03:00 30.10.2015 | Все новости раздела "Ліберально-демократична партія України"

Володимир Климчук: Низько вклоняємось

Я хочу відреаґувати репліками на деякі виступ учасників симпозіуму. Передусім на здивування істориків: “Чому навколо історичних фактів у філософському середовищі точиться така немислима навіть для істориків полеміка?” Мабуть, тому, що історія (на відміну від лі­топису) - це сюжет і трактовка фактів, або, як вважають ініціатори симпо­зіуму; “наративи”. Факти потребують не лише уточнення та осмислення, а й переосмислення. В умовах свободи слова, думки і верифікації.

Історики певною мірою послуговуються як фактами, так і міфами, і для серйозного дослідника найважливішим завданням є розуміння причин ак­туалізації тих чи інших фактів і процесів, відмова від старих і поява нових міфів - “зачакловування й розчакловування дійсності”. Сама ж дійсність перетворюється на історичну суто через наратив. Слово “наратив” є тут дуже вдалим, бо не виключає ані піднесення, ані вульгаризації, ані пафосу ані провокації. Зазначу, що у словнику загальновживаних слів “історія” почи­нає набрати смислу, найближчого до слова “репутація”.

Моя центральна теза у цьому виступі - історію роблять люди і пишуть також люди. Саме тому ми все акцентованіше говоримо не про “об'єктивні причини” або “закономірності”, а про мотиви дій та вчинків, задуми та проекти учасників історичного процесу. Успіхами та провалами ми комусь “завдячуємо”. Так говорили навіть марксисти.

Як прихильник ліберальної демократії, особливо уважно слухав роздуми С. Пролеева про форми сингулярності, прагнення і можливості реалізації людського “Я” в історичному русі. Й не побачив методологічної суперечно­сті із цілком слушними застереженнями академіка Поповича про небезпеку приходу до влади “ідіотів”, “ексцентриків”, “юродивих”, які не лише можуть підірвати світовий порядок, а й, маючи доступ до сучасних технологій, зни­щити світ як такий. Тож проблема виховання відповідальної, розумної люди­ни, як і проблема суспільного контролю, залишається вкрай актуальною для нашого часу. Проблему “колективного ідіотизму”, справді, варто розглядати у площині маніпулятивних можливостей, але ж глибинні корені явища ле­жать у природі людини. Ними, на жаль, щонайменше цікавляться науковці тих народів, що пережили й переживають епохи тоталітаризму та посттоталітаризму й мають для того невичерпний матеріал. В усякому разі явища мані­пуляції масовою свідомістю, доленосні в історичному русі народів, залиша­ються поза увагою саме філософської думки.

Вагомо і переконливо звучали усі судження про роль цінностей. Біда лише в тому, що наразі найбільше розводяться в політиці про цінності най­більші циніки. Ціннісна демагогія витіснила навіть ідеологію. На ній три­мається сучасний популізм.

Учасників симпозіуму, як мені здалося, об'єднує гайдегерівське ро­зуміння історії, у тому сенсі, що історично зумовленими є всі аспекти життя, включно з духовними. Тут варто підкреслити, що дух не живе у соціальному вакуумі. Але тоді виникають претензії й до самого духу, і ми знову звертаємось до контролю, до розумності у формі “режиму негатив­них утримань”.

Сьогодні ми перебуваємо в одному з найтривожніших, найнапружені­ших, найвідповідальніших моментів нашої історії, коли вочевиднилася не­обхідність термінової, невідкладної зміни цієї системи організації життя, господарювання й управління, Вочевиднилася майже для всіх, крім тих, кому було добре й за минулих часів, передусім криміналу, чиновнику- хабарнику чи імітатору, що набув визнання у своїй “творчій діяльності”. Біда в тому, що саме вони стали очільниками реформування. Звідси розгуб­леність і сум'яття у головах мільйонів.
А тут ще і війна, на якій гинуть вже не сотні, а тисячі людей. За що і за кого? Ці питання посилюють розгубленість і тривогу далеко не сконсолідо­ваного суспільства.
Тож зараз, як ніколи, потрібна мобілізація розуму врахування теоре­тичного, історичного та практичного досвіду людей, причетних до інтелек­туальної праці.

У центр уваги варто поставити одну з найголовніших онтологічних проб­лем - проблему віри й довіри. Тут багато говорили про історичний воєнний досвід, зокрема досвід Другої світової війни. Так от, хоч би якими злочинця­ми були Гітлер та Сталін, війну вони розпочинали з майже стовідсотковим “рейтингом довіри”. Натомість рейтинг наших очільників, зокрема і голов­нокомандувача, останнім часом не виходить за межу однозначного числа.

Аналізувати необхідно не лише військову доктрину Росії, а й насампе­ред наміри, мотиви, до речі й ціннісні орієнтації суб'єктів історичного про­цесу. Ми не відповіли більш-менш чітко на питання: “Що дає Путіну вій­на?” Мабуть, перш за все посилення й продовження своїх владних, авто­ритарних повноважень. Заради них він веде політику незгасного військо­вого конфлікту.

Такий підхід був би дуже корисним при аналізі дій або бездіяльності наших головних реформаторів і патріотів. І перше питання: чому за період реформування і патріотичних заклинань зубожіння народу катастрофічно посилилось, а статки можновладців сягнули немислимих висот? Що таке деолігархізація, декоруптизація, демонополізація, декриміналізація в розу­мінні мільярдерів нри владі? Аналізу потребують усі призначення на виші керівні посади, особливо у силових структурах.

Насторожує курс мирного врегулювання військового конфлікту, назва­ного “моїм” и “єдино можливим”. Ідеться про Мінські угоди, в яких звід­кись з'явилось зобов'язання, хороше чи погане, але неприпустиме для між­народного документа, змінювати Конституцію країни. А яке враження справляє призначення переговорниками людей, що підозрюються у скоєнні тяжких злочинів проти українського народу? “Велика дипломатична перемога” фактично заблокувала будь-які інші формати міжнародних зустрічей, бо всі вони завершуються відсиланням до Мінських угод. Але підозрюю, що у більшості голів країн західного світу просто немає довіри до наших реформаторів. Їм (Меркель чи Обамі), жебракам за мірками нашого прем'єра чи президента, просто по-людски незручно сідати за один стіл з мільярде­рами й обговорювати питання матеріальної чи фінансової допомоги наро­дові багатостраждальної країни.

Наприкінець виступу наведу приклад з історії - про мотиви, Приклад суб'єктивного, власного тлумачення, зрозуміло, з претензією на істину (бо такою є природа людини). Друга, світова війна завершилася 1945 року, а от глибока демобілізація в СРСР розпочалася аж через 10 років (скорочення армії на 1 млн. 200 тис.). Коли колгоспниці коровами орали поля, сотні ти­сяч молодиків муштрували на плацах. Згадайте фільм “Анкор! Еще Анкор!”. Випускати з казарми людей, що пройшли війну, бачили, нехай і зруйновану Європу, було небезпечно.

От і з нинішніми добровольцями треба щось робити. Бо віддають жит­тя не за гроші, не заради кар'єри, а за віру в майбутнє країни. На людях же ми їм “низько вклоняємось”.

Источник: Ліберально-демократична партія України

  Обсудить новость на Форуме