13:30 17.08.2011 | Все новости раздела "Коммунистическая Партия Украины"
Тропами бойової слави
З перших днів Великої Вітчизняної Війни Київ став прифронтовим містом , а Київський воєнний округ, перетворившись в Південно - Західний фронт, одним із перших прийняв на себе удар гітлерівської воєнної машини. Тисячі киян добровольцями пішли захищати рідне місто. Вже до 8-го липня було сформовано 13 винищувальних батальйонів і 19 загонів народного ополчення. До них приєдналися 3 партизанських загонів робочих-шахтарів з Донецька, 2 загонів із Харкова та один із Полтавської області. 71 день силами всієї Радянської України відстоювали Київ, колиску культури Київської Русі, «Матір міст Руських». Задля цієї мети було прокладено три лінії оборони. Перша проходила від Дніпра по річці Ірпінь до Білогородки і далі – через населені пункти Віту-поштову, Лісники, Мриги і упиралася лівим флангом до Дніпра. Саме цей маршрут обрали 25 комсомольців з Києва та київської області аби відвідати місця бойової слави та віддати честь радянським солдатам, котрі навіки залишились охоронцями міста-героя… Очолювали наш похід перший секретар київського горкому ЛКСМУ Микола Трипун, перший секретар київського обкому ЛКСМУ Ольга Горелік, другий секретар київського обкому КПУ Володимир Галицький .
Ранок 13 липня здався мені напрочуд сонячним, як для нинішнього дощового літа. Напевно, і 70 років назад він був таким же… З автобусної станції виїжджаємо на перший пункт – пам’ятник обороні Києва. Гранітний камінь з картою воєнних захисних дій , червоною зіркою на верхівці стоїть при дорозі, обгороджений парканом. По сходах піднімаємося до пам’ятного знаку, читаємо: «Этот памятник установлен 1975 года, в честь 1500-летия Киева комсомольцами совместно с советом однополчан войск НКВД.» Саме сюди вже 36 років приходять кияни та гості столиці, щоб вклонитися вічному подвигові. Не вперше тут і Дмитро Григорович Кир’ян. Він - голова Центру захисту правди історії Київської обласної організації ветеранів, інвалід війни, кавалер бойових орденів, полковник у відставці. Дмитро Григорович, не зважаючи на свій поважний вік,жваво розповідав історію, описував воєнні укріплення та показав нам уцілівші доти. Із самого початку на першій лінії оборони було споруджено 750 дзотів. На сьогодні збереглися лиш 120, хоча й ті, звісно, не робочі. Багато з них – забруднені всіляким сміттям, обмальовані недоречними написами. Так, і воєнні об’єкти, як виявилося, потребують уваги та догляду… Прибираючи навколишню територію, читаю напис: «На цьому місті у 1941 році на смерть стояли воїни 3-ої Повітряно – Десантної бригади.» І мені здається, що я переношусь на 70 років назад, до тих відчайдушних молодих хлопців. Я уявляю собі грім канонади, вистріли кулеметів і безперервний гул літаків над головою. І раптом хочеться тікати, ховатися від цього неможливого шуму… А вони стояли. На смерть. Саме в такі моменти дивуєшся й захоплюєшся нелюдською сміливістю радянських воїнів! Розуміючи, що якби не вони, то ніхто б і ніколи не переміг коричневу чуму.
Розгортаємо червоні прапори і широким кроком прямуємо повз шосе до нового пам’ятного знаку партизанам та народним ополченцям. Услід сигналять машини і махають із вікон водії. А наші знамена тріпотять на вітру і переможно вигукують: « Полеглі воїни! Солдати, офіцери! Ми тут, ми прийшли, ми не забули, ми пам’ятаємо вас!.. А ви?». І в цей нечутний голос вплітаються мелодійні трелі солов’їв. Як знак того, що ліс лише на перший погляд здається глухим та німим.
В пошуках нового доту йдемо величезним неозорим полем, повним густої кропиви та колючих заростів, пробираємось через густий ліс й погрузаємо в болоті. А згори пече розжарене серпневе сонце. Та прапорів не знімаємо. Скоро помічаємо майданчик знімальної студії. Як завжди, в цих лісах відтворюються воєнні події. Мабуть, про оборону Києва. Наш невеликий колектив чимось нагадує колону під час святкування Дня перемоги. Або як ще пояснити поведінку оператора, який здивовано дивлячись на прапор, повільно, як у кіно, знімає навушники і ще довго дивиться нам вслід. Чую запитання:
- Хто ви такі? І що робите?
- Ми комсомольці. Сьогодні проходимо тропами бойової слави, вшановуємо пам’ять бійців, полеглих за Київ! – відповідаю гордо.
- А що це вам дає?
- Нічого, ми безкорисливо.
- Ясно.
Та хіба зрозуміє працівник кіноіндустрії нашу безкорисливу мету і благородні наміри? Навряд! Людям без пам’яті ніколи цього не збагнути…
І от ми вже біля фортифікаційного об’єкта першої лінії оборони Києва- дота №402, знаменитого своїми підземними ходами та глибиною приблизно в 10 метрів. 1941 року це була справжня фортеця з багатьма амбразурами та власним забезпеченням. Побувавши всередині, якось по-іншому відкриваються сторінки підручників з історії та міфи про героїзм.
Хочеться ще більше пізнавати нашу історію, розкривати для себе нових героїв. І я подумки звертаюся до своїх однолітків словами із безсмертного роману Бориса Васильєва: «Здесь, оказывается, тоже воевали... Воевали, когда нас еще не было на свете. А зори-то здесь тихие-тихие, только сегодня разглядел».
Лада ГОЛУБЄВА
Обсудить новость на Форуме