23:30 27.01.2010 | Все новости раздела "Ліберально-демократична партія України"

Володимир Климчук: Сюрпризи Конституційного суду

Передмова:Цю статтю, як і її скорочений варіант (, автор написав під час перших дебатів 2009 року навколо Закону про вибори Президента України. На жаль, жодна газета або журнал, до яких звертався автор, не наважились опублікувати ці матеріали. Відповідь була одноманітною: "Стаття принижує Верховну Раду і Конституційний Суд". Спроби достукатися до можновладців також залишилися без наслідків.
Між тим, невирішена проблема з часом не лише не втрачає актуальності, а й, навпаки, набирає гостроти. Питання потребує розв’язання, і чим раніше, тим краще.

Розумію, що будь-яка історична аналогія не зовсім коректна. Проте ніколи не вважав і не вважаю, що звернення до історії (а за висловом сучасних реал-політиків, “ходіння у бордель історії”) є справою зайвою. По-перше, через те, що в історії так чи інакше концентрується людська практика і людський досвід. По-друге, історія дає нам мову, без якої ми нічого не можемо ні зрозуміти, ні розповісти про сьогодення. Й, по-третє, сучасність, як така, є миттю, що вже завтра буде називатися минулим, тобто історією. Третю заувагу я з особливим натиском адресував би тим політикам, які невтомно закликають починати усе з “чистого аркушу” і “не шукати винних”.

Я згоден, що винних не слід призначати, але їхні імена обов’язково випливають, коли аналізуєш причини стану, в якому перебуває країна сьогодні. Бо ж анонімних історій, історій без дійових осіб, не існує. Отже, сумніваюсь і в шляхетності таких закликів. В усякому разі аналітику сучасних процесів і явищ політичного життя ніяк не личить оминати бодай генезу.

Але розпочну із справді не зовсім коректної аналогії. Карл Маркс сьогодні не в моді. Але за усього мого органічного несприйняття його філософії, соціології, футурології я завжди поціновував його колумністський талант. Вчитайтесь у ці розкішні рядки:“Твоя влада закінчується на четвертому році твого обрання, другої неділі чудового місяця травня! Тоді кінець твоїй величі: другої представи цієї п’єси не буде, і якщо ти маєш борги, постарайся виплатити їх вчасно із призначених тобі 600 тисяч франків утримання, якщо ти, звісно, не вважаєш за краще відправитися до Кліші другої неділі чудового місяця травня!”

Це з “Вісімнадцятого брюмера Луї Бонапарта”, з розповіді (історії) про правління збанкрутілого президента Франції, нікчемного політика і племінника легендарного Наполеона. Ні в якому разі я не зближую постаті президентів двох різних епох і країн. Йдеться про інше – схожість соціально-політичного життя, авантюрну поведінку багатьох героїв політичної сцени смутних часів, про фатум дати. Ну й коментар до цитати: Кліші – це боргова тюрма у Парижі. У нас, як відомо, таких буцегарень немає і ніколи не було. Крім того, у нас немає й практики засудження високопосадовців. Наші високопосадовці отримують терміни покарання й відбувають їх в іноземних державах. Як, приміром, колишній прем’єр-міністр Павло Лазаренко.

І щодо дат. Вісімнадцяте брюмера (9 листопада) 1799 року – це день державного перевороту, який здійснив Наполеон Бонапарт. А “вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта” – це 2 грудня 1851 року, день перевороту, здійсненого племінником.
Дванадцятого числа чудового місяця травня 2009 року Конституційний суд України своїм рішенням скасував постанову Верховної Ради про призначення виборів на 25 жовтня 2009 року, викликавши повну розгубленість у політичному житті країни.

Ця обставина примушує мене обірвати надзвичайно цікаву й продуктивну тему історичних аналогій та історичного досвіду і повернутись безпосередньо до розмови, розпочатої у статті “Ексцеси українського конституціоналізму” (“Сучасність”, №12 за 2008 рік). На жаль, в її найпримітивнішому аспекті – професіоналізму юридичного корпусу, про сюрпризи Конституційного суду, зокрема.

Високоповажних суддів запитали про конституційність дати, а вони винесли рішення про невідповідність Закону про вибори новій редакції Конституції, викликавши шок у Президента, депутатів, широкої громадськості та й серед самих юристів. Рішення начебто й правильне, а насправді – повне знущання, як над відповідачем, так і над позивачем. І, головне, над Конституцією, конституційним процесом як такими.

По-перше, застарілі положення Закону про вибори можна і треба було скасовувати з дотриманням певних процедур і, зокрема, з посиланням на статтю 150 (п.2) Конституції, яка говорить, що до повноважень КС належить “офіційне тлумачення Конституції України та законів України”. І робити це необхідно було ще задовго до звернення Президента. За власною ініціативою. Якщо не одразу після прийняття нової редакції Конституції, то хоча б під час гарячих дискусій про дату виборів, що тривала перед прийняттям Постанови. Це був як професійний, так і громадянський обов’язок суддів вищої інстанції. Тим більше, що вони визнають “практичну необхідність” (а тут ми маємо справу з кричущою необхідністю) достатньою підставою для розгляду питання по суті.

По-друге, дату, зазначену у Постанові, можна й треба було відміняти безпосередньо на підставі Конституції. Адже нова дата точно названа у тексті нової редакції Конституції. А саме – “остання неділя останнього місяця п’ятого року повноважень”, тобто 17 січня 2010 року. На ній, до речі, і наполягав Президент. Її треба було або захистити, або... визнати помилковою. В останньому випадку пояснити, у чому полягає помилка і в який спосіб вона виправляється. А спосіб тут один – термінове внесення змін до Основного закону.

Наші вищі арбітри обрали інший шлях. Вони відправили і позивача, і відповідача, і усіх нас під три чорти. Можна сказати м’якше – шукати п’ятий кут. Так роблять бюрократи найгіршого штибу – безвідповідальні і фахово не підготовлені. Подвигом їх титанічних розумових зусиль стала чи то рекомендація, чи то методика “обчислення дати”.

Вельмишановні панове судді! Чому вам не зробити ще одне, останнє, зовсім маленьке зусилля – самим скористатися пропонованою методикою і назвати дату? Не роблять. Можливо, вважаючи, що їм за це гроші не платять. Їх симуляція перебуває на грані службового злочину. Це ж прямий обов’язок суду висловити ставлення до дати, названої Конституцією! Кому ви адресуєте свої рекомендації-методики, якщо не поставили під сумнів записане у документі положення? Кому ви доручаєте шукати квадратуру кола?

Скажу одразу – до рекомендацій особливих претензій не маю. Крім однієї – у даному випадку вони є абсолютно недоречними. Бо й справді у тексті Конституції має місце похибка. На моє переконання – суто технічна.

Я неодноразово наголошував, що наша Конституція – документ з хорошою архітектонікою. У ній в цілому дотримана логіка зв’язків – між розділами, статтями, пунктами, частинами; зв’язків, як зовнішніх, так і внутрішніх. А головне – витримана ієрархія норм. При зміні редакції 5-го розділу “виборча конструкція” не погіршувалась, а покращувалась!

Виправте технічну помилку в п’ятому абзаці ст.103 і ви побачите, як миттєво усе стане на свої місця! Нині текст звучить: “Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень Президента”. А мало бути “... передостаннього місяця...”!

У старій редакції центральним, базовим, системостворюючим елементом було положення про строк обрання – п’ять років (ст. 103, ч.1). Таким воно й залишається у новій редакції. Жорстко фіксованою була дата виборів, і це був найістотніший недолік. Але й при цьому вона орієнтувалась на місячний резерв щодо строку повноважень старого президента й обов’язковість вступу на пост протягом цього ж терміну (“не пізніше ніж через тридцять днів”) новообраного президента (ст. 104, ч.1). З базовим елементом виборчої конструкції кореспондувалася і ст. 108, в якій йдеться про строкове і дострокове припинення повноважень.

Місячний термін забезпечував спокійне проведення однотурових виборів (з достатнім запасом часу на ретельний підрахунок, на розгляд можливих судових оскаржень) і мобільне, але цілком нормальне – двохтурове. Тобто відповідав виборчій практиці, що складалась у країні. Недолік фіксованої астрономічним календарем дати виборів (місяць жовтень) полягав у тому, що вона не враховувала ні можливі дострокові вибори, ні варіант “виборів, що не відбулися”, ні варіант “повторного голосування”. У всіх цих випадках дата виборів сама починала диктувати дивовижні строки повноважень.

Цей очевидний на той час недолік і прагнули ліквідувати автори нової редакції. Але трапилась помилка. Повторюю, чисто технічна – чи-то коректорська, чи-то – наслідок аберації свідомості. То вже – не суть справи.

Суть полягає у тому, що першими її мали помітити юристи-конституціоналісти, помітити й бити на сполох. Не помітили й не вдарили. Навіть після того, як навколо дати розпочалася справжня політична війна. Більшість з них, не розуміючи ні духу, ні букви діючого Основного закону, живе позахмарними мріями про нову Конституцію – досконалу і бездоганну. Деякі зайняті виконанням відвертого політичного замовлення. Але про це - іншим разом.

А тепер щодо обчислення дати. Тут усе елементарно. За робочим календарем п’ятирічний строк припадає з 23 січня 2005 року по 23 січня 2010 року. За тим же робочим календарем передостанній місяць – з 23 листопада по 23 грудня. А от слово “неділя” – це вже перехід на астрономічний календар. Остання неділя передостаннього робочого місяця припадає на 20 грудня 2009 року.

Мінімальний люфт щодо строку є цілком виправданим: він викликаний необхідністю проводити вибори у вихідний день, а інавгурацію – у будній. Таким мало бути обчислення при виправленій помилці. Усі інші – розгул фантазії.
У прожектах, що висуваються сьогодні депутатами, у тому числі й депутатами-юристами, у вигляді законопроектів, як аргумент проступає не законодавча логіка, а суб’єктивні міркування оптимальності. Наприклад, широкою підтримкою чомусь користується законопроект депутата з колишніх міліціонерів Г. Москаля з “оптимальною датою” – 22 листопада 2009 року. Талановитий журналіст А.Шевченко, поклавшись на інтуїцію і химерні розрахунки, вийшов на дату – 27 грудня.

Будь-який пошук заслуговує на схвалення! А от “потрібний країні Литвин” не став обтяжувати свою “академічну” голову зайвими розумуваннями й виніс на голосування парламенту Постанову з грубою датою – 17 січня 2010 року. Не знаю, чи радився він з видатними юристами свого оточення, чи мав консультації з юридичним відділом Верховної Ради, але проект реєструвався не як спікерська пропозиція, а як власний, депутатський. І... (О, диво!) пропозиція набрала підтримку 399 голосів народних депутатів!

Другий віце-спікер парламенту М.Томенко, що має репутацію демократа, висловився з цього приводу як людина вельми великодушна: "Ми подарували Президенту зайві два місяці". І пояснив: "Гадаю, що це не велика ціна за відносний спокій у країні". А на якій підставі, пане Томенко, Ви роздаєте такі, як на мій погляд, аж надто дорогоцінні подарунки? Право не потребує ані Вашої щедрості, ані Вашої самодіяльності.

І що ми отримали від щедрот народних обранців? Неузгоджені положення у Конституції, дірку в Законі про вибори і, головне, порушення центральної правової засади – строку повноважень, наданих виборцями, тобто усіма нами з вами! Тобто, з чудового дня 23 січня 2010 року країною керуватиме нелегітимний президент (малу літеру тут вжито не випадково). Представлятиме країну як її Голова, віддаватиме накази армії як Верховний Головнокомандувач, видаватиме укази як Голова РНБО, підписуватиме або накладатиме вето на закони Верховної Ради й робити багато інших дій, на здійснення яких він не матиме жодних правових підстав.

Верховна Рада у розвиток недолугої постанови (але ніяк не Конституції) приймає нову редакцію закону про вибори. Її зміст – політичне "раціоналізаторство", що не має жодного стосунку до права. Зокрема, період чергових виборів скорочено до періоду дострокових, обмежено представництво у виборчих комісіях для деяких кандидатів, обмежено можливості судового оскарження порушень виборчого законодавства тощо. Депутати проголосували ці новації абсолютною більшістю, і на спеціальному засіданні подолали президентське вето. Усе це відбувається за повного мовчання як суддів Конституційного суду, так і численного загону "висококваліфікованих правників", кількість яких на сьогодні вже перевищує кількість колишніх істориків КПРС. "Дрібниці" законодавства, на яких перевіряються кваліфікація та совість правника, їх не цікавлять.

Щодо Конституційного суду, то він, здається, остаточно втратив дар мовлення після червневого рішення Апеляційного суду м. Києва про поновлення на посаді пані Станік. Він виявився не здатним навіть прокоментувати рішення, якими поставлено під сумнів легітимність складу вищого судового органу країни.
З усім цим юридично-правовим хаосом рано чи пізно доведеться розбиратися. Краще рано. Доки він не призвів до повної політичної кризи й громадянських конфліктів.

Источник: Ліберально-демократична партія України

  Обсудить новость на Форуме