14:30 21.05.2011 | Все новости раздела "Коммунистическая Партия Украины"
"К 70-летию начала Великой Отечественной войны. Помним!" КОЗУБ ІЗ ЗАПИСКОЮ
Велика Вітчизняна війна застала мене в Поліському районі, в селі Мар’янівка Київської області Мені, школяру, було тоді одинадцять років. Батько працював теслею у колгоспі, а коли розпочалася війна з Фінляндією – його забрали туди. Він не встиг з фінської війни навіть повернутися, як у всіх на устах зазвучали слова пісні: „Вставай, страна огромная...”. Тож війну я зустрів з мамою та молодшим братом.
Вранці 22 червня з репродуктора пролунав тривожний голос Левітана. В кожній сім’ї полилися гірки сльози. А через деякий час селом почали проїжджати автомашини з солдатами – на фронт. Не стихав гуркіт літаків. Величезна заграва пожежі, розриви снарядів, автоматні та кулеметні черги наводили жах.
Невдовзі наше село потрапило до німецькій окупації. Одного дня по дорозі рухалося стільки німецької військової техніки, що не можна було навіть корів з пасовища через дорогу перегнати, тож вимушені були з хлопцями заночувати у відкритому полі.
Розташувавшись в найкращих будинках (в нашому, на щастя, їх не було), німці завели свої порядки та почали грабувати населення. Вони розгулювали як господарі, і брали все, що заманеться: курей, яйця, молоко, сало, поросят. Всі книжки з бібліотеки викинули на вулицю. За доносами зрадників добиралися і до людей. Не висловити словами, як усі ми, навіть зовсім маленькі, ненавиділи їх, адже в кожній нашій сім’ї на фронті були батько або брат. Німецька окупація здавалася нам вічністю.
Тієї осені вперше рідна школа не відкрила нам свої двері. Тож, вільний від навчання, налаштувався я в ліс по гриби ходити. Козуб в мене плетений був та палиця, щоб, у пошуках грибів, пожухле листя розгрібати. Ніхто навіть не здогадувався, що на дні того козуба завжди маленька записочка лежала від місцевих підпільників з даними для партизан про те, що робиться в селі, в районі. Знав я у лісі одне таємне місце, де на мене очікували ковпаківці. Самого Сидора Артемовича, правда, побачити не довелося, але вже саме ім’я викликало в мене хлоп’яче захоплення. Звісно, мої походи по гриби були вкрай небезпечні, однак я думав тільки про те, як допомогти нашим здобути перемогу.
У сорок другому по селу стали ходити сумні чутки: що начебто жінок забиратимуть до Німеччини на роботу, а маленьких хлопчиків - для підготовки в майбутні солдати для своєї армії, виховуючи в німецькому дусі. І справді, молодих односельчанок – насильно відправили зі своєї країни.
Під натиском радянських військ, німці покидали село поспіхом. У метушні відступу забирали скотину. Бачив, як з сусіднього подвір’я силою вивели корову. Сусідка голосила, не хотіла віддавати єдину годувальницю. Німець грубо відштовхнув її, а коли а неї заступився син – холоднокровно розстріляв його прямо на очах бідолашної матері. Ми вижили дивом.
Ніколи не забуду той радісний день, коли на вулицях села з’явилися солдати в білих замаскованих халатах з автоматами в руках. Це були наші десантники. Побачивши своїх ми всі обнімалися, цілувалися та поздоровляли один одного. Проте труднощі не закінчилися – треба було налагоджувати життя, ремонтувати зруйновані будинки. А фронт йшов все далі, на захід. Усе рідше над селом пролітали літаки, прийшло чимало похоронок, що накопичилися десь в період окупації. На щастя, батько наш повернувся додому. Правда, без правої руки.
Скільки десятиріч минуло, а для мене спогади дитинства про ті жахливі часи живі досі...
Микола Купрієнко
Обсудить новость на Форуме