14:00 09.04.2012 | Все новости раздела "Единый Центр"

Віктор Балога: Тимошенко треба дозволити лікуватися там, де вона хоче

Ексклюзивне інтерв'ю лідера Єдиного Центру, міністра надзвичайних ситуацій України Віктора Балоги газеті "Дзеркало тижня".

— Вікторе Івановичу, наприкінці 2011 року розпочалася розробка концепції реформування МНС, яка передбачає об’єднання з МВС. На якій стадії цей процес? Як технологічно відбуватиметься об’єднання?

— Ідею об’єднання двох міністерств я відкрито висловив наприкінці 2010 року. Зізнаюся, мене трохи збентежили припущення з експертного середовища, що таким чином я хочу обійняти головне крісло в новій структурі. Ще раз повторюю всім скептикам: моя фінальна мета — створення на базі МНС мобільних, оснащених, добре фінансованих рятувальних сил і переведення їх під управління МВС.

Одночасно має відбутися широка реформа всього сегмента держави, який відповідальний за безпеку людини. В об’єднане МВС потрібно перевести інші відомства, які займаються питаннями міграції, кордону. Паралельно вивести служби з функціями, котрі невластиві європейським поліцейським. Наприклад, реєстраційні та дозвільні. Якщо коротко — маємо створити правоохоронний орган із широкими повноваженнями і такою ж широкою відповідальністю, який поверне довіру громадян.

Зараз готується відповідний указ президента. Його розробляють кілька відомств під координацією Мін’юсту. Перший варіант викликав багато суттєвих зауважень. Зокрема й моїх. Як один із авторів ідеї я розкритикував документ за напівкроки і непродуманість усього комплексу завдань. Тепер доопрацьовуємо.

— Тобто це була ваша особиста ініціатива, а не ініціатива адміністрації президента чи ще когось?

 — Коли президент запросив мене на роботу, я йому сказав, що буду пропонувати уніфікувати систему управління МНС. Бачу його структурою не у статусі міністерства. «Нема питань — працюй», — сказав президент.

Я попрацював два-три місяці в міністерстві. Тоді саме був підписаний указ про адмінреформу. З’ясувалося, багато людей тягнуть ковдру на себе. Наприклад, щодо системи «112»: у чиєму підпорядкуванні вона має бути.

Ми почали готували нове положення про МНС, де система «112» належить до його компетенції. Однак зрозумів, що з цим пунктом уряд не пройду, бо дехто з Кабміну був незгодний із моїми пропозиціями. Зустрівся з президентом. І він сказав, що система «112» повинна бути в МНС. Президент своїм указом затвердив положення про міністерство, в якому чітко записано, що впровадження та обслуговування системи «112» належить до функцій МНС. Після цього ніхто в уряді не міг сперечатися зі мною з цього питання.

— Старт служби «112» був запланований на квітень. Віднедавна йдеться вже про червень, а введення системи в дію по всій території країни очікується тільки на кінець 2013 року. З чим пов’язане гальмування процесу?

 — Процес не уповільнився. Зверніть увагу, що про створення в Україні аналога американської 911 говорять уже кілька останніх років. А за роботу взялися торік у червні, коли президент дав МНС відповідні доручення і почалися перші контакти з розробниками.

Ми вивчали досвід країн, у яких екстрений виклик за єдиним номером успішно діє десятиліттями. Розглянули багато пропозицій від провідних західних фірм. Особисто я з фахівцями з інших відомств і служб тричі літав до США на переговори з посадовцями держструктур і керівниками компаній, які є визнаними лідерами в цій галузі. Американці за 700 тис. доларів із їхнього бюджету підготували техніко-економічне обґрунтування системи. Одночасно працювали всередині країни: з операторами зв’язку, спеціалістами МВС, МОЗ, Мінінфраструктури.

Уряд виділив 452 млн. гривень на перший етап робіт. Було знайдено і підготовлено приміщення для розміщення центрів «112» у містах проведення матчів футбольного чемпіонату Європи. У травні такі центри мають почати працювати. Верховна Рада прийняла закон про систему «112». Модернізовано телекомунікаційну мережу МНС.

Уже завершено тендер на придбання обладнання та послуг. Його виграла американська компанія Hewlett-Packard. Вона запропонувала найкращі рішення.

Тому говорити про гальмування процесу трохи некоректно. Поки що справи йдуть за планом, і ми розраховуємо впровадити систему «112» у Львові, Харкові, Донецьку, Києві та області до початку Євро-2012. Повністю мережа має почати працювати по всій країні у 2013 році.

— У чиєму підпорядкуванні опиниться екстрена служба після фактичної ліквідації міністерства?

 — Якщо МНС буде реформоване й матиме статус служби в МВС, то, відповідно, вона координуватиметься цим міністерством, як і інші рятувальні служби.

— Повертаючись до реформування МНС. Скільки потрібно коштів на таке реформування? Скільки у результаті буде звільнено чиновників? Які чинники можуть пригальмувати чи навіть зупинити процес?

 — Ціна питання підраховуватиметься, коли остаточно, до дрібниць, стане зрозумілою конструкція нового МВС (чи як там його назвуть). Від цього залежатиме штат, а отже — кількість звільнених або зарахованих. Зрозуміло, що це забере з бюджету досить велику суму, але питання того варте. Тримати автономно таку кількість споріднених структур — це вже збитки плюс неефективність.

Розуміють необхідність такої реформи і президент, і керівники зацікавлених відомств. На заваді, як завжди в таких справах, може стати відомча недалекоглядність. Це така хвороба, коли за вузьким інтересом не видно суспільного і державного пріоритету. Інших істотних бар’єрів не бачу. Об’єктивно вже найближчі місяці покажуть, у яке русло піде затіяна реформа.

— І все-таки — коли може бути завершений процес об’єднання МНС та МВС?

 — Ми підготували МНС до об’єднання з МВС. Тепер МВС має провести структурну реорганізацію згідно із західними стандартами. Але вони ще фактично не починали роботи.

— Недавно на засіданні Ради регіонів ви відмовилися продовжити свій виступ після виходу із зали президента. Це фактично демонстрація того, що в країні можна апелювати лише до президента, бо тільки він приймає ключові рішення з важливих питань? Чи не є ця тенденція трохи авторитарною?

 — Звісно, згідно з Конституцією, ключові рішення приймає президент, він відповідає за уряд. Про авторитарність говорять не тоді, коли йдеться про прийняття рішень в економіці, а коли виникають питання, до яких чутлива громадськість. Тоді політологи говорять про авторитарний стиль управління. Однак, згідно з Конституцією, відповідальність за все несе президент, отож хто б які рішення в державі не приймав, негатив іде на нього.

— Днями ви написали відкритий лист міністрові енергетики та вугільної промисловості Юрію Бойку з проханням втрутитися в ситуацію із забезпеченням пожежної безпеки на діючих атомних електростанціях України. Що примусило вас написати цей лист?

 — Спеціально виніс цю тему в публічну площину з двох взаємопов’язаних причин. Доволі широкий резонанс у ЗМІ засвідчив, що це був виправданий крок. Безпека стосується кожного, і дефіциту знань про неї бути не може.

По-перше, енергоблоки всіх наших АЕС — від найстарших до введених в експлуатацію 2004 року — на 65 відсотків свій ресурс відпрацювали. Всю пожежну автоматику, встановлену на них, проектували й монтували в радянські часи. Зрозуміло, що фізично, і тим більше морально, це обладнання себе вичерпало. Оскільки такого вже давно не виробляють, замінювати або лагодити його нічим. Крім того, ця техніка не сертифікована за українським законодавством і тому не може застосовуватися на АЕС.

Висновок: подальша експлуатація систем пожежної автоматики не гарантує безпеки діючих енергоблоків. Це — об’єктивна реальність, замовчувати чи ігнорувати яку безвідповідально і межує зі злочином.

Компанія «Енергоатом» викреслила протипожежні заходи на атомних електростанціях із переліку пріоритетних. Причина проста, як амеба: немає грошей. Це можна зрозуміти, однак суть питання не змінюється. Терміни виконання протипожежних робіт зривалися, і не раз. На них виділялися копійки, які залишалися від фінансування пріоритетів.

Держінспекція техногенної безпеки, яка підпорядкована МНС, у цій ситуації практично безсила. Згідно із законом, вона не може заборонити експлуатацію енергоблока, на якому не дотримуються протипожежних норм. Ні струм вимкнути, ні опломбувати, ні опечатати, — все заборонено через ризик аварії.
Це ж не склад картонної тари, а працююча ядерна установка!

Тому єдине, що ми можемо, — писати в усі інстанції. І тут виникає друга причина, яка примусила мене оприлюднити лист своєму колезі по уряду: наші офіційні звернення розчиняються в просторі і часі. Але одне із завдань МНС — запобігти, відвернути надзвичайну ситуацію. Тому ми усвідомлено надали цій проблемі розголосу.

До речі, так само вчинили і з питанням протипожежної захищеності київського метрополітену. Там, де йдеться про безпеку сотень тисяч людей, має бути максимальна інформованість.

— Чи означає це, що інші інструменти вирішення проблем не працюють? Чи можна говорити про ускладнену комунікацію в уряді та конкуренцію між міністерствами?

 — Порядок взаємодії всередині уряду не виключає інформування ЗМІ з актуальних питань. Саме у цих двох випадках публічна «засвітка» проблеми і одержана реакція свідчать про її суспільне значення, привертають увагу громадськості та журналістів до її вирішення.

Не слід вважати, що всередині Кабінету міністрів ускладнена комунікація. Принаймні якихось істотних відмінностей, порівняно з періодом моєї попередньої роботи в уряді у 2005 — 2006 роках, не помітив. Бюрократія була, є і буде.

Особисто мені бракує швидкості у розробці урядових рішень. У кожного міністра — свій темпоритм. Тому й виникає розсинхронізація. Інколи доводиться «штовхати» питання в ручному режимі, дзвінками по «двохсотці» і нагадуваннями. Електронний документообіг і підпис поки що не впроваджені, а це значно б прискорило справи. Не змінено існуючих порядків узгоджень, без яких майже жодне урядове рішення неможливе.

Однак не варто видавати рутинну бюрократію за складність комунікації всередині уряду чи внутрішню конкуренцію. Чим МНС може конкурувати з Мінкультом? Немає критеріїв для порівняння.

— Які у вас стосунки з Миколою Азаровим?

— Дивно, що це питання виникає щоразу, як тільки мова заходить про Кабмін. Моє особисте переконання: в уряді має працювати система, побудована на жорстких правилах і процедурах. Тоді якість робочих взаємин між окремим міністром і прем’єром не матиме жодного значення. Бажано, щоб вони були приязними, а решта — особиста справа. Приятелюєте й разом рибалите — будь ласка, але це не має давати жодних преференцій в уряді.

— Повертаючись до листа про безпеку АЕС. Який реальний стан українських АЕС: проблеми лише з пожежною безпекою, чи наявний комплекс проблем? Чи може сьогодні держава гарантувати безпеку українських громадян?

 — Запитання не зовсім за адресою. Відповідно до закону, за безпечне використання ядерної енергії відповідає Держінспекція ядерного регулювання. Тому коректно говорити лише про проблеми зі сфери компетенції МНС.

Головна з них полягає в тому, що всі 15 діючих енергоблоків на випадок пожежі тією або іншою мірою залишаються вразливими. Реконструкція наявних і монтаж нових систем гасіння або виконується частково, або відкладається з року в рік. Цей суворий висновок — не привід для паніки, але серйозна підстава нарощувати оснащення АЕС сучасним устаткуванням проти вогню.

З необхідної кількості споруд для цивільного захисту населення, яке мешкає навколо станцій, є близько половини. З них лише третина готова до використання за призначенням у разі аварії на АЕС. Є проблеми і на той випадок, коли виникне необхідність у санітарній обробці при викиді радіації, і зі створенням достатніх запасів засобів дезактивації.

Можу компетентно запевнити, що на випадок виникнення надзвичайної ситуації на АЕС будуть задіяні всі сили для порятунку людей. І це будуть ресурси не тільки МНС, а й інших відомств та органів влади.

— У якому стані, з погляду безпеки, інші підприємства, наприклад хімічні?

 — Досить сказати, що на більшості підприємств працює обладнання, якому понад 25 років. Виходячи з цієї цифри, високий ризик інциденту може встановити навіть не фахівець.

У країні функціонує трохи більше тисячі об’єктів, на яких використовують або зберігають 275 тис. тонн небезпечних хімічних речовин. Кожен четвертий українець мешкає в зоні можливого хімічного зараження. Дякувати Богові, торік і до сьогодні в Україні не сталося жодної надзвичайної ситуації з небезпечною «хімією».

Проблема й у відходах. З усієї хімічної сировини, яка переробляється, готовою продукцією стає десь 40%. Решта йде у відвали і фактично не утилізується. Наше довкілля занепадає — до екологів не ходи!

— Торік було зібрано 550 млн. євро на реалізацію чорнобильських проектів. Чи вистачить коштів?

 — Поясню докладніше, бо ЗМІ часто спрощено уявляють, що будується в Чорнобилі. Нині на Чорнобильській станції одночасно виконується кілька міжнародних проектів. Їх кінцевою метою є остаточне зняття ЧАЕС із експлуатації і повна екологічна безпечність об’єкта «Укриття».

Ключовими для безпеки є два проекти: спорудження захисної арки над зруйнованим 4-м енергоблоком і будівництво сховища відпрацьованого ядерного палива №2. Вони повністю фінансуються Європейським банком реконструкції та розвитку з Чорнобильського фонду і Рахунку ядерної безпеки. Гроші дають країни-донори.

Уточнена вартість робіт на «Укритті» — 1 млрд. 540 млн. євро. СВЯП-2 коштує 255 млн. євро. Як відомо, на початок минулого року на все це не вистачало 740 млн. За підсумками київської конференції у квітні і наступних переговорів, держави-донори оголосили, що потрібна сума набереться. Зараз іде наповнення фондів. За укладеними контрактами, зібраних грошей має вистачити, щоб завершити обидва проекти у 2015 році.

— Як контролюється витрачання цих коштів? Як подолати корупційну складову у будівництві таких великих об’єктів?

— Проекти фінансує ЄБРР. Він же й адмініструє видатки. Уряд України або ЧАЕС до цього не мають ані найменшого стосунку. Банк платить за роботи, послуги, товари безпосередньо виконавцям або постачальникам.

Від імені замовника, а це Чорнобильська АЕС, проектами керує Група управління. Наприклад, для робіт на «Укритті» таку групу створено консорціумом американських компаній Bechtel і Battelle згідно з процедурами ЄБРР. Саме Група управління проводить тендери, визначає їх переможців і укладає контракти. Уповноважені представники ЄБРР перевіряють звіти, рахунки та іншу документацію щодо кожного проекту.

Тому всі закиди про якусь там корупцію під час реалізації чорнобильських проектів — це беззмістовна балаканина. Особливо недовірливим скажу, що фінансовий стан фонду «Укриття» щороку перевіряють відомі аудиторські компанії. Зокрема Pricewaterhouse Coopers. Гадаю, в її авторитеті мало хто сумнівається. Результати аудитів ретельно розглядаються асамблеями донорів. Поки що інформація про виявлені корупційні ознаки ніде не була оприлюднена.

— Ви балотуватиметеся у депутати, про що заявили. Це означає, що ви підете з посади міністра? Хто завершить реформу міністерства?

— Реформа завершена. Потрібні закони прийнято. Тендер щодо системи «112» успішно проведено. Незалежно від того, хто буде міністром, із цього шляху МНС не зійде. Так, я вже заявляв, що моя мета — взяти участь у виборах до Верховної Ради.

— Ви відмовилися від злиття з ПР. Це означає, що на Закарпатті — насамперед — вам доведеться конкурувати з регіоналами?

 — Нічого страшного в цьому немає. Головне, щоб конкуренція була цивілізованою. Депутати від «Єдиного центру» завжди підтримують важливі для України законопроекти. Але там, де, на нашу думку, голосувати не потрібно, — не голосуємо. У нас є розбіжності з Партією регіонів щодо мови, деяких інших ідеологічних питань. Але це не заважає нам працювати над побудовою України. У нас мета — не воювати. У нас мета — співпрацювати задля розвитку країни.

— До речі, про цивілізовану конкуренцію… Як ви можете прокоментувати заяву першого заступника губернатора Закарпаття і першого заступника голови обласної організації ПР Івана Бушка: «Ніякого конфлікту між Партією регіонів та „Єдиним центром“ немає і бути не може. Не може регіональна партія, яка базується в одній області і має підтримку 0,7% виборців, диктувати свої умови партії, яка при владі. Це абсурд…»?

— Що ж, наближаються вибори — ширяться коментарі. Такі заяви з’являються від невпевненості, від нервів. Вважаю, що потрібно конкурувати, а переможця визначить виборець. Ми не боїмося ні вигравати, ні програвати. У жодному випадку катастрофи немає. Головне — вести цивілізоване суперництво.

— Скільки кандидатів від ЄЦ в змозі, на вашу думку, поборотися за перемогу у мажоритарних округах?

— Ми висуватимемо своїх кандидатів у всіх регіонах країни. Орієнтуємося на 20—25 кандидатів. Гадаю, що половина має реальні шанси на перемогу.

— Чи планує ЄЦ висувати кандидатів у всіх округах на Закарпатті?

— У трьох — це точно. Щодо інших у нас є міркування внутрішнього плану, про які говорити передчасно. Ми ретельно зважуємо політичну ситуацію на Закарпатті, адже область має низку особливостей, яких позбавлені решта регіонів країни. У політичних кроках на Закарпатті ЄЦ дуже чутливий до інтересів місцевої громади і завжди їх враховує. Тому характер нашої участі у виборах на округах у Закарпатті остаточно визначимо згодом. Тим більше що межі округів ще не встановлені.

— Однак відомо, що ЄЦ представлятимуть на виборах, окрім вас, ваш двоюрідний брат Василь Петьовка та два рідних брати — Іван і Павло. Останнім часом є така тенденція: політика стає родинною справою. Чи коректно, що одну партію фактично представлятиме одна сім’я?

 — По-перше, не йдеться про сім’ю, бо ще не прийнято рішення, хто висуватиме свої кандидатури. По-друге, якщо у чесній боротьбі переможуть мої близькі, то нічого поганого в цьому немає. Вони ж не призначатимуться на посади указами чи розпорядженнями — їх обиратимуть люди. Перемога на окрузі означатиме, що їм довіряє громада. Є довіра до команди — це наш успіх.

— Ви сказали, що ЄЦ чутливий до інтересів громади. Як тоді ви ставитеся до ідеї створення на Закарпатті Притисянської автономії етнічних угорців?

 — Не схвалюю цієї ідеї. Унітарний устрій України закріплений Конституцією. Однак річ не тільки в цьому. Для автономії етнічних угорців немає підстав. У нас їх мешкає десь 150 тис. Вони постійно мають своїх делегатів у обласній та ряді районних рад, у місцевих органах влади. Як не крути, а мером Берегова завжди буде угорець. Були представники від угорців і у Верховній Раді, і тепер вони мають намір висувати свої кандидатів. З дотриманням їхніх прав, можливостями збереження та розвитку етнічної самобутності проблем також ніколи не виникало. Тобто, за всіма параметрами, порівнювати угорців на Закарпатті з угорською меншиною, наприклад, у сусідній Словаччині, не можна.

Як людина, котра добре знає настрої закарпатської громади та місцевої еліти, заявляю: автономія угорців у будь-якій формі не сприйметься. Це штучна тема. Можливо, перед виборами хтось захотів пограти на цьому полі. На мою думку, це обернеться офсайдом і видаленням.

— Як ви ставитеся до повернення Медведчука у велику політику? Що можна від цього очікувати?

 — Право кожного — приходити і йти зі спорту. Те саме і в політиці. Я нічого хорошого від цих намірів не очікую. Щастя ж не в тому, щоб просто займатися політикою. Усе залежить від кінцевої мети. Спостерігаючи за політичною діяльністю цього чоловіка від 1997 року і по 2004-й, я переконався, що його мета — не Україна. Він повертається в політику не для того, аби займатися побудовою країни. Швидше за все, отримав доручення своїх кумів втягувати Україну в інститути ЄврАзЕС.

— Подейкують, що росіяни, зокрема Путін особисто, наполягали на тому, аби Медведчук обійняв одну з ключових посад у країні, наприклад посаду глави АП Януковича? Наскільки це ймовірно, на вашу думку?

 — Я знаю одне: там, де Медведчук, успіхи будь-якої влади закінчуються.

— А нинішня влада про це знає?

 — Я сказав свою думку. Якби цей персонаж працював над інтеграцією України в Європу, то в мене не виникало б питань. А займатися останні сім років інтеграцією в неоімперські структури… Мені це не просто не імпонує, мене це як громадянина принижує. Його бажання укріпити Україну у сфері російського впливу було і тоді, коли пані Тимошенко працювала прем’єром, і залишається тепер. Ми можемо співпрацювати в економічній сфері з Росією. Але куди нам інтегруватися — це вирішуватиме не влада, а українська громада. Не потрібно штучно тягнути туди, куди не тягнеться. У Медведчука, очевидно, завдання — підсилити російський вектор.

— Які політичні амбіції має особисто Віктор Балога?

— Амбіції мають бути у кожного політика. Без цього цей вид заняття втрачає сенс. Тоді це кефір, а не політика. Виборці не довіряють неамбітним людям, бо не бачать їхньої здатності виконувати політичні зобов’язання. Моя амбіція — бути в активному політичному процесі, щоб впливати на його перебіг і досягати позитивних змін для країни. Комусь це може видаватися пафосним. Мені — ні.

Однак знаю точно, що політична амбіція буває руйнівна. Такий стиль досягнення своїх цілей демонструвала Юлія Тимошенко. Це не принесло переваг і не пішло на користь нікому: ні їй, ні суспільству, ні країні. Амбіція однієї людини загнала в глухий кут значний сегмент політичної системи країни — від партій до окремих персоналій. Два роки тому було гасло «вона переможе». Тепер — «Юлі — волю». Де Україна? Її в цій системі координат немає і не було.

Моя амбіція спрямована на продуктивну дію. Завжди підтримував насамперед цінності, а вже потім — їх носіїв. Це важко зрозуміти тим, хто ділить політикум і виборців по лінії власного фронту, на своїх і чужих. У політиці таким вождям потрібно «моно» — тобто виключно вони самі. Зі «стерео» вони миряться дуже важко, а Dolby 5.1 не чують взагалі. Але це — авторитаризм, замаскований демократичними гаслами.

Свого часу я прийняв запрошення президента Януковича працювати в уряді. Вважаю, що рік і чотири місяці на посаді провів не дарма. Зрештою, поки що міністр — отже, моя робота президента влаштовує.

— Які у вас сьогодні стосунки з представниками КОДу?

— Працюючи з президентом Ющенком, завжди співпрацював і з опозицією. В опозиції тоді був Віктор Федорович Янукович. І я ніколи не приховував зустрічей із ним. Бо питання було не в Януковичі, Ющенку, Тимошенко, а питання було в Україні. Так само й тепер. Хтось називає себе опозицією. Але я вважаю, що сьогодні це — не опозиція. Зібралася група за інтересами. «Опозиція» думає більше про те, щоб повернутися до корита, ніж щоб будувати Україну. Якби в мене була така ж мета, я б стояв поруч. Але я — не з ними.

Згадайте: щойно відбулася інавгурація Януковича, як одні вже не визнають виборів, інші негайно кажуть — новий президент уже недобрий. Одразу почали критикувати. Це була перша помилка. Так, за два роки президент має і успіхи, і прорахунки. Підсумкову оцінку владі поставить суспільство. А в опозиції не ті політики, які думають про побудову сильної країни і справді хочуть рухатися на Захід.

— А у 2004 році? То були ці ж самі люди, але тоді ви всі були разом…

— У 2004 році простежувався феномен громади, а не Ющенка. Він стояв найближче до громади — і йому довірилися. Так, ми були разом і спільно працювали. І сьогодні зустрічаємося. Але ще раз підкреслюю: це не та опозиція, яка працюватиме над розбудовою країни. У мене є певні симпатії лише до окремих політиків.

— Як ви гадаєте, чому порушують кримінальні справи в основному проти людей Тимошенко, а не чіпають тих, кого можна вважати людьми Ющенка?

 — Відповім на це запитання ширше. Я проти того, щоб Брюссель і Вашингтон вважали, що у нас є політв’язні.

— То ви не вважаєте Тимошенко і Луценка політв’язнями?

— Я проти того, щоб нам вішали ярлик країни, в якій є політв’язні. Якщо сьогодні сильні світу цього заявляють, що в нас є політв’язні, і критикують українське правосуддя, то нам потрібно робити висновки і виходити з цієї ситуації.

— Як?

— Політичними, законодавчими, правовими методами. Якщо кажуть, що в нас є політв’язні, то ми мусимо зробити все, аби зняти це питання перед світом. У нас не повинно бути політичних переслідувань. Юлії Тимошенко є за що відповідати, проте з політичної точки зору. Якби Тимошенко не сиділа у в’язниці й пішла на вибори, то мала б рейтинг на рівні маргіналів. Тому тепер, на її вимогу, їй треба дозволити лікуватися там, де вона хоче. У Німеччині — хай буде в Німеччині. Та хоч у найкращих клініках світу! Цим із її справи буде вилучено зайву політичну складову, оці всі надривні істерики та спекуляції.

Довіра, якою громада у 2004 році наділила Ющенка (не Тимошенко!), була зруйнована саме через стосунки між цими людьми. У тому, де кожен із них опинився, — їхня особиста вина. Я неодноразово казав, що для об’єднання країни у 2005 році Ющенко мав би запропонувати посаду прем’єра Януковичу. Сьогодні схожа ситуація. Не потрібно було ігнорувати чинник Тимошенко. Треба було знайти місце і для неї, і для Ющенка. Бо сильний подає руку слабшому.

— Ви оприлюднили декларацію про доходи за 2011 рік, згідно з якою персонально ви заробили 209,7 тис. грн., а ваша родина — 269,4 тис. грн. Тим часом ваші доходи у 2010-му, згідно з декларацією, становили тільки  67,6 тисячі гривень. У вас зросла зарплата?

 — У 2010-му я прийшов на роботу в листопаді.

— А доти теж чимось займалися?

 — Ми ж говоримо про державну службу.

— Чому ні тоді, ні тепер ваша родина не декларує, що володіє/управляє низкою підприємств на Закарпатті?

— Все декларується. Як чиновник показую всю свою зарплату, як того вимагає законодавство. Якби набрав чинності закон, що зобов’язує державних службовців декларувати не лише доходи, а й видатки, — я б його неухильно виконував. Сьогодні, скажімо так, я на утриманні своєї сім’ї. Щойно новий закон набере чинності, мені потрібно буде, як і всім службовцям, декларувати й видатки. Тоді декларація матиме інший вигляд.

Источник: Единый Центр

  Обсудить новость на Форуме