19:30 29.05.2009 | Все новости раздела "Ліберально-демократична партія України"

Нетократія та нетократи

Є одна досить цікава книжка , яка декілька років тому дуже подобалась і керівнику нашої партії, і моєму старшому сину – комп’ютернику, який і дав мені почитати цю працю. Надзвичайний прогрес Інтернету і деякі екстремальні політичні події в світі все ж не надали авторам шведського бестселера О.Барду та Я.Зодерквісту як футурологам великої світової популярності, але згадка про них буде цікава лібералам.

Хто читав класичну бібліотеку фантастики, зрозуміє, чому мені одразу згадався 31-й відділ.

Не заглядаючи за край суспільства інформаційного, автори намагалися довести деякі кардинальні речі, що походять від Великої Мережі. За їхньою думкою, із становленням Інтернету створюється перенадмір інформації, а новою парадигмою стає постійність змін як таких. У цих умовах постійно будуть переосмислюватися ідеї. Буде створений якийсь посткапіталізм, який вони й називають інформаційним суспільством. Має з’явитися принципово нова правляча еліта – нетократи.

Скориставшись до деякої міри ідеями постмодерністів, автори стверджують, що в цьому нетократичному суспільстві мають повністю змінитися структури управління. Філософи - етерналісти (теоретики нескінченного становлення),- тлумачі реальності,- в такому суспільстві замінять учених. Учасники, що знаходяться у вузлах Мережі,- нексіалісти прийдуть на зміну підприємцям, а куратори, що здійснюють зв’язок між нексіалістами, змінять політиків. Демократія буде замінена плюрархією (щось на кшталт подальшого розвитку плюрократії за Фуко).

Цікаво, що суттєва, за думкою Барда та Зодерквіста, різниця між нетократами та капіталістами полягає у нетократичному плюралізмі рішень на відміну від нинішнього однозначного накопичення капіталу (під тиском зовнішніх обставин підприємці у всі часи могли кардинально змінювати своє життя, але тут мається на увазі загальна риса, яка видається досить спірною).

Автори вважають, що владні ієрархії формуватимуться на основі членства в тих чи інших мережах, а не на традиційних для попередніх суспільств підставах.
Якщо на нижчому рівні розміщуються споживачі – конс’юмтаріат, то на вершині – ті, хто мають можливості звертати на свої пропозиції увагу, тобто ті, хто має знання та мережу корисних зв’язків. А публічні дебати футурологів, що так часто звучали наприкінці минулого століття, за думкою авторів, були просто невіглаством та інфантильністю.

Отже, шведські автори вважали, що завдяки Мережі загинуть капіталізм і демократія, капіталістів замінить „клас” нетократів, а замість пролетаріату виникне конс’юмтаріат,- новий „клас” споживачів. А інтерактивність призведе до зміни основ, тобто до зміни парадигми існування. Інтерактивність та прагматизм – основа освіти майбутнього.

Автору цих рядків доводилося говорити на ліберальних читаннях у Будинку Вчених, що їх організовував в середині 90-х років минулого століття шановний п. В.В. Кіслов, про можливі риси майбутнього постінформаційного суспільства (вважаючи, що інформаційне суспільство вже існує, і що це не призвело до кардинальних змін парадигм) . Обмеженість ресурсів та опанування принципово новими будуть найважливішою його рисою, інформаційні технології (далі ІТ) за своєю значущістю вже впевнено стануть до одного ряду з матеріальним виробництвом та послугами, необхідними для життя

нової якості. Чи відзначиться нове суспільство зрілістю розвинутого інформаційного чи визначальними будуть інші риси? Роздуми про можливі обриси майбутнього накладалися на аналіз українських самоназваних еліт - тодішніх (та, зрештою, й сучасних) псевдо- та квазіеліт, а також, на противагу цим „самозванцям”,- контреліт та скбконтреліт. Звичайно, в першу чергу мене цікавило формування еліт майбутніх, бо саме вони першими користуються новими технологіями та передають їх суспільству. Якими новими піонерними технологіями має першочергово та обов’язково володіти майбутня еліта – питання нового століття, що настало, як завжди несподівано настають пори року.

Інформаційне суспільство ще наприкінці минулого століття прийшло на зміну індустріальному з його пріоритетним масовим виробництвом товарів завдяки необхідності шифрування та дешифрування секретної інформації, розповсюдження найрізноманітнішої інформації (від військової до політичної та бізнесової) та обміну цією інформацією. Я вже не кажу про пришвидшення розрахунків, математичне моделювання тощо. ІТ стали займати велике місце в праці, змісті та обігу товарів і послуг, а надалі такого товару, як гроші, і взагалі в житті людей, і відповідно велику долю витрат. Вартість програм складає не менше 80% у середній IT системі.

Що надалі могло би змінити в найпершому ряду самі ІТ і чи змінить? Біотехнології, опанування новими джерелами енергії, контент Інтернету, нейролінгвістичне програмування людини (НЛП)? Чи стане робота комп’ютерника звичайною робочою професією з вищою освітою та рядом сертифікатів, якою не так давно стала професія верстатника ЧПУ? Це тема окремих досліджень.

Наприклад, з НЛП уже існує величезний обсяг літератури. Автор цих рядків також долучався до цієї теми . У глобальних системах управління найгнучкіший елемент системи стає її керуючим елементом, тому девіз НЛП: “Якщо щось уміє робити хоча б одна людина в світі, цьому можна навчити всіх інших». У бізнесі команда спеціалістів, навчена стандартам ефективної міжлюдської комунікації, де розуміють один одного з півслова, отримує, завдяки ефекту синергії, набагато більше, аніж від безкрайнього нарощування телекомунікаційних можливостей. Скрізь, де потрібна висока ефективність людської комунікації, починаючи з мозкового штурму, шкільного навчання, обговорення наукових концепцій, бесіди по душах і закінчуючи рекламою чи поліцейським дізнанням, базові техніки НЛП можуть суттєво прискорити і полегшити отримання результату.

Все це можливо, можливо ще багато чого іншого.
У свій час автор цієї статті захищав інститутську дипломну роботу з розробки піонерних на той час систем передачі даних. Тодішній бурхливий розвиток електронних засобів зв'язку, подальше не менш бурхливе збільшення ємності та гнучкості суперкомп’ютерів, мали „об’єднатися”. Було багато конкретних технічних завдань, як військових, так надалі й цивільних, а на початку 60-х років у США заради забезпечення децентралізації оборонної інформації були створені перші комп’ютерні мережі. Після створення подібних університетських мереж принцип Всесвітнього Павутиння був остаточно розроблений у ЦЕРНі (Швейцарія) (Тім Бернерс-Лі).

Якщо трохи відволіктися, то елітою в розвинених суспільствах, окрім відомих верств, прагнуть назватися також і так звані зірки (найпопулярніші в маскультурі актори, музиканти, співаки). Зірками інколи стають і автори бестселлерів. В усякому разі вони не проти того. Критерієм належності до еліти для „зірок” є популярність та отримані завдяки їй великі гроші. Людина може почуватися певний час „на вершині світу”. В той же час споживачі маскультури (давно вже існуючий „конс’юмтаріат”) і в 20-му, і в нинішньому століттях у величезному захваті від „зірок”, інтерес до яких підігрівається засобами масової інформації (ЗМІ) (або, як я завжди кажу, засобами масової дезинформації- ЗМД), і мріють поповнити зірковий склад. Останнє, зрештою, й призводить до бурхливого розвитку індустрії видовищ, котрий не зупиняють ніякі кризи.

Можна також передбачати, що саме з допомогою ІНету так званий конс’юмтаріат практично масово може (якщо хоче) створювати та розповсюджувати ті чи інші опуси (від висловлення думок у форумах до власних публікацій, роликів, фільмів, фото тощо), тобто предметно реалізовувати мрії Мерс’є-Маяковського.

Зрештою, всі спільноти, що їх придумали шведські автори, вже існували та існують під різними назвами, що не дає жодних підстав систематизувати їх як „класи”. І взагалі такий поділ замість вже усталеної соціальної стратифікації видає колишне захоплення марксизмом.

Вже після виходу першого видання твору симпатичних шведів сталися перші банкрутства великих інтернет-компаній, що вплинуло на фондові ринки, атаки терористів, іракська війна,- все це, на погляд авторів, підтверджує їхню теорію. На мій погляд, нічого такого не сталося.

Звичайно, „велика вісімка” та інші країни врахують сумний досвід подій, коли „невелика за розміном мережа, що сповідує принципи аттенціоналізму, може поставити на коліна найсильнішу у воєнному та фінансовому сенсі державу”. Я особисто впевнений, що не поставила, але ж навпаки,- надала цивілізації нового знання про агресивні мережі як про певні сили, що використовують древній фанатизм, але новими сучасними та нестандартними засобами. Зрештою, це не є метою нашого аналізу, але ж і ці сили не є самостійними, та фанатизм використовується набагато більшою силою, якою є сучасний мусульманський експансіонізм. Але автори чомусь трактують цей факт переважно в площині антиглобалізму та традиціоналізму.

Стосовно похорону демократії, про який казали автори, внаслідок втрати інтересу до виборів, теж говорити зарано, оскільки управління державами залишиться на весь час існування держав; загальне виборче право, яке розповсюдилось у світі історично недавно, вже не має ні зворотнього шляху, ані альтернатив, а метод голосування зараз не має такого великого значення. Достатньо вивчити досвід різних штатів у США. Виходячи з динаміки розвитку демократії, їй ще довго належить проходити великий шлях удосконалення.
Глобалізація, що почалася ще з часів великих завоювань античності, є вже доконаною реальністю, і сучасний її розвиток не в останню чергу завдячує розвитку Мережі. І які би зараз байки не розповідалися заскоченими нинішньою загальною кризою доморощеними аналітиками (про кінець глобалізації, кінець капіталізму, кінець лібералізму, про що, маю надію, ще буде окрема розмова), глобалізація буде продовжуватися. Думаю, що й капіталізм не як пропагандистський жупел лівих політичних філософів, а як уклад, що базується на приватній власності та найманій праці, залишиться дуже надовго. Ліберальна концепція свободи тільки підтверджується з розвитком Мережі.

Артемій Лебедєв, відомий своєю ІНет-студією, кажучи, що книга* використовує недоліки капіталізму та вуалює правду, в останньому тонко зрозумів суть справи. Звичайно, на 50% маємо епатаж гарячих шведських хлопців і, зрештою, саморекламу.

Лебедєв прекрасно зрозумів дезінформаційні та саморуйнівні потенції Мережі. І надалі величезна кількість дезинформації, брудних полемік, інформаційних війн заполонила Інтернет. Блоги та форуми, можливо, сприяють чиїсь „самореалізації”, але „діалоги” в українському та російському мережевих просторах переважають безкомпромісні та брудні, та, зрештою, часто є продовженням міждержавних та навіть „міжцивілізаційних” інформаційних війн (вірніше, війн цивілізації та не-цивілізації).

Пошукові системи вже не влаштовують учених, рівно як і якість маси енциклопедичних знань, що відкрито розповсюджується. Дедалі важче відрізнити інформацію від дезинформації та реклами.

Враховуючи ці проблеми, досить багато „просунутих” людей з тих, кого я знаю, стали більш критичними до Мережі та її вмісту, перестали бути фанатами, ІНетоголіками, все менше часу проводять у безглуздих, часто-густо наповненими взаємними образами форумах, які абсолютно нічим не прислуговуються для здобуття істини. Колеги просто починають економно використовувати свій час і відповідно Мережу в своїх цілях.

Інформація, перефразуючи Мао, породжує владу. Це було відомо й раніше. Інформація, що вільно обертається не тільки в Мережі, але і в спеціалізованих мережах, кластерах, допомагає зекономити час та отримати необхідні знання.
Треба знати реальні недоліки ІНету, а також нестійкість інформації (що вимагає запису на відповідні носії), зникнення цілих величезних масивів інформації – сайтів, постійні намагання держав контролювати Мережу, відключення серверів, боротьбу вірусів і багато інших загроз.

Людям, що отримали в свій час завдяки ІНету ряд реальних здобутків, хотілося абсолютизувати цей винахід. Так буває також із неофітами, звичайно, самоуками, в тому числі більш старшого віку, які пережили радість відкриття нового. Але ІНет – всього лише середовище для інформації, як ефір для фізиків XIX століття.

Якщо ми вже почали говорити про розвиток Мережі, то перш за все ліберали вслід за російським оглядачем Ю. Ревічем мають підказати своїм парламентаріям, що Мережа сама по собі не є ЗМІ (і не ЗМД), а є медіасередовищем, або, як я тільки що сказав, „ефіром”. Виходячи з цього, вона не є суб’єктом, а контролювати можна лише тих, від кого інформація виходить.
Колись брати Стругацькі назвали Мережу „Великим Світовим Інформаторієм”, а нині функція величезної бібліотеки вже не є головною. В ній діє певна соціальна комунікація.Чому би представнику конс’юмтаріата не бути в чомусь нетократом – тобто брати участь у форумах, блогах, соціальних мережах?

Гіпертекст аналізується за допомогою великих пошукових порталів, які, можливо, влаштовують поки що конс’юмтаріат, але для нетократів вже застаріли. І чому би капіталісту не викупити пошукову систему у нетократа і надалі фінансувати розвиток таких систем, а самому продовжувати не бути нетократом?

От інтелектуалам конче потрібен комп’ютер як підсилювач інтелекту (за Тедом Нельсоном), А в Мережі вони би хотіли мати і єдину бібліотеку світової літератури з гіперпосиланнями (колишній проект Xanadu), і пошукові системи зображень з новими алгоритмами класифікацій...

І взагалі можливою є нова Мережа як мережа не сторінок, а даних (семантичний веб), при якому навіть державний контроль сайтів не спрацьовує (розвиток RSS- технологій), бо інформація розпилюється між великою кількістю серверів.

З іншої сторони, вже нині почалися розмови про недостатню пропускну спроможність Мережі в недалекому майбутньому. Думаю, що і це не біда. Будуть нові системи передачі даних, інші носії інформації.

А наступні видання книги двох шведів будуть посилювати цікавість молодих до предмету нашої розмови.







Источник: Ліберально-демократична партія України

  Обсудить новость на Форуме