання: «Чого це стосується, охорони здоров’я чи медичної допомоги?». Але жодного разу жоден не зміг дати чітку відповідь. Я вніс низку пропозицій щодо поділу 49-ої статті на два розділи. Але знову «але». Детального обговорення так і не відбулося і всі зайшли в глухий кут. Все залишилося як є. І сьогодні до медичної сфери, як то кажуть, руки не дійшли: Бюджетний кодекс, Податковий тощо. Це потрібно, але якщо так піде й далі, скоро нікому буде платити податки.
- Володимире Івановичу, якщо відійти від таких глобальних важливих моментів, про які казав ваш колега і стати на рівень сільського лікаря, яке ваше бачення ситуації в цілому?
- Я знаю районну ланку медицини і скажу узагальнено, не лише про Куликівську лікарню. Наприклад, що стосується бюджетів сільських рад. Зараз вони відокремлені від районного бюджету і під час його перерозподілу інколи навіть не запрошують медичного працівника. Є такі села, де на місяць виділяється 200-300 грн. Знаєте, за такі кошти можна, хіба що, купити вату, бинт, зеленку.
Ще одна проблема. Раніше аптечна мережа була значно ближча до охорони здоров’я, до лікарень, а тепер майже відійшла. Сьогодні аптечні пункти в медичних закладах – це просто магазини. Ліки випускають безліч фірм, кожна з яких намагається «проштовхнути» власну продукцію. А провізор сам призначає пігулки і з нами, лікарями, ніхто майже не радиться.
Болючим для сільської медицини є питання транспорту. В цьому році в рамках «Програми по забезпеченню санітарним транспортом закладів охорони здоров’я, які знаходяться в сільській місцевості», в ряд районів були надані автомобілі ВАЗ-2107. Але вони не прилаштовані для надання медичної допомоги. Лікар на такому авто може з’їздити на нараду. А як він поїде на виклик, коли у штаті відсутній водій, а сам він не має права керувати? Тому всі дрібниці мають бути унормовані і врегульовані законодавством. Просто не можливо всі ці речі вирішити одноосібно в окремо визначеному районі.
- Наша розмова добігає кінця, а проблем, які можна обговорити, залишається безліч. Але навіть попри таку невтішну ситуацію, які можна зробити висновки, Миколо Петровичу?
- Хотілося б, звичайно, закінчити нашу розмову на оптимістичній ноті. Я ще раз хочу зауважити: держава без національної ідеї, а я її озвучив, існувати не може. І всі зусилля країни та її громадян мають бути спрямовані виключно на це. Тоді буде майбутнє для України і її народу.
- А ваша думка, Володимире Івановичу?
- Я по суті оптиміст. Коли мої діти поступали до медичних закладів, тепер обоє медичні працівники, я їм казав: «Хлопці, вчіться, а коли закінчите інститут – в медицині відбудеться реформування і все буде добре». Вони вже працюють лікарями, а я все ще їм обіцяю, що в медицині все зміниться на краще. Тому, я приєднуюся до слів Миколи Петровича, але ще раз зазначу, що є такі речі, які можна вирішити вже зараз. Я не претендую на вирішення всіх проблем, але рішення щодо деяких – є цілком реальними. І хотілося б, щоб держава звернула увагу на медицину, як на галузь, в якій працює велика кількість людей, і що вони гідні кращого життя.
Тетяна Федорова,
студія «Діалог»,
Чернігівська обласна державна телерадіокомпанія «Сівер-Центр»
Обсудить новость на Форуме